Декілька днів тому в супермаркеті хтось мене тихенько взяв за руку. Я підвела очі – Люба.
І коли ж вона встигла повернутися з далекої Португалії, де була на заробітках?
Я привіталася і відразу її запитала про це.
Люба, у відповідь, посміхається мені так тепло, як людина, яка дійсно щиро рада мене бачити.
– Недавно я тут, Оленко, десь два тижні, як приїхала в Україну, якраз перед святами, дуже хотіла бути вдома на Великдень. Ти знаєш, так мені добре вдома, оце б сиділа і нікуди не їхала більше.
І прямо там ми так розговорилися з нею.
Я не хотіла багато запитувати в Люби, вважала це поганим тоном, але вона сама почала розповідати все, занурюючись у спогади, ніби сама хотіла багато розповісти мені, ніби хотіла виговоритися.
Стала ділитися спогадами про чужу країну, розповідями про дітей, про те, що цьогоріч у неї на дачі вперше вже зацвітуть рідкісні сорти яблунь, які вона посадила декілька років тому, що пора скоро грядки садити і, взагалі, про те, що вдома їй в усьому – найкраще.
– Я зараз якраз в стаціонар їду, – зупиняє наче сама себе Люба. – Чоловіка свого провідати. Зготувала йому гарячої свіженької домашньої їжі, фруктів трішки купила, добре йому харчуватися потрібно.
Нічого не розумію вже я тут. Знаю, що Любу нашу чоловік ще давно покинув, про це всі говорили тоді.
З трьома дітьми він її залишив. До того ж Люба тоді вже знову чекала дитину.
Та жінка була набагато молодшою за чоловіка Люби. А, порівнюючи з 39-річною Любою, просто моделлю.
Люба тоді плакала, просила свого чоловіка одуматися.
Вона була дуже розумною жінкою, викладала у вищому навчальному закладі математику і щодня давала мудрі поради іншим, як поводити себе у складних життєвих ситуаціях, а як поводити себе самій жінка не знала у своїй ситуації.
Вона просила чоловіка одуматися, адже боялася, що люди будуть про неї говорити, як перешіптуватимуться на роботі, нагадувала, що у них троє чудових дітей. А тепер ще одне маленьке має з’явитися. Вони ж такою щасливою сім’єю були.
– То зроби щось. Не варто мати четверту. Ось гроші. А з цими, трьома, уже легше тобі буде – вони великі, справишся якось, ти ж не перша така і не остання, – чоловік якраз зібрав свої речі і це були останні слова, які він сказав своїй дружині на прощання.
Люба, звісно, гроші взяла, адже розуміла, що попереду на неї чекає дуже важке життя, де ніхто їй допомагати не збирається ні в чому.
А наступного дня вона вже купила на них чимало пелюшечок, сорочечок, носочків та шапочок – для свого майбутнього немовляти.
Марічці було лише два роки, я к Люба зібралася їхати до Португалії.
Залишала своїх чотирьох діточок на свою стареньку маму.
– А що ж мені тепер діяти, як же тут бути? – казала вона людям, ніби виправдовуючись за своє рішення. – Те, що я заробляю вдома, нам лише на елементарні продукти вистачає, хоча я й нічого зайвого не купую, економимо на всьому. А мені одній і одягнути, і взути усіх потрібно.
Чоловік Люби більше так і не з’являвся у житті своєї сім’ї, яку він залишив у скрутний час. Він просто насолоджувався новим життям, яке йому тоді видавалося казкою.
А тим часом жінка вже була на заробітках в країні чужій.
З далекої Португалії Люба вправно слала додому своїй мамі гроші: пощастило на добру роботу, хоч в роботі вона мала щастя.
А тепер ось нещодавно, якраз перед Великоднем, повернулася додому.
У доньки її вже цього року випускний, про вуз треба подумати. Синам дисципліна потрібна теж, сумує за ними і до себе забрати не може, вирішила, що годі гарувати, заробила трохи, треба бути в Україні, біля рідних людей, бо така туга всі ці роки була за домівкою, що й не передати, а роботу викладачкою вона і тут знайде.
– Ти ще й заміж, виходить, вийшла, Любочко? – показую я відразу на пакет, з якого пахне домашня страва, адже розумію, що колишній чоловік давно з її життя пішов.
– Та ні, Оленко, смішно в мене питати таке, у мої немолоді роки це вже запізно, давно, – щиро відповіла Люба. – Це ж до свого колишнього чоловіка їду. Ще у Португалії, коли я була, він мені дзвонив і повідомлення писав. Про те, що занедужав. Там в нього теж історія життєва непроста, не позаздриш йому, одним словом. З тією панянкою у нього життя зовсім не склалося ще відразу. Трохи пожили вони разом, а потім він переїхав до своїх батьків. Чого він більше до дітей своїх не навідувався? Я тоді сама заборонила йому приходити. Категорично, знаєш. Так мені тоді важко було на душі, що вирішила його з пам’яті старти своєї і дитячої просто.
А останні речення були не надто переконливими. І Люба якраз тут вертає назад до старої теми.
– А зараз він лежить в стаціонарі. Грошей стільки потрібно на все, що й не передати, ти сама знаєш, яке зараз в нас життя, що вартує якась копійка і як її важко заробити в наші дні. Може, позичу. Зараз Великдень, таке велике свято, треба допомогти і мені та дітям Бог поможе, він же батько.
У моєму сухому мовчанні Люба не знайшла одобрення її дій. Я просто ось пригадую безсонні Любині ночі, коли недужала її маленька донечка. Дні, коли вона бідна сама шукала, у кого б позичити грошей, щоб заплатити за квартиру, щоб на продукти для дітей було, коли затримували зарплату.
Люба важко зітхає.
– Розумієш, от просто двадцять років ми прожили з ним разом. Ніби й не чужі люди зовсім ми. Та й навідаю я його ось лише один раз і все, більше не буду до нього ходити. Хіба на Великдень піду, принесу йому освяченої пасочки та ковбаски і все на тому. Якось так воно складається, бачиш, минуле не відпускає мене, занадто багато з ним прожила.
Ми разом їхали в маршрутці, Люба виходить на зупинці біля лікарні. Прощаючись зі мною, переконую мене чи, може, себе, що таки вперше і востаннє іде на побачення зі своїм колишнім чоловіком. Бо справді стільки недоброго їй та дітям він колись зробив. Не по-людськи вчинив з ними.
Та я не знаю чому, але ось я я чомусь не дуже вірю словам Люби. Але хіба вона вірно робить? Ну чому вона йому допомагає, коли він так з нею та дітьми вчинив?
Фото ілюстративне.
