З першим чоловіком я розлучилася, в шлюбі у нас народилося двоє дітей. Ми прожили 5 років, а потім у чоловіка з’явилася інша. Я його не тримала, не благала, щоб залишився заради дітей. Ми розійшлися спокійно та цивілізовано.
Через два роки я знову вийшла заміж. З Ярославом у нас є двоє спільних дітей: син Сергій та дочка Світлана. В другому шлюбі я вже 10 років, все у нас було добре, а тепер виявилося, що чоловік ділить дітей на «наших» та «моїх».
З моїми синами Андрієм і Віктором колишній чоловік спочатку підтримував стосунки, охоче зустрічався, платив аліменти та забирав їх на час відпустки. А коли його друга дружина народила йому дітей, він якось непомітно самоусунувся. Тобто він продовжував платити аліменти, але бачитися з дітьми майже перестав. Я не нав’язувала йому це спілкування, користі від нього було б небагато.
Для хлопчиків дуже важливо, щоби був поруч чоловічий приклад, Ярослав ним і став. Разом ми прожили рік, а потім вирішили узаконити стосунки. Мої сини, яким на той момент було вже сім і чотири роки, періодично називали його татом, бо рідний батько на горизонті не з’являвся, нагадуючи про своє існування лише щомісячними платежами.
Жили ми у моїй спадкові двокімнатній квартирі, яка залишилася мені від батьків. Начебто місця вистачало, але Ярослав хотів спільних дітей, а для цього треба було розширювати житлоплощу. Вирішили брати кредит на простору трикімнатну квартиру. Деякі накопичення були в Ярослава, щось додали його батьки, продали мою машину, на якій я все одно майже не їздила — от і вийшов добрий перший внесок.
Було вирішено, що мою квартиру ми здаємо, а житимемо в трикімнатній. Так і вчинили. Потім у нас із різницею у два роки народилися наші діти – син та дочка. Але навіть у декреті я примудрялася працювати, дякую за це свекрусі, яка залишалася з онуками.
Діти підростали, і я задумалася про те, що треба дати дітям якийсь старт у житті, а саме щось вирішувати із житлом. Почала цю розмову із чоловіком, пояснила своє бачення, поцікавилася, як він бачить ситуацію. Чоловік відповів, що ми можемо зараз взяти в іпотеку однокімнатну квартиру, в яку потім переїдемо, а потім продати троячку і купити Сергію та Світлані по однокімнатній квартирі.
– Та Світлані ще до своєї квартири далеко. Треба вирішувати щось із житлом для Андрія, він уже зовсім дорослий, а там і Вітя скоро школу закінчить.
– А чому я маю думати про житло для твоїх дітей? – здивувався чоловік. – Наша квартира дістанеться нашим дітям, а твоїх нехай батько забезпечує.
Ця репліка була така раптова, що я розгубилася. Ніколи раніше не звучало визначення «твоїх» дітей. Усі діти були нашими. А тепер з’ясовується, що ні.
– У Андрія та Віктора є рідний батько, от нехай він і вирішує проблеми з їхнім житлом. Я знайшов вихід, як вирішити проблеми своїх дітей. До того ж, у тебе є своя квартира, можеш її продати.
– Але там двійка і на виручені гроші не купити дві однокімнатні, – заперечила я, але чоловік відповів, що тоді це буде початковими внесками на іпотеку для моїх синів.
Дуже добре виходить – старші отримають перший внесок на іпотеку, а молодші готові квартири. Це несправедливо щодо дітей, навіщо сіяти між ними зерно заздрощів? Але чоловік стоїть на своєму – у нас немає можливості забезпечити квартирами всіх чотирьох дітей, тож він про своїх подбав, а решта у моїх руках.
Не розумію я Ярослава, стільки років прожили, а тепер такі фокуси. Я не впевнена, що ці стосунки варто продовжувати. Занадто некрасиво чоловік чинить. Але залишати ще двох дітей без батька я теж не хочу. Не розумію, як вирішити проблему.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
