«Ти думав, що я дурна, Дімо? Що я та сама наївна дівчинка, яка колись бігала за тобою в інституті й заглядала в рота?». Ці слова Оксана вимовила так спокійно, що Дмитру на мить здалося, ніби він розмовляє з холодною статуєю, а не з жінкою, з якою прожив двадцять три роки.
Дмитро припаркував свій кросовер за два квартали від будинку. Це вже стало звичкою, ритуалом. Обережність була його другим ім’ям. Він вийшов з машини, поправив комір дорогої сорочки і глибоко вдихнув прохолодне вечірнє повітря.
Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, хоча він уже звик до цих візитів до Мар’яни. Три роки таємних зустрічей, три роки життя на два фронти — і щоразу ця дивна напруга, коли повертаєшся в «родинне гніздо».
Піднімаючись сходами, Дмитро подумки репетирував чергову легенду. «Нарада затягнулася?». Ні, це було вчора. «Зустріч із постачальником, який запізнився на поїзд?». Можливо. Оксана останнім часом стала якось підозріло мовчазною, ставила надто мало запитань. Це його одночасно і радувало, і трохи лякало.
Ключ у замку повернувся майже безшумно. Дмитро завмер на порозі, прислухаючись до тиші квартири. Жодних звуків з кухні, не чути телевізора, навіть собака не вибіг зустрічати — вони відвезли його до батьків на дачу минулого тижня.
Він роззувся, кинув ключі на поличку і пройшов углиб квартири. — Оксан? — тихо покликав він.
Жодної відповіді. Це було дивно. Зазвичай о сьомій вечора дружина завжди вдома: або готує щось на кухні, або переписується з подругами в месенджерах. Дмитро відчув легке полегшення. Пощастило. Не треба буде знову брехати, дивлячись у її ясні, спокійні очі, не треба зображати втомленого бізнесмена.
Він зайшов до спальні, зняв піджак і тільки тоді помічив білий аркуш паперу, що лежав прямо по центру застеленого ліжка. Записка. Акуратно складена навпіл.
Щось усередині неприємно стислося. Він узяв листок пальцями, що раптом стали неслухняними, і розгорнув його.
«Діма. Вечеря в холодильнику. Я поїхала до мами. Повернуся завтра ввечері. Нам слід дуже серйозно поговорити. Оксана».
Коротко. Сухо. Жодних звичних смайликів чи сердечок, якими вона завжди прикрашала свої повідомлення. Фраза «нам треба серйозно поговорити» впала в шлунок холодною грудкою. Вона знає? Як? Він же був таким обережним!
Дмитро опустився на край ліжка, все ще стискаючи папірець. Двадцять три роки разом. Син Андрій уже на третьому курсі в університеті. Квартира, дача, машина, репутація успішної людини в селі та райцентрі. Невже все це може луснути, як мильна бульбашка?
Він кинувся до телефону. Треба негайно подзвонити, з’ясувати, що за тон такий. Набрав номер. Довгі гудки… Раз, два, п’ять. Оксана не брала слухавку. Він набрав ще раз — і знову тиша. Наприкінці лише механічний голос повідомив, що абонент не може відповісти.
— Чорт забирай! — Дмитро шпурнув телефон на ліжко. Весь вечір він не міг знайти собі місця. Вечеря з холодильника не лізла в горло. Він відкрив пляшку коньяку, налив собі трохи, але легше не стало. Перед очима стояла та записка.
Наступного дня на роботі він був як на голках. Кожні п’ять хвилин перевіряв телефон. Від Оксани — жодного сигналу. Він писав їй у месенджер: «Оксан, що сталося?», «Давай поговоримо зараз», «Чому ти не береш трубку?». Повідомлення світилися як «прочитані», але відповіді не було.
Ближче до шостої вечора він уже був удома. Нервово ходив з кутка в куток, прислухаючись до кожного шурхоту за дверима. О пів на восьму замок нарешті клацнув. Оксана увійшла до передпокою.
Дмитро миттєво вискочив їй назустріч, намагаючись вловити вираз її обличчя. Вона виглядала спокійною. Навіть надто спокійною. Жодних почервонілих очей чи слідів істерики. Вона повісила куртку на вішалку, поправила зачіску і мовчки пройшла на кухню.
— Оксано, що це все означає? — Дмитро пішов за нею, розмахуючи руками. — Що за записки? Чому ти мовчиш другу добу?
Вона поставила на стіл сумку, дістала з неї товсту папку і глянула на нього так, ніби бачила вперше. — Став чайник, Дімо. І сідай. Поговоримо.
Він підкорився, відчуваючи, як по спині пробіг холод. Оксана сіла навпроти, поклала руки на папку і в упор подивилася йому у вічі.
— Три роки, Дмитре. Цілих три роки ти зустрічаєшся з цією своєю… Мар’яною, — сказала вона рівним, майже механічним голосом. — Ти справді думав, що я нічого не помічаю?
Дмитро відчув, як у роті пересохло. — Оксан, я… це не те, що ти думаєш… я можу пояснити…
— Замовкни, — спокійно перебила вона. — Зараз говорю я. Ти будеш слухати. Виправдовуватися будеш потім, якщо знайдеш сили.
Він замовк. Такої Оксани він не знав. Зазвичай м’яка, поступлива, завжди готова згладити кути — зараз перед ним сиділа інша жінка. Жорстка, зібрана, з холодним розрахунком у погляді.
— Я дізналася пів року тому, — продовжила вона. — Випадково. Ти забув свій телефон на зарядці, коли поїхав на рибалку, а тобі почали приходити повідомлення. Я не хотіла читати, але коли висвітилося «Любий, я чекаю нашої зустрічі», цікавість взяла гору. А потім я побачила вашу «хмару», яка синхронізована на планшеті.
— Чому ти мовчала? Чому стільки часу нічого не казала? — видавив він із себе.
— Тому що мені треба було переконатися. Тому що я сподівалася, що в тебе прокинеться совість і ти припиниш це сам. А головне — мені потрібен був час, щоб підготуватися.
Вона відкрила папку і почала викладати на стіл аркуші. — Ось це — виписки з банку. Твій «таємний» рахунок, про який я нібито не знала. Тут зафіксовані всі твої перекази на карту Мар’яни Коваль. Щомісяця — суми, які дорівнюють моїй двомісячній зарплаті. За три роки набігло стільки, що можна було б Андрію купити невелику квартиру.
Дмитро зблід. Він і не підозрював, що вона має доступ до цієї інформації.
— А це, — Оксана поклала перед ним ще один документ, — договір оренди житла в обласному центрі. Орендодавець — ти. Орендар — Мар’яна. Ти знімав їй житло за наші спільні гроші.
— Оксано, це мої гроші! Я працював, я заробляв…
— Ти працював, поки я тягла на собі все інше! — вперше в її голосі з’явився метал. — Я виховувала сина, я вела господарство, я відмовляла собі в багатьох речах, щоб ми могли відкладати. А ти в цей час обдаровував чужу жінку. Наша квартира — спільна. Дача — оформлена на нас обох. Машина, до речі, на мені. Ти пам’ятаєш про це?
— До чого ти ведеш? — Дмитро відчув, як стіни кухні починають на нього тиснути.
— До розлучення, Дімо. Я хочу розлучення. І повного розділу майна. Але не так, як ти собі думаєш.
Дмитро відчув, як земля йде з-під ніг. — Ти не можеш… Через одну помилку руйнувати сім’ю? Двадцять три роки! Ми ж рідні люди!
— Помилка — це коли забув купити хліб, — відрізала Оксана. — Три роки систематичної брехні — це вибір. Це зрада не тільки мене, а й нашого минулого. Я вже проконсультувалася з юристом. Усі перекази на ту жінку за останні роки — це нецільова розтрата спільного сімейного бюджету. При розподілі майна ці суми будуть враховані на мою користь.
— Ти з глузду з’їхала! Я тобі нічого не віддам! — Дмитро схопився зі стільця, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією через гнів.
— Віддаси, — спокійно відповіла Оксана, навіть не ворухнувшись. — Тому що альтернатива тобі сподобається ще менше.
— Яка ще альтернатива? Що ти мені зробиш?
Оксана дістала з папки ще кілька аркушів. Це були копії якихось договорів і накладних. — Пам’ятаєш фірму «БудСервіс», яку ви з кумом відкрили три роки тому? Дуже цікаві схеми. Ви берете передоплату з людей на будівництво, а потім через фіктивні фірми виводите ці кошти, затягуючи терміни. Я маю доступ до твоєї бухгалтерії, Дімо. Ти ж сам дав мені колись пароль від комп’ютера, щоб я «допомагала з паперами».
Дмитро осів назад на стілець. Холодний піт пробив спину. — Ти… ти не посмієш. Це ж і твій добробут теж.
— Мій добробут — це моя чесність. Я підготувала заяву до відповідних органів. Якщо ти не підпишеш мирову угоду про розподіл майна на моїх умовах — ці документи підуть у роботу. У мене є копії всіх ваших махінацій. За останній рік там набігло на кілька кримінальних статей про шахрайство.
— Оксано, це ж тюрма! Ти хочеш батька свого сина за ґрати запроторити?
— Я хочу справедливості. Квартира залишається мені й Андрію. Ти отримуєш лише свою невелику частку компенсації. Дачу продаємо, кошти ділимо, але з вирахуванням того, що ти витратив на коханку. Машина залишається мені. Якщо згоден — підписуй. Якщо ні — завтра ж я йду до поліції.
Дмитро дивився на дружину і не впізнавав її. Де поділася та м’яка жінка, яка щовечора зустрічала його з усмішкою? Перед ним був стратег, який прорахував кожен крок.
— Ти все це планувала пів року? Поки ми разом снідали, їздили до батьків, дивилися кіно? — прошепотів він.
— Так. Саме так. Поки ти бігав до Мар’яни і думав, що я дурна домогосподарка, я збирала кожну квитанцію, кожен папірець. Я розмовляла з вашими клієнтами, яких ви обдурили. Один із них, до речі, мій далекий родич. Він дуже здивувався, коли дізнався, куди йдуть його гроші на ремонт.
— Оксано, давай домовимося… Я все виправлю. Я покину її прямо зараз! Я видалю її номер!
— Пізно, Дімо. Ти розлучаєшся з нею не тому, що любиш мене, а тому, що боїшся втратити майно. Це нічого не варте. У тебе є три дні на роздуми. Якщо через три дні ми не будемо в нотаріуса — пеняй на себе.
Вона встала, забрала папку і пішла до передпокою. — Ти куди?
— Назад до мами. Речі я вже вивезла вчора, поки ти був «на нараді». У цю квартиру я більше не зайду, доки ти звідси не виселишся.
Дмитро почув, як грюкнули вхідні двері. Він залишився один у великій, тепер здавалося б, чужій квартирі. Тиша стала такою густою, що її можна було різати.
Три дні пролетіли як один кошмар. Дмитро намагався дзвонити Андрію, сподіваючись на підтримку сина. Але той відповів коротко: — Тату, мама мені все розповіла. Знаєш, мені соромно. Не за те, що ти знайшов іншу, а за те, як ти підло це робив. Не дзвони мені, поки сам не зрозумієш, що натворив.
Дмитро кинувся до юристів. Але всі, як один, казали: якщо у неї справді є документи з фірми — діло пахне кепсько. Суди затягнуться на роки, майно арештують, а репутація бізнесмена зникне назавжди. Умови Оксани були жорсткими, але це був єдиний вихід не опинитися за ґратами.
На третій день він набрав Оксану. — Я підпишу. Де зустрінемося?
— Нотаріальна контора в центрі, біля парку. О десятій ранку. Будь вчасно.
Нотаріус — жінка з пронизливим поглядом — довго вивчала їхню угоду. — Ви впевнені? — запитала вона Дмитра. — Тут зазначено, що ви відмовляєтеся від більшої частини майна на користь дружини та сина.
— Впевнений, — буркнув він, не дивлячись на Оксану.
Він поставив підпис. Раз, другий, третій. Рука тремтіла, ручка здавалася важкою, як ломик. Оксана підписувала документи швидко і впевнено.
Коли вони вийшли на вулицю, Дмитро спробував її затримати. — Оксано, чекай. Невже це все? Після двадцяти трьох років — просто підпис на папері?
Вона зупинилася, подивилася на нього з якоюсь дивною сумішшю жалю та втоми. — Наш шлюб закінчився три роки тому, Дімо. Просто ти був надто зайнятий своїм егоїзмом, щоб це помітити. Ти впустив іншу жінку не тільки в ліжко, а й у наше життя, у наші плани на старість, у бюджет нашого сина.
— Я ж вибачився! Я з нею розірвав усе в той же вечір!
— Ти зробив це від страху, а не від кохання, — сумно посміхнулася вона. — Це велика різниця. Знаєш, що найприкріше? Я ж справді тебе кохала. Прощала твої затримки, твою холодність, твої «відрядження». Я думала: він будує бізнес для нас. Я потерплю.
— Оксано…
— Я терпіла десять років твого байдужого ставлення. Виконувала обов’язки дружини, готувала, прибирала, посміхалася твоїм партнерам. Я купувала подарунки твоїй мамі від нашого імені, бо ти забував про її день народження. Я була твоїм тилом. А ти в цей тил просто плюнув.
Вона зробила крок до своєї машини. — Ти пошкодуєш! — крикнув він їй у спину, коли відчай знову переріс у злість. — Залишишся одна на старості літ! Кому ти будеш потрібна?
Оксана обернулася. На її обличчі з’явилася перша за весь час розмови щира посмішка. — Знаєш, Дімо… Краще бути однією, ніж почуватися самотньою поруч із людиною, якій на тебе плювати. Я тепер вільна. А ти… ти просто зміниш одну господарку на іншу. Тільки цього разу — без моєї підтримки.
Вона сіла в машину і поїхала. Дмитро стояв на тротуарі, дивлячись на червоні вогні авто, що зникали в потоці машин.
Минуло два місяці. Розлучення оформили офіційно. Дмитро отримав свою невелику частку і переїхав у орендовану однокімнатну квартиру на околиці. Грошей після виплат клієнтам, які почали масово подавати позови, майже не залишилося. Оксана таки не пішла в поліцію, але «сарафанне радіо» зробило свою справу. Бізнес почав розвалюватися.
Партнер по фірмі, його кум, швидко збагнув, куди вітер віє, і забрав залишки коштів, залишивши Дмитра розгрібати борги. Мар’яна, дізнавшись, що Дмитро тепер не «успішний власник», а людина з боргами і без квартири, раптом «усвідомила», що вони не підходять один одному.
Дмитро сидів у своїй тісній кімнатці, дивився на обліплені шпалерами стіни і думав про те, як легко можна зруйнувати все, що будувалося десятиліттями. Він згадував затишок їхнього дому, запах Оксаниних пирогів, довгі розмови з сином. Тепер у нього не було нічого, крім тиші та рахунків.
Він намагався дзвонити сину знову. — Тату, ми з мамою завтра летимо у відпустку. Нарешті вона відпочине. Не турбуй нас, будь ласка.
Він почув на фоні сміх Оксани. Вона звучала так легко, як ніколи за останні роки.
Дмитро втомлено заплющив очі.
А в цей час Оксана пакувала валізу. У її квартирі тепер не було жодної речі, яка б нагадувала про колишнього чоловіка. Вона зробила ремонт, викинула старий диван і замовила нові меблі. Життя не закінчилося в п’ятдесят два. Воно тільки починалося.
Вона сиділа на кухні, пила каву і дивилася у вікно. Весна входила у свої права, на деревах з’являлася перша зелень. — Мам, ти готова? Таксі за десять хвилин! — гукнув Андрій з вітальні.
— Так, синку. Я готова.
Вона надіслала повідомлення подрузі: «Ми виїжджаємо. Життя — дивовижна штука, Катю. Виявилося, що для щастя мені бракувало лише одного — перестати бути зручною для того, хто мене не цінував».
Оксана вимкнула світло на кухні. Вона більше не плакала вечорами. Вона більше не чекала на кроки в коридорі, які пахнуть чужими парфумами. Вона вперше за багато років була по-справжньому вільною.
Вільна від страху, від приниження, від потреби брехати самій собі.
Так, було боляче. Так, було страшно починати з нуля. Але вона це зробила. Вона забрала своє життя назад.
А Дмитро… він залишився зі своїм егоїзмом і мільйоном компенсації, який розійшовся на борги за лічені тижні. Він думав, що він хитрий. А виявилося, що він просто сліпий. Сліпий від власної самовпевненості.
І кожен раз, коли він проходив повз їхній колишній будинок, він бачив у вікнах нові штори. І розумів: там тепер живуть без нього. І живуть щасливо.
Бо сім’я — це не про двадцять три роки в одному паспорті. Це про повагу, якої він так і не навчився проявляти до жінки, що була його цілим світом. Тепер цей світ належав тільки їй.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
