fbpx

Десять років тому моя донька вирішила поїхати в Польщу на заробітки, там їй непогано пішло, і вона захотіла спробувати пожити там. Забрала в Познань чоловіка і дітей, і живуть собі там. Свого житла моя донька в Польщі і досі немає, живуть на орендованих квартирах. Коли не стало мого чоловіка, і я залишилася сама, я пропонувала доньці повертатися додому і жити зі мною, але вона навіть слухати нічого не хотіла про переїзд, проте від спадщини вона не хоче відмовлятися

– Хата моя, бо я твоя рідна дитина, – заявила мені моя донька Наталя. – Мамо, ти ж не можеш віддати спадщину чужій дитині, маючи свою?

Я задумалася, бо питання і справді непросте. У мене є рідна донька, але допомагає мені практично чужа людина. Я вирішила, що свій будинок я запишу доньці мого чоловіка, яка зараз мені дуже допомагає, а моя донька проти.

Мені 68 років, зараз я сама живу в селі, у мене є доволі великий будинок. Ще донедавна я сама справлялася з усім, а в кінці весни я захворіла і лежала в лікарні. Тоді мені допомогла Ліда, донька мого чоловіка.

Мою долю легкою не назвеш. Я вийшла заміж, народила дитину, думала, що попереду нас з чоловіком чекає щасливе життя. Але, сталося зовсім не так. Я рано овдовіла і залишилася сама.

Ростити доньку одній було дуже складно, мені доводилося багато працювати, щоб дати доньці все необхідне. Вийшла заміж другий раз я тоді, коли Наталя моя закінчила школу і поступила вчитися в університет.

Тоді мене засватав один дуже хороший чоловік, Павло був як і я вдівець, і теж мав одну дорослу доньку. Ліда була приблизно ровесницею моєї доньки.

Я сподівалася, що дівчата між собою подружаться, але моя донька якось дуже ревниво поставилася до того, що тепер у мене буде чоловік. З Лідою моя Наталя не хотіла спілкуватися, тому на певному етапі я припинила спроби їх подружити, і вирішила, що не хочуть дівчата спілкуватися – значить не треба.

Ми з Павлом жили дуже добре, він був хорошим господарем, і ми разом збудували великий будинок. Допомагали ми своїм дітям однаково, що грошима, що продуктами, намагалися не робити ніякої різниці.

10 років тому моя донька вирішила поїхати в Польщу на заробітки, там їй непогано пішло, і вона захотіла спробувати пожити там. Забрала в Познань чоловіка і дітей, і живуть собі там.

Додому Наталя приїжджає дуже рідко, постійно каже, що в неї робота. Мене до себе теж не часто запрошує, я у неї за весь цей час всього один раз була.

Свого житла моя донька в Польщі і досі немає, живуть на орендованих квартирах. Коли не стало мого чоловіка, і я залишилася сама, я пропонувала доньці повертатися додому і жити зі мною, але вона навіть слухати нічого не хотіла про переїзд.

А ось донька Павла, Ліда, навпаки, бачила, що мені важко, і по можливості часто приїжджала до мене, інколи по господарству допомагала, інколи просто посидіти і поговорити.

На великі свята останнім часом Ліда забирає мене до себе, щоб я одна не була. Я їй кажу, щоб вона з чоловіком і дітками до мене приїжджала, а вона не хоче, каже, що не бажає мені завдавати зайвих турбот.

А тепер, коли я в лікарню потрапила і потрібні були гроші на лікування, я доньці зателефонувала, ситуацію пояснила, а вона каже, що зараз у них самих фінансові труднощі і вона нічим допомогти не може.

А Ліду навіть просити нічого не довелося. Вони з чоловіком купили мені все, що треба, самі оплатили моє лікування. Ліда щодня до мене в лікарню приходила, жінки, які лежали зі мною в палаті, були впевнені, що це моя рідна донька.

А коли я їм розповіла правду, то одна старша жіночка порадила мені на Ліду свій будинок записати.

Я все обдумала і вирішила, що саме так і буде правильно. Тому зробила заповіт на Ліду. А коли про це дізналася моя донька, вона заявила, що це неправильно, адже вона рідна дитина, тому спадщина має належати їй.

А яка ваша думка? Як я маю правильно вчинити в цій ситуації?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page