Кажуть, що доля не щадить тих, хто може вистояти. Не знаю, чи я така вже загартована, чи просто шкіра з часом стала товстою, як підошва на моїх перших заробітчанських черевиках, але потрусило мене добряче.

Коли Петро зібрав сумку і пішов до «любові всього життя», у нас уже підростало троє донечок. І знаєте, його це не зупинило. Навіть оком не моргнув, коли молодша, Софійка, вхопила його за штанину і просила: «Тату, почитай казку». Він просто відчепив її рученята, наче то був настирливий реп’ях, і вийшов за хвіртку.

— Ну що, Олю, догралася? — голос свекрухи, Ганни Степанівни, прозвучав від порога як вирок.

Ми жили в їхній хаті. Свекри довго не думали — вибрали сина. Кров не водиця, навіть якщо та кров гуляє десь по чужих ліжках. Через тиждень після того, як Петро поїхав у місто до своєї нової пасії, Степанівна покликала мене на кухню. Вона сиділа біля вікна, чистила картоплю, і ніж у її руках миготів так впевнено, наче вона вирізала шматки з моєї душі.

— Значить так, невістко. Даємо тобі два місяці. Петро каже, що буде сюди з тою жінкою приїжджати на вихідні, йому простір треба. Так що збирай манатки і йди куди знаєш. Нам чужого рота в хаті не треба.

— Куди я піду, Степанівно? — я відчула, як у горлі встає клубок. — Батьків моїх немає. У сестри в хаті й так десятеро на головах сидять. Ви ж онучок на вулицю виставляєте!

— Онучки — то наша кров, — буркнула вона, не дивлячись на мене. — А ти молода, знайдеш собі когось. Два місяці, Олю. Час пішов.

Сиділа я ночами, дивилася на своїх дівчат, що сопли в ряд на старому дивані, і серце кров’ю закипало від безсилля. Старшій, Катрусі, вже шістнадцять — випускний клас, іспити. Середній, Марійці — десять. А Софійці всього сім. Яке їм «куди знаєш»?

Якось поїхала я в районний центр. Цілий день оббивала пороги: шукала роботу, хоч якусь кімнатку, хай би навіть у напівпідвалі. Скрізь одне й те саме: «З трьома дітьми? Ви що? Нам працівник треба, а не багатодітна мати на постійних лікарняних». Під вечір, коли останній автобус на село вже пішов, я сіла на лавку в сквері й просто заридала. Закрила обличчя руками й затряслася від того чорного розпачу, що накриває, коли попереду — глуха стіна.

— Дівчино, у вас щось сталося? Може, води дати? — голос був до болю знайомим.

Піднімаю очі — Зоряна! Моя однокласниця. Ми колись за однією партою сиділи, косички одна одній плели. Вона вже років десять як в Італії. Виглядала — як з картинки: пальто дороге, сумка шкіряна, в очах — спокій. Ми розговорилися. Я їй усе виклала, як на духу: і про Петра, і про свекруху, і про два місяці «терміну».

Зоряна послухала, мовчки викурила тонку сигарету і каже:

— Слухай, Олю. Не кисни. Ти так тут і пропадеш. Або зіп’єшся від горя, або в сестри на шиї будеш шматок хліба випрошувати. Поїхали зі мною.

Я аж поперхнулася.

— Куди? В Італію? А малі?

— А малих залиш на свекруху, — Зоряна сказала це так просто, наче про купівлю хліба говорила. — Якщо її син такий несерйозний, нехай вона за нього дітей і ростить. Тобі треба на ноги ставати, Олю. Заробиш там грошей, купиш дітям житло, станеш хазяйкою. Або ти зараз поплачеш і поїдеш, або ви тут усі в злиднях згниєте. Повір мені, Степанівна онучок не вижене. Сусіди заплюють, церква засудить. Побурчить і прийме.

Мені та ідея спершу дикою здалася. Як це — я дітей покину? Але вдома ситуація ставала тільки гіршою. Петро приїхав з тією своєю… Свекруха їм пироги пекла, а на моїх дітей гаркала за кожну крихту на підлозі.

Зібрала я волю в кулак і підійшла до свекрухи. — Їду я на заробітки, Степанівно. В Італію. Діти лишаються тут.

Вона аж ложку впустила. Очі прижмурила, подивилася на мене так хитро: — Гроші будуть? — Будуть. Кожного місяця присилатиму.

— Ну… — вона хмикнула. — Добре, нехай лишаються. Але щоб копійка в копійку! Задарма годувати не буду. Сама знаєш, які зараз ціни на крупи та м’ясо.

Пам’ятаю той день, коли білий мікроавтобус стояв біля нашої хвіртки. Дівчата мої плакали так, що в сусідів собаки вити почали. Софійка вчепилася в мою спідницю: «Мамо, не їдь, ми не будемо їсти цукерки, тільки не їдь!». А в мене всередині все випалене. Я знала: якщо зараз піддамся, ми пропали.

— Катрусю, ти за старшу, — шепотіла я дочці, цілуючи її заплакані очі. — Слухайся бабусю, вчися. Я все зроблю, чуєш? Все для вас зроблю.

П’ятнадцять років… Страшно подумати. П’ятнадцять років я — «італійка». Перші часи працювала в Неаполі, у літньої синьйори з характером розлюченої оси. Я не знала мови, я не знала правил, я тільки знала, що мені треба відправити гроші до першого числа.

Пам’ятаю, як отримала першу зарплату. Я тримала ті купюри в руках і тремтіла. Відклала собі мінімум на макарони, а все інше побігла відправляти в Україну. Дзвоню ввечері додому: — Степанівно, гроші отримали? — Отримали, Олю, отримали. Купила дівчатам куртки, а дідові — ліки. Ти дивись там, не розслабляйся.

Минали роки. Я навчилася рахувати кожен цент. Інші дівчата-заробітчанки по вихідних ходили на піцу, купували собі золоті каблучки. А я жила в режимі жорсткої економії. У мене в блокноті була мета. Велика, жирна мета: «Дах над головою».

Перші чотири роки — це був справжній марафон. Робота без вихідних, підробітки по вечорах, прибирання в під’їздах. І ось — перша квартира. В обласному центрі, двокімнатна, сонячна. Для Катрусі. Вона тоді якраз університет закінчувала. — Мамо, — плакала вона в телефон, — я не вірю. Це наша? Нас ніхто не вижене? — Наша, доню. Твоя. Тепер ти нікого не бійся.

Потім ще чотири роки гарування. Спина почала боліти, руки від миючих засобів тріскалися до крові, але я бачила перед собою очі Марійки. І ось — друга квартира. Ще чотири роки — і Софійка отримала свій ключ.

За дванадцять років я кожну свою пташку забезпечила власним гніздом. Щоб ніякий «Петро» чи ніяка «Степанівна» не могли їм сказати: «Йди куди знаєш».

Зараз мені вже легше. Я складаю гроші собі на старість, щоб теж мати свій куток і не бути тягарем дітям. Приїжджаю раз на рік, на великі свята.

Про свекруху теж не забуваю. Яка б вона не була — вона вигледіла моїх дітей. Коли приїжджаю в село, завжди везу повну сумку подарунків: каву хорошу, сири, тканину на сукню. І обов’язково — конверт. — Це вам, Степанівно, на здоров’я. Сто євро. Купіть собі щось смачне або дрова замовте. Вона тепер дивиться на мене зовсім інакше. З повагою, чи що… А може, просто відчуває силу. — Дякую, Олю, — каже вона, ховаючи конверт за пазуху. — Ти… ти молодець. Не кожна так би змогла.

Тепер у нас є чудова традиція. На Святвечір ми всі збираємося у когось із доньок. Цього року були в Марійки. Великий стіл, біла скатертина, запах куті, що лоскоче ніс, сіно під столом — усе, як у дитинстві. Ми обов’язково кличемо бабусю з села. Софійка їде за нею на своїй машині, привозить, садить на почесне місце.

Дивлюся я на своїх дівчат і не можу намилуватися. Вони в мене такі дружні! Знаєте, часто буває, що гроші сім’ї сварять. Хтось каже: «Тобі мати більше дала», «Твоя квартира в кращому районі». А мої — ні. Вони принципово більше грошей у мене не беруть. Катруся тепер успішний юрист, Марійка вчителює, Софійка свою справу відкрила.

— Мамо, відпочинь уже, — каже Софійка, забираючи в мене з рук тарілку з голубцями. — Ти для нас і так неможливе зробила. Досить уже працювати за кордоном, вертайся зовсім. Ми тебе забезпечимо.

Вони не тримають на мене зла за ті п’ятнадцять років розлуки. Вони пам’ятають, як важко нам було, коли тато пішов. Вони розуміють, що кожен мій відпрацьований день в Італії — то була цеглинка в їхнє спокійне майбутнє.

І ось настає момент, якого я чекаю цілий рік. Коли свічка догорає, діти наїлися, і починається коляда. Як же гарно вони співають! Катруся веде, Марійка підхоплює, а Софійка тримає високу ноту. Співають у три голоси, так злагоджено, так щиро… Я стою на кухні, нібито посуд мию, а сама витираю сльози краєм святкового фартуха. Серце в грудях так калатає, що, здається, от-от вистрибне.

Я часто думаю: а чи могло бути інакше? Якби я не поїхала, якби змирилася? Мабуть, жила б зараз у сестри в комірчині, а діти мої блукали б по найманих кутках. Так, мені страшенно не пощастило з чоловіком. Він виявився порожньою людиною, травою перекотиполе. Але мені неймовірно пощастило з доньками. Може, саме заради того, щоб побачити їх такими — вільними, самостійними й люблячими — мені й треба було пройти через ту Італію.

Життя — воно як те полотно, що ми колись у школі вишивали. З вивороту — самі вузлики та обривки ниток, хаос якийсь. А перевернеш на лицьову сторону — а там дивовижний візерунок.

Хвала Богу за все. За сили, за терпіння, за добру пораду Зоряни. Нехай у кожній хаті буде такий спокій, як у нас зараз. І нехай кожна мати знає: жодна її сльоза, пролита в чужому краї заради дітей, не впаде марно. Все повертається сторицею, якщо робити це з любові.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.