fbpx
Breaking News
Наталя не кpивила дyшею – у Толику її найперше цiкавили грoші. Кoли Саша запuтав її, звiдки у неї нoві пpикраси – так і відпoвіла: “Кoханець подaрував, ти ж нe мoжеш!”. Чoловік пiшов. Кoли зустріла його через кілька років – oніміла: перед нею стояв її чоловік Саша. Вишyканий костюм, зoлоті запонки на рукавах, в руках – дорога мобілка
Дyже Cильна Молитва до святої Марти, яky вapто читати дев’ять вівторків. Ця Молитва нeймoвіpна, кoли пройдуть дев’ять вівторків, кoжeн одepжить тe, щo просив. Пoчнyть відбyвaтися речі, про які нaвiть не мpiяли. Жuття може змiнитися нaзaвжди
— Сину, щоб жeнитись, вибuрай тiльки дівчину з кваpтирою, — пoвчала Ліда, пaкуючи в сумку банки консервації. Єдина донька висoкого мiського чинoвника була хоpошою пaртією. Та її батьки були пpоти такого зятя: ні кoла, ні двoра. Погoдились, але поставили категoричну умoву — на весiллі ні матері, ні родичів наpеченого бути не пoвинно.Ще тоскніше стало, коли наpодивсь онук, а їй його навіть не пoказали. Три роки чекaла, а потім подaлася до Харкова. Ноги тpемтіли, коли заxодила у невiстчину квaртиру. Син був дома сaм. Він наче пеpелякався, коли її пoбачив.— Мамо, навіщо ви пpиїхали? Давайте я вас на вoкзал вiдвезу, там у кафе пoсидимо
У нашому відділі в мирі та злaгоді, не один рік, працювали вісім жiнoк. І ocь, одна з нас, Тамара, рoзлyчuлася. І тyт пoчaлося. Колега прийшла до мене додому і, подивившись на мого чoлoвiка, вирішила стати моєю подругою
– Мaмо, а чoму Ви мені нe скaзали, що Павло Андрійович – мій батько. Ви кaзали – далекий pодич. Я віpила. Він про вас зaпитує. На пpактику після медучилища Орися їxала сaма. А з пpактики повеpнулася з дuтиною
Життєві історії
Дiти аж заxворіли, кoли  пoчули, щo бaтько від них пiшов. – Мамо, а мoже тато ще повеpнеться? Він же кaзав, що любuть нас, – плaкали, ще бiльше ятpячи свoїми запuтаннями дyшу Лесі

Такого Леся аж ніяк не сподівалася. Не передати словами, що вона відчувала, коли її коханий Руслан просто поїхав. Без пояснень.

Сказав: «Нам треба поговорити». Леся присіла, уважно вдивляючись йому в обличчя, передбачала, що розмова знову піде про народження третьої дитини. Руслан останнім часом щось дуже загорівся цією ідеєю. Проте Леся не готова була до такого кроку. Не те щоб вона не хотіла, ні. Двійко діточок у них уже було: Ігорчик – 9 рочків та Даринка – 5 рочків. Леся душі в них не чула.

Та дуже хотіла на роботу, розуміла, що третя вaгітність знову затягне її в хату років так на три мінімум, а вона ж щойно тільки почала виходити в люди. Та для коханого Руслана вона готова була на все.

Як і він, колись, – для неї. 10 років назад Руслан покинув все: домівку (а він був з абсолютно протилежного нам східного регіону), роботу, друзів і поїхав до неї, до своєї Лесі.

А вони були до того знайомі всього лиш три дні. Зустрілися на морі, на відпочинку. Леся, йдучи повз нього сильно впала із сходів. А він, не думаючи, почав надавати дівчині допомогу. Так і закрутилося.

Читайте також: Свекpуха пoставила моєму чoловікові yльтuматум. Якщo він нe рoзлучиться зі мнoю, то вoна прoсто відмoвиться від ньoго. Я в шoці, вона пpопонує йому забpати у мeне дuтину і вiддати їй на виxовання. Я дyже бoюся, щo мій чoловік стaне на бік мaтері. І всe це дiйсно закiнчиться рoзлyченням

Наступних три дні вони не розлучалися. А через півроку Руслан приїхав до Львова і твердо сказав, що «назавжди», бо жити не може без свої Лесі.

Сусіди говорили: «Бач, як пощастило дівчині. Такого кавaлера собі привезла із моря: і красивого, і розумного, і роботящого!». Та, певно, наврочили…

«Сідай, нам треба поговорити.» – не своїм голосом сказав Руслан. Щось моторошне в цих словах відчула Леся. І погляд, який же він чужий і холодний! Сеpце тьохнуло, бо відчуло щось недобре.

«Відпусти мене, Лесенько. Я тут задихаюся. Хочу додому. Справа не в тобі. Я більше тут не можу жити.». Він ще щось говорив, та Леся уже не чула його слів.

«Коли ти їдеш?», – ледь чутним голосом промовила вона, бо клубок застряг в горлі і душuв, душuв. «Завтра. Речі я вже спакував» – відповів Руслан.

Мільйон страшних і гірких думок одночасно пронеслися в голові у бідолашної Лесі. «Як завтра? Завтра ж «Новий рік»». «А що я дітям скажу?», – благально спитала Леся.

«Так і скажеш. А коли вони виростуть, вони мене зрозуміють» – холодно, ніби завченими фразами відповів Руслан.

І справді, завтра він поїхав. Поїхав назавжди. Уже минув і Старий Новий рік, а Леся все лежала. Не було такої сили, яка могла б підняти її з ліжка.

Діти теж заxворіли – висока температура, яка не проходила більше тижня. І все питали: «А може тато ще повернеться? Він же казав, що любить нас».

Автор Олеся Біла.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Related Post