Дідові Іванові перевалило за дев’ятий десяток. Важко в такому віці самому собі давати раду. От і сьогодні, злазячи з печі, аби напитися води, спіткнувся об доріжку та й упав. Розклеївся так, що не знає, чи вже не збере себе докупи. Кілька днів тому не стало його Лукері, з якою прожив довге життя. Сумував, бо жили душа в душу. Дітей виростили і на ноги поставили.
Коли були молодими — гостей приймали, співали з ними під гармошку, танцювали. А тепер повна самотність. Його ровесників вже давно немає, молодим не до нього. Встав, напився із погнутого кухлика студеної води (чашок зроду не визнавав) і побрів до хижки, де вчора залишив сапу. Взяв її замість костура, вийшов під зоряне небо.
Квітнева ніч була тихою й прохолодною. Він стояв посеред двору, як старе зігнуте негодою дерево. Спирався на сапу. Скільки нею переполов бур’янів, коли Лукерка злягла аж на цілих чотири роки! Село спало, тільки де-не-де світилося в хатах. Так тоскно самому…
Видибав за хвіртку. На вулиці — ні душі. Сам не помітив, як ноги понесли його в ніч. Ішов поволі, а колись же ходив цією вулицею парубкувати, через тин лазив до Лукері. Сиділи вдвох серед мальв, ховаючись од її матері. Сувору вдачу мала тітка Дунька, царство їй небесне, як ухопить, було, то насилу вирвешся й такого драпака даєш!..
Далеко все це залишилося, ніби в іншому житті. Підійшов до торішньої копиці сіна, що пахла весняною вільгістю і трохи мишами. Гірко на душі. Як же один тепер буде жити? Діти до міста кличуть, а він не може без своїх хати, садочка, де незабаром затьохкає соловейко, а під кінець літа зацвітуть флокси, які посадила Лукеря.
Вдивлявсь у небо. Й раптом аж закляк: серед зірок сяяли очі — сині-сині. Невже Лукерчині? Так, це вона дивиться на нього лагідно. Він ніколи не помічав її зморщок, навіть коли постаріла. Як любив її молодою, такою ж красунею вона здавалася йому до останнього свого подиху… Потекли по щоках сльози. Плакав усього кілька разів у житті: від радості, коли народжувалися двоє його діток — Софійка та Гриць. І недавно — від горя…
Раптом за спиною загурчало й стихло. Сніп жовтого світла на якусь мить вихопив почорнілу від дощів копицю й зігнуту старечу постать біля неї. Брязнули автомобільні дверцята.
— Діду, це ви? — здивовано запитав знайомий молодий басок. — Ото даєте! Поночі ж…
Старий, потупцявши на місці, неквапно повернувся. Радість пройняла його, мов перед цим світло фар.
— Йванько?!
— А то хто ж! Ходімте збиратись, я за вами приїхав…
— Мати послала?
— Чому — мати? Ми з Наталею так вирішили: заберемо вас, доки холодно, а на тепло повернетеся, якщо схочете. Місця у нас вистачає, ремонт закінчили.
Іван, молодший син доньки Софії, названий на честь діда, не так давно одружився, і свати разом купили молодятам у райцентрі добротний цегляний будинок. Занедбаний, правда, але у внука золоті руки. Лукеря страшенно любила хлопця…
— Іду, дитя, іду! — вищерблена сапка навмання тицялась у вологу землю, покриту густою щіточкою молодої трави. — Чого ж ти проти ночі вибрався? Відпочив би краще…
— Ми з Наталею домовилися, що я до вас просто з роботи заїду, а нас аж до вечора затримали.
Внук допоміг зібрати дідові нехитрий скарб, випив води з того ж погнутого кухлика, який пам’ятав із раннього дитинства. Без бабусі знайома до найменшого цвяшка в стіні хата здавалася холодною пусткою.
— Ді, а сапу навіщо берете? Ми ще й посіяти не все встигли!
—Та вона в мене ніби за костура…
Старий соромився зізнатися, що торкаючись гладенько відшліфованого держака сапки, бачить перед собою красиві маленькі натруджені Лукерчині руки.
— Купимо вам костура, діду, як скажете — так і буде. Ви тільки живіть! Добре?
Сідаючи в машину внука, дід Іван плакав. За життя він плакав всього чотири рази. Серце старенького було сповнене радості – він ще комусь потрібний на цьому світі…
Людмила РЯБОВА
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
