Коли донька з зятем зіграли весілля, то залишились жити зі мною. Місця у нас достатньо, та й мені не сумно залишатися одній, адже, крім доньки Валентини і зятя, в домі й поговорити ні з ким.
Я сподівалась, що нам з дітьми буде жити добре, я отримаю від них допомогу по дому, дружні розмови вечорами, розуміння і підтримку. Так було лише перший місяць, як то кажуть в народі, медовий. А далі абсолютно все змінилося.
Зять повернувся з роботи й тільки буркотів щось незадоволено. Все йому не так: тут не прибрано, не те приготовлено, не там сіла, не так сказала. Хоча в домі я щодня намагалась робити вологе прибирання і мінімально підтримувати чистоту, доки вони обоє були на роботі. Та і їжа завжди готова та свіженьке все, але майже щодня не та, яку зять хотів би.
Спочатку я все списувала на те, що ми люди з різними характерами і все ж чужі, тому нам потрібний час, щоб звикнути одне до одного, зрозуміти одне одного. Але час минав, а ситуація не змінювалась.
Варто сказати, що перед переїздом до нас Валентина з чоловіком наголосили: оскільки будинок мій, техніка вся моя і робота по дому переважно на мені, то оплата комуналки та покупка продуктів та побутової хімії залишається за ними, вони купуватимуть все за свої гроші. Я й не проти – вони обоє заробляють достатньо, машину зять має давно, дітей поки немає, отже, грошей вистачатиме і всі почуватимуться комфортно і зручно.
Щиро кажучи, комуналку вони завжди платили вчасно. А от з іншим якось зовсім склалося не так, як я сподівалася. Вже протягом першого року спільного життя покупок від них ставало все менше. На мої прохання щось купити з продуктів, адже смачненького ж усі хочуть, ніхто навіть не звертав увагу. Звісно, багато ми брали з городу, але ж не можемо весь час їсти картоплю і гарбузову кашу.
Ну я й почала купляти все сама: від м’яса аж до прального порошку. Витрачала на це всю пенсію та ще й гроші, якими допомагає старша донька з-за кордону, а вона мені частенько висилала гроші. Зять лише зрідка купував щось незначне – пляшку олії, пачку масла, хліб та трохи дешевих фруктів. Але фрукти й цукерки одразу ж зникали у їхній кімнаті, доступу до них у мене не було.
Одного дня ми з донькою на кухні поралися самі, я намагалась якось обережно з нею поговорити, нагадати про нашу домовленість. У відповідь чула лише виправдання у сторону зятя та те, що гроші вони відкладають, адже не мають власного житла.
Одного разу я спробувала заговорити про те, що я витрачаю усі свої гроші до останньої копійки, хоча сама всього того, що купую, не з’їдаю, вже за спільним столом, коли ми разом зібралися на обід, на що почула від зятя, що треба економити.
– Я все життя економила, щоб дітям дати найкраще. На старості хочу пожити, як усі нормальні люди, – пояснила я. – Ну скільки я ще маю економити?
Зять такого від мене не очікував, образився. Сказав моїй доньці, щоб вона збирала речі, мовляв, вони переїжджають. Коли всі речі були спаковані в машину, він повернувся на кухню забрати останній десяток яєць з холодильника, адже він їх купив. Діти поїхали, а в холодильнику в мене нічого не було, і жодної гривні в кишені не залишилося, а до пенсії ще більше місяця чекати.
Отакої поваги та вдячності дочекалась. Шкода мені дочку, яка живе з такою дріб’язковою людиною. Але в чужу сім’ю з порадами лізти не буду. Хай живуть, як знають. Хіба я щось зробила не так?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
