fbpx
Життєві історії
Десять років тому я зібрала речі і пішла від чоловіка. Думала в той вечір заночувати у своєї сестри, але її чоловік не дозволив, навіть на поріг мене не пустив

Десять років тому я зібралася піти від чоловіка. У шлюбі ми були всього півтора року, у нас з Михайлом і дітей ще не було. Мені 26 років, чоловікові 28. Ми молоді були, прагнули довести одне одному щось, виборювали лідерство.

Я сама родом з села, приїхала в місто вчитися, так і залишилася. Жили ми тоді в крихітній однокімнатній квартирі, в якій раніше мешкала бабуся Михайла. Мої батьки спочатку намагалися допомогти нам грошима, посилки слали з салом і закрутками різними.

Важко було, не з грошима, а морально. Мама Михайла недалеко: він піде, якщо що, відвідає. А до моїх я могла потрапити лише у відпустці. Образи виплакати нема кому. Крім двоюрідної сестри, але з нею бачилися не часто. У неї чоловік, дитина, та й жили вони далеченько.

Оксана, моя двоюрідна сестра, була старша за мене на 2 роки, в юності ми дуже дружили, але заміж Оксана вийшла першою. Василь, її чоловік, старший за сестру на 7 років, мені і тоді він здавався серйозним, виваженим, навіть трохи суворим. Хоча різкого слова я від нього ніколи не чула.

– Просто він у мене мудрий, навіть дуже в життєвому плані, – постійно говорила Оксана. – Я за ним, як за кам’яною стіною.

У сім’ї сестри панувала гармонія і спокій, синочок підростав, а ось у нас з Михайлом ніяк не складалося. Одного разу ми з ним дуже полаялися, я зібрала сумку і йти надумала. Думаю: не пропаду, зараз Оксані зателефоную, перекантуюсь у неї. Нікого не обтяжу, як заночую у неї на кухні, а через кілька днів винайму квартиру, на розлучення подам і заживу одна, раз не склалося у мене з Михайлом.

Вискочила я зі своєю сумкою в темну вересневу ніч, присіла на лавку і почала телефонувати сестрі.

– На зовсім? З речами? А Михайло? До нас? Я розумію, що на кілька днів, але ж мені треба у Василя запитати, ми ж сім’я, я не можу такі рішення приймати одна, – раптом здивувала мене Оксана

Мені так це не сподобалося, я до сестри зі своєю бідою, більше піти нема до кого, а вона у чоловіка запитає? Родичка називається!

Передзвонила Оксана через кілька хвилин і сказала, – ти вибач, але Василь сказав «ні». У нас, сказав, своя сім’я, а Галя нехай проблеми сама вирішує.

Такої відповіді я не чекала. Прикро: єдині близькі люди відмовили у допомозі саме в той момент, коли я так її потребувала. Не розмовляла я з нею близько року, а тоді… А що мені було робити тоді? Посиділа на подвір’ї годинку і пішла. До квартири. До чоловіка.

– Я картоплі насмажив, – сказав тоді Михайло таким тоном, ніби я просто сміття винести виходила і мив після вечері посуд доти, доки я свої речі по місцях не розклала.

Одним словом, помирилися ми тоді з Михайлом. Через тиждень я зрозуміла, що чекаю дитину. Нашій дочці цього року виповнилося 9 років.

Помирилися ми з сестрою на хрестинках доньки, у хрещені Михайло покликав її чоловіка Василя. Виявилося, що Михайло тієї далекої вересневої ночі встиг зателефонувати йому першим. Попросив, щоб мені у притулку відмовили, а більше мені було нікуди піти. Чоловік зізнався, що дивився з вікна, якби я з лавки кудись пішла, то побіг би за мною.

– Та я б і так не дозволив, — міркує Василь, — і без дзвінка Михайла. А нічого гарячку пороти і з сумками по ночах лазити. З’ясуйте все спокійно, а потім уже ухвалюйте рішення. А то б пустили, а в них коса на камінь і все, немає родини.

Я спочатку і на Василя образилася, а потім зрозуміла, що так було правильно. Згаряча можна навернути багато чого… А так — усе на краще. Ми помирилися, у нас міцна сім’я, в якій росте донечка.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page