Після майже 23 років у шлюбі, наші стосунки йшли до розлучення. Ми з Андрієм ще не говорили про це, але обоє відчували, що це має статися.
Все вийшло так, що майже на 23-му році спільного подружнього життя я зрозуміла, що так тривати не може. Що нам обом просто необхідно щось змінювати. Наші діти з Андрієм вже були дорослими і не потребували нашої опіки. А ми з Андрієм стали наче чужі люди. Було таке враження, що у нас нічого спільного немає.
Навіть більше, я з кожним днем я відчувала все більше розчарування, довго в одному приміщенні з Андрієм навіть не хотілося знаходитися. Мені все в чоловікові почало не подобатися. Буквально все і у всьому. Тому я згодом вирішила, що пора ці стосунки припинити і нам обом буде краще, якщо ми розлучимося, адже в шлюбі ми обоє не були щасливими зовсім.
Саме в цей час моя подруга запропонувала мені поїхати разом з нею на заробітки в Італію. Я без вагань погодилася і скоро вже збирала речі. Андрій не був проти, я сказала, що на довго за кордон їхати не планую, зароблю трохи грошей для дітей і повернуся. Про розлучення ми ще не говорили, але обоє готувалися до нього.
Так я стала працювати в далекій Італії. Тут придивлялася до людей, переймала новий досвід, і, щиро кажучи, сумувала за Україною. Було дуже непросто звикати до звичаїв чужої для мене країни і звикати до її звичаїв, вивчала її мову. На початку мені було дуже нелегко. Я відчувала брак спілкування, розуміння з боку оточення, співчуття, тепла того, яке завжди було в мене вдома. Мені навіть не було з ким просто сісти і щиро поговорити. Моя подруга жила дуже далеко від мене.
Згодом я вирішила просто з кимось познайомитися. Так я і познайомилася з Петром, він теж був родом з України. Ми зустрілися, коли святкували день народження спільного друга. Петро був симпатичним, веселим чоловіком. Працював тут більш, як п’ять років.
Спочатку в нас було все гаразд. А згодом почалися по суті такі ж самі непорозуміння, як з моїм чоловіком. І я вперше задумалася про те, що ж може бути не так. Проаналізувала цілком своє життя, а також життя зі своїм чоловіком у шлюбі і зробила висновок, що причина напевно десь глибше. Що, швидше за все, вона є у мені, коли мене не влаштовують усі. Значить треба працювати над собою.
Аж тепер, коли минуло стільки часу, я стала переоцінювати свої стосунки з Андрієм. Так поступово я вже сама прийшла до висновку того, що мій чоловік навіть дуже хороша людина. Він веселий, хороший господар, цікавий співбесідник. І, що найважливіше, відчула на відстані, що я сумую за ним. Що хочу з ним знову зустрітися і просто разом поспілкуватися, випити кави. Тепер я лише зрозуміла, що він мені потрібен, як ніхто інший. Лише з Андрієм мені було тепло та затишно вдвох.
Тут, у чужій країні, я вперше зустрілася з самотністю, яку не могла нічим заповнити. Ні досить таки хорошими заробітками, ні достатком, який мала тут, ні навколишньою красою. Мені поруч не вистачало близької людини, з якою можна просто посидіти і помовчати, відчути її розуміння, тепло і підтримку. Я опинилася віч-на-віч зі своїми думками, з якими ні з ким не могла поділитися.
Я зрозуміла, що ніколи не була так довго сама. Зі мною завжди був поряд Андрій.
Так, на відстані я глибше зрозуміла свого чоловіка. Зрозуміла, що причина наших непорозумінь криється у мені. Тому сама в душі просила в нього вибачення і мріяла, щоб все у нас було, як раніше. За цей час зрозуміла, що це залежить від мене.
Андрій тепер для мене був найкращим і найрозумнішим. Я мріяла тепер про нашу зустріч. Дивно виходить, щоб зрозуміти наскільки мій чоловік дорога та рідна для мене людина, мені довелося їхати так далеко. Мені потрібно було подолати сотні кілометрів і пройти через різні життєві ситуації на чужині, щоб, врешті, добре збагнути, що він, мій чоловік, мені такий рідний та дорогий.
Фото ілюстративне.
