fbpx
Життєві історії
День народження наближається в онучки моєї. Я запитала, що вона хоче в подарунок від бабусі, а невістка, мовляв вона хоче такий телефон, як у мене. Я пообіцяла, що куплю, а сама засмутилася: я ж на пенсії, звідки в мене такі гроші

Відколи я вийшла на пенсію минуло 2 роки. Хотіла трохи працювати й далі, але сил немає, вік вже не той – працювала цілу зміну, стоячи на хлібному заводі, ноги за роки нелегкої праці вже втомилися і руки не слухаються мене. Та й можу я вже вийти на заслужений відпочинок і хоч на старості років трохи відпочити, хіба я не заслуговую цього?

Син мій Олег з невісткою живуть окремо від мене, в маленькій квартирі, дуже маленькій, розширюватися якось не поспішають, хоч уже мають доньку восьми років, навіть кредит брати не хочуть – кажуть що дорого, їм буде важко виплатити борг, не справляться самі, виходить, що купити не можуть і кредит брати не хочуть, кажуть, що житимуть так, раз справи так складаються. Зате купувати всілякий непотріб і дрібниці вони люблять, як на диво, в квартирі місця зовсім немає, все заставлене незрозуміло чим.

Після цих усіх обмежень закрили підприємство, де працював мій син звичайним працівником. Він встав на службу зайнятості, але так як особливої ​​спеціальності у нього немає, його відправили на якісь там курси на кілька місяців.

Невістка моя Тетяна взагалі ніколи не працювала, свою лінь вона виправдовує тим, що їй дитиною треба займатися, більше ні на що у неї часу немає, тому вона завжди має сидіти вдома, а то мало там що. Але ж онучці вже 8 років, вже в школу ходить! Але Тетяну, особливо, теж дорікнути немає чим – за неї гроші дає в сім’ю сват, батько невістки – віддає частину своєї зарплати на внучку майже щомісяця. Ось на це і живуть. Так ще й кредит мають на два смартфона. Навіщо він невістки – взагалі не розумію, постійно сидить вдома перед домашнім комп’ютером, той же інтернет перед обличчям.

Онучку маленьку свою я дуже люблю, частенько забираю її до себе, намагаюся оточити її турботою і теплом, приділяю їй багато часу. Хороша дівчинка така, спокійна і слухняна. Догоджати, щиро кажучи, мені її особливо нічим, ну хіба тільки як всі бабусі чимось смачненьким: пиріг спечу, млинчики посмажу, вареники з сиром вона дуже любить, сама ліплю, або пельмені домашні готую. Іноді так шкода її, особливо коли вона ще молодшою була: йдемо в супермаркет за продуктами, вона біжить до відділу, де іграшки і стоїть мовчки дивиться на лялечки. Дивиться на мене сумно і просить: «Ба! Ну давай її купимо, вона така красива». На ціннику – 200 гривень і у мене в гаманці стільки ж, а вдома ні копійки більше, їжу купити треба. Так сумно на душі у мене, але доводиться відмовляти, бо розумію, що краще нехай щось з’їсть смачненьке, ніж на іграшку викинути такі гроші.

Найчастіше я роблю так: запам’ятаю, що вона хотіла в тому магазині і купую з пенсії. Ніби як недорого, я намагаюся потім сама якось зекономити на собі, але ж я багато не отримую, живу одна.

А тут наближалося у моєї внучки день народження, все прямо відразу. Питаю при невістці у неї – що б вона хотіла отримати в подарунок від бабусі, а невістка онучку відразу випереджає і каже, що внучка хоче такий же телефон як у неї, а то весь час у неї бере – в іграшки пограти. І хто її запитує?

Я промовчала, бо син мені казав, що телефон Тетяни він за 5 тисяч гривень купив. А звідки в мене такі гроші? Онучка відразу стала просити у мене, мовляв, купи, купи. Я пообіцяла, що куплю. А що мала робити? А тепер засмутилася, бо грошей таких не маю і де взяти не знаю. І на думку навіть не приходить, як правильно вчинити. Виходить, що дитині пообіцяла, а виконати не можу. Хоч кредит бери. Але мені рік його треба буде з пенсії виплачувати, ображаюся на невістку за це. Хіба правильно це?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page