– Звичайно, що я пробувала і говорити, і переконувати, і вмовляти іноді, але толку мало, – емоційно розповідає Людмила Дмитрівна, – нам, кажуть, так зручно і все. А я не розумію, як можна все життя так прожити. Відчуття складається, що наші діти з великим нетерпінням чекають, коли нас просто не стане, ось і не хочуть нічого вирішувати. Адже тоді житло їм вже готове дістанеться і докладатися вже так не прийдеться та економити на всьому.
Дочці Людмили Дмитрівни Валентині 35 років, вона заміжня, живе з чоловіком окремо від мами, вони мають доньку, якій вже 10 років.
Валентина працює недалеко від свого будинку, а зять їздить працювати в столицю, на маршрутці щодня дорога до роботи забирає чимало часу, але подружжя вже звикло до цього.
Живуть Вале з чоловіком дружно, все в них ладнається, до батьків з обох сторін відносяться добре, з задоволенням їздять до них в гості.
Але їхнім батькам дуже не подобається те, що Валентина з чоловіком нічого не роблять для того, щоб вирішити своє квартирне питання, вірніше відсутності свого житла у них.
– Відразу, як 11 років тому вони одружилися, взяли в оренду однокімнатну квартиру, щоб ні з ким з мам не жити разом, – розповідає Людмила Дмитрівна, – але тоді це було зрозуміло – найшвидший і доступний спосіб отримати особистий простір для своєї окремої молодої сім’ї.
Але роки минали швидко, а молоді й далі квартиру орендують, платять за це, доречі, чималі гроші, тільки з однокімнатної перебралися з народженням дочки в двокімнатну, що коштувало їм ще більше грошей.
– Ви б хоч гроші відкладали, – зауважила якось мама чоловіка, – все ж треба щось своє купувати, нехай і в кредит, зате буде свій дах над головою, адже ви стільки багато грошей віддали чужим людям за оренду квартири. У сина зарплата хороша, впорається, та й ми зі свахою, поки в силах, допоможемо.
– Спочатку виправдовувалися тим, – продовжує Людмила Дмитрівна, – що Валентина поки в декреті, а потім дочка і на роботу вийшла, так вони ні, щоб гроші на своє житло відкладати, взяли в оренду трикімнатну квартиру.
Так, в невеликому селищі ціни за орендоване житло набагато нижче, ніж в столиці, але Людмила Дмитрівна вважає оренду, та ще й трикімнатної квартири, зовсім нерозумною справою.
– Ну навіщо вам трикімнатна квартира? – дивується мати, – У внучки є своя кімната, ви в своїй? Гроші краще б збирали, за ці роки, що орендуєте житло, вже великий внесок за свою квартиру могли б накопичити.
– Нам так зручно, – каже мамі Валентина, – є дві кімнати для нас і дочки, а ще одна велика, де можна усамітнитися комусь, там чоловік часто свою роботу виконує, яку постійно бере додому, за це йому гарну премію доплачують, або провести час всім разом. Та й що ми б взяли в кредит? Двокімнатну квартиру нам важко буде виплатити. І точно так само б платили півтора-два десятка років.
– А зять і зовсім став виправдовуватися, як на мене, незрозуміло, – каже Людмила Дмитрівна, – що своє житло – це одна морока. Що в Європі і в Америці багато хто живе все життя в орендованих квартирах і ні про що не думають і не хвилюються. Не розумію.
– За свою скартиру платити, – вважає чоловік Валі, – та ще ремонт робити і меблі купувати? Не хочу. Тут ми віддаємо в місяць певну зароблену суму і ні про що не хвилюємося. Перестали влаштовувати сусіди нас, або господарі – переїхали і все. Або знайшли щось краще: сумки в руки і бігом.
– Так, мені подобається те, як ми живемо, – намагається пояснити мамі Валентина, – запропонують чоловікові щось в плані роботи набагато кращі умови, ніж в нього є зараз, питань немає, зберемося і поїдемо, легко орендуємо житло на новому місці. А зі своєю квартирою на переїзд так просто не вирішиш, тим більше, якщо вона ще й взята в кредит.
Сім’ю все і так влаштовує, їм вистачає грошей на нормальне життя, їздять влітку щороку в Одеську область відпочивати, а мами вважають, що живуть вони, якось зовсім неправильно.
– Більшість речей, – каже мама чоловіка Валі, – зберігають у нас, ось їм машинку пральну подарували родичі на 10-ти річчя весілля і що? Стоїть вона в мене, тому що у них в орендованій квартирі є машинка. І телевізор величезний, який купували в колишню квартиру, тепер у свахи припадає пилом, а в цій квартирі великий телевізор вже є. Зі своїх власних речей у них тільки речі, та посуд і мінімум кухонної техніки. Як кочівники якісь! Невже не хочеться мати свій власний куточок і бути там самим господарями?
– Це зараз, – говорить сваха Людмилі Дмитрівні, – вони молоді, повні сил, а потім, до пенсії? Трикімнатну квартиру вже не зможуть вони орендувати, вже не зможуть віддати стільки грошей. Не буде чим чужій людині платити за оренду!
– А тоді наша донька від нас з’їде, – каже Валентина, – нам з чоловіком така велика квартира буде не потрібна. До пенсії треба ще дожити, та й багато чого може на той час змінитися, нам тоді й однокімнатної квартири вистачить, там нам на старості років місця двом вистачить.
Людмила Дмитрівна починає думати, що молоді мають на увазі те, що і вона, і мама зятя самотні, живуть обидві в двокімнатних квартирах і через пару десятків років ці дві квартири звільняться, інших спадкоємців у них зі свахою немає.
– Так прикро, – каже вона, – немов розраховують саме на це. Мовляв, навіщо нам витрачатися, скоро у нас і так все буде.
– Ну що ти, мамо, – не хотіла вже мовчати одного разу Валентина, – живіть довго, що ти вигадуєш. Ми живемо так, як нам подобається, як нам зручно, без нічого. І зовсім не думаємо про ваші квартирах. Ми, можливо, взагалі в Івано-Франківськ переїдемо, дуже нам сподобалося там, де відпочивали в минулому році.
Про переїзд доньки з сім’єю Людмила Дмитрівна теж думає з сумом: адже тоді вони зі свахою залишаться зовсім одні. А було б у дочки із зятем своє житло – так легко з місця не знялися б вони і не покинули матерів. Ось і хвилюється мама. адже вся проблема в тому, що в доньки немає власного житла.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – rieltor.
