Павло їхав додому й важко зітхав. В голові крутилися думки, які він боявся озвучити навіть самому собі: «Може, розлучитися? Може, все закінчити? У мене ще життя попереду. Оксана тільки й робить, що свариться, дорікає… А от Марічка з роботи – молода, весела, легка. З нею так просто…»

Він крутив кермо й майже не бачив дороги, коли раптом – різке гальмування!

Перед машиною, похитуючись, вийшов літній дідусь. Павло натиснув на сигнал, вибіг з авто:

– Та ви що робите?! Тут же не можна переходити! Ледь під колеса не потрапили!

Дідусь зупинився, глянув на нього втомленими очима й тихо сказав:

– Та вже байдуже…

У тому голосі було щось таке гірке, що Павло розгубився. Він взяв дідуся під руку й провів до лавки біля кав’ярні. Купив йому каву, посадив поруч.

– Що з вами сталося? – спитав Павло вже лагідніше. – Ну справді, не можна ж так…

Дідусь довго мовчав, зробив ковток кави, потім зітхнув:

– Я сьогодні йшов на день народження свого сина. Йому п’ятдесят. Хотів привітати, обійняти… А він вийшов, глянув на мене й сказав: «Ти мені не тато». І двері зачинив.

Павло здригнувся.

– Як це?

Дідусь опустив очі.

– Бо я йому таки не тато… Точніше, колись був. Колись… Коли був молодим і дурним.

У мене була сім’я, дружина, дитина. Та я не цінував. Думав, що життя ще довге, що є коханки, пригоди. Зраджував дружину. Врешті вона не витримала й пішла від мене. Вийшла заміж удруге. І той чоловік… він і став моєму синові справжнім батьком. Виховав, підтримав, був поруч завжди. А я? А я гнався за маревом, за легким життям. Минуло півстоліття – і тепер мене немає ні в кого.

Дідусь випив ковток кави й гірко посміхнувся:

– Отак, сину, я життя своє профукав. Не цінував, а тепер пізно.

У Павла всередині щось перевернулося. Він ніби почув власні думки, але в чужому голосі – голосі того, хто вже пройшов шлях до кінця і залишився ні з чим.

– То ви… шкодуєте? – тихо спитав Павло.

– Кожної ночі. І кожного ранку. Бо розумію: я втратив найцінніше. І повернути вже неможливо.

…Коли Павло сів у машину, серце калатало. Він не поїхав прямо додому – спершу заїхав у квітковий. Вибрав великий букет білих хризантем, які любила його дружина.

Зайшов у квартиру. Дружина, ще сердита, навіть не глянула.

– Чого знову так пізно? – кинула з порога.

Він мовчки простягнув квіти й опустився на коліна.

– Пробач, Оксано. Пробач за все. Я мало не втратив тебе. Я хочу знову бути з тобою, хочу берегти нашу сім’ю.

Жінка здивовано дивилася на нього, а в її очах з’явилися сльози.

– Павле…

Він обійняв її, і вперше за довгий час йому стало легко. Бо він зрозумів: другий шанс дається не кожному. І якщо вже життя підкинуло йому цей урок у вигляді випадкового дідуся на дорозі, то треба триматися за свою сім’ю обома руками.

Найстрашніше – це втратити найдорожчих, коли ще можна було врятувати. Цінуй тих, хто поруч, доки не пізно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.