Олеся відчинила двері до вітальні так стрімко, що стара дерев’яна ручка боляче вдарила об стіну, залишивши на світлих шпалерах ледь помітну вм’ятину.
Її серце калатало, а в очах застигло німе заціпеніння.
— Де візок, мамо? — голос дівчини тремтів від напруги, яку вона намагалася втамувати останні кілька місяців.
Світлана Петрівна, не відриваючи погляду від чергового ток-шоу, що репетувало з телевізора, лише байдуже знизала плечима.
Вона поправила на плечах вовняну хустку і спокійно відповіла:
— Ти про те старе залізяччя, що на балконі пилилося? Продала я його. Сусідка з третього поверху якраз шукала щось недороге для онуків. А навіщо воно нам? Тільки місце займало та павутиння збирало. Зате глянь, яку я обновку в хату принесла!
Олеся перевела погляд у кут кімнати.
Там, де раніше стояв акуратно накритий плівкою дитячий візок, тепер височів вузький диванчик із яскравою оббивкою у дрібні троянди.
Такі зазвичай купують на стихійних ринках або в меблевих крамницях, що застрягли в дев’яностих роках минулого століття.
— Ви продали мій візок? — Олеся відчула, як руки мимоволі стиснулися в кулаки. — Без жодного слова? Навіть не запитавши?
— Ой, Лесю, не роби трагедії на рівному місці, — Світлана Петрівна нарешті вимкнула телевізор і поглянула на невістку з легким роздратуванням. — Павлик із нього вже два роки як виріс. Біжить ногами так, що не наздогнати. А диванчик цей — річ потрібна. У суботу до мене Марія з Ганною обіцяли зайти на чаювання, то тепер хоч буде де людей посадити, а не тулитися на табуретках.
— Ви продали річ, яку купували не ви! — Олеся зробила крок уперед, відчуваючи, як гнів витісняє залишки вихованості. — Це був якісний німецький візок. Ми з Дмитром планували залишити його для другої дитини. Ми про це говорили за вечерею ще минулого тижня!
— Ет, планували вони, — свекруха махнула рукою, ніби відганяла набридливу муху. — Коли ще та дитина буде? А зручність потрібна зараз. Гроші я вклала в комфорт сім’ї. Бачиш, і килимок новий постелила, і фіранки на кухні перешила. Краса ж!
Олеся дивилася на цю жінку і не впізнавала в ній ту лагідну Світлану Петрівну, яка колись пекла їм пиріжки на весілля.
За вісім місяців спільного життя під одним дахом свекруха поступово, сантиметр за сантиметром, забирала простір.
— Світлано Петрівно, це наша квартира, — тихо, але виразно промовила Олеся. — Ми з Дімою брали кредит, ми виплачуємо кожну гривню. Ви не маєте права розпоряджатися майном, яке вам не належить.
Старша жінка повільно підвелася з нового диванчика.
Її обличчя вмить набуло того специфічного виразу «ображеної святої», який Олеся навчилася розпізнавати за лічені секунди.
— Твоя? Ваша? — Світлана Петрівна випросталася, намагаючись здаватися вищою. — А хто, цікаво мені, віддав останні заощадження на перший внесок, коли ви по банках бігали? Хто продав дідову хату в селі, аби ви не поневірялися по зйомних кутках? Я свій обов’язок матері виконала до останньої копійки! Тож не кажи мені, де я господарка, а де — гостя.
Олеся опустила голову. Це була правда.
Сім років тому Світлана Петрівна справді допомогла їм із початковим внеском.
Тоді це здавалося неймовірним благородством.
Але за ці роки вони з Дмитром повернули їй кожну копійку, до останньої гривні.
Більше того, вони допомагали їй з ремонтом у її власній квартирі, купували ліки та возили на відпочинок.
— Ми повернули вам ті гроші, ви це знаєте, — зауважила Олеся.
— Гроші повернули, а вдячність де? — голос свекрухи затремтів від штучних сліз. — Я Павлика з садочка забираю, я борщі варю, поки ти за своїм комп’ютером «працюєш». Я ж як краще хотіла! Думала, ми одна сім’я. А ти рахуєш, хто що купив. Бессердечна ти, Олександро.
У коридорі почувся шурхіт ключа.
Дмитро повернувся з офісу. Він зайшов у вітальню, одразу відчув наелектризоване повітря і втомлено зітхнув.
— Знову суперечка? — запитав він, кидаючи ключі на тумбочку. — Що цього разу не поділили?
— Дімо, твоя мати продала наш дитячий візок, — без передмов сказала Олеся.
Дмитро оглянув кімнату.
Його погляд зупинився на квітчастому диванчику.
Він потер перенісся, заплющивши очі.
— Мамо, ну ми ж домовлялися. Нічого не міняти без дозволу.
— Синку, та я ж для вас! Глянь, як просторо стало! — Світлана Петрівна підбігла до сина, хапаючи його за рукав піджака. — Олеся просто втомилася, от і зривається на мені. А я ж цілий день на ногах, прибирала, затишок створювала.
Дмитро подивився на дружину.
В його очах читалося те саме: «Будь ласка, промовчи, я занадто втомлений для цього».
Але Олеся зрозуміла, що якщо промовчить зараз — завтра з квартири зникне її робочий стіл або ліжко.
Сварка затихла, перетворившись на гнітюче мовчання, яке розлилося по кухні під час вечері.
Дмитро зосереджено жував котлети, Світлана Петрівна демонстративно зітхала над чаєм, а Олеся відчувала, як кожна ложка їжі їй не лізе.
Вона згадувала, як усе починалося.
Вісім місяців тому не стало батька Дмитра.
Світлана Петрівна лишилася одна у великій трикімнатній квартирі в іншому районі міста.
Вона щовечора телефонувала синові, плакала, скаржилася на тишу, яка «тисне на вуха», і на серце, що «колотиться від самотності».
— Нехай матуся поживе у нас трохи, — запропонував тоді Дмитро. — Місяць-другий, поки оговтається від горя. У нас же є вільна кімната.
Олеся, маючи добре серце, погодилася.
Вона щиро співчувала жінці.
Спочатку все було чудово.
Світлана Петрівна справді допомагала: вранці в квартирі пахло свіжими налисниками, Павлик був доглянутий, а на підвіконнях з’явилися доглянуті квіти.
Але згодом «допомога» перетворилася на контроль.
Спочатку зникли улюблені Олесині спеції — свекруха вирішила, що вони «занадто гострі та шкідливі для шлунку Дімочки».
Потім був інцидент із весільним сервізом.
Олеся шукала його перед приходом своїх батьків і виявила, що в серванті стоїть дешевий фаянс із золотими облямівками.
— А де мій кришталь? — запитала вона тоді.
— Ой, Лесю, я випадково одну чашку надбила. А тримати неповний набір — то погана прикмета, нещастя в дім кличе. Я його на смітник винесла, а натомість ось який гарний набір купила за свої пенсійні. Дивись, які квіточки!
Тоді Олеся проковтнула образу.
Потім були поради щодо виховання сина: «не одягай йому цю шапку», «не давай йому йогурт із магазину», «чому він у вас досі не знає всіх літер?».
Поступово Світлана Петрівна почала заходити до їхньої спальні без стуку, аби «перевірити, чи не душно дітям спати».
А сьогоднішній випадок із візком став останньою краплею в чаші, що вже давно переповнилася.
Це було не просто майно.
Це був символ майбутнього, яке свекруха вирішила перекроїти на свій лад.
Коли Світлана Петрівна нарешті пішла до своєї кімнати і зачинилася там, демонстративно вимкнувши світло, Олеся підійшла до чоловіка.
Дмитро допивав холодну каву, дивлячись у вікно на вечірні вогні Києва.
— Дімо, нам треба поговорити. І цього разу ти не втечеш у ванну чи до телевізора, — почала вона, сідаючи навпроти.
— Лесю, я знаю, що вона перегинає палицю. Але вона — моя мати. Вона зараз у вразливому стані.
— Вісім місяців, Дімо! — Олеся мимоволі підвищила голос. — Вразливий стан триває вісім місяців? Вона продає мої речі! Вона витрачає наші гроші на мотлох, який нам не потрібен! Ти бачив чек у передпокої? Вона вчора купила десять кілограмів цукру і п’ять літрів олії «про запас». Навіщо? Ми це за рік не використаємо!
— Вона людина старої загартування, — спробував виправдатися чоловік. — Боїться дефіциту.
— Вона не дефіциту боїться, Дімо. Вона встановлює свою владу. Сьогодні візок, завтра — мої погляди на життя, а післязавтра вона вирішить, що нам із тобою взагалі краще жити окремо. Ти розумієш, що ми втрачаємо власну сім’ю? Павлик уже плутає, кого слухати — маму чи бабусю.
Дмитро мовчав. Він завжди був миротворцем, людиною, яка ненавиділа конфлікти.
Але зараз він бачив у очах дружини щось таке, що змусило його здригнутися.
Це була не просто злість. Це була готовність піти.
— Що ти пропонуєш? — нарешті запитав він.
— Правила. Жорсткі та чіткі. Або вона їх приймає, або.
— Або що?
— Або ми з Павликом поїдемо до моїх батьків у Житомир. Поки ти не вирішиш, хто для тебе головна жінка в цьому домі.
Дмитро здригнувся. Він знав, що Олеся ніколи не кидає слів на вітер.
Ранок розпочався не з аромату кави, а з важкої, майже фізичної напруги, що зависла під стелею кухні.
Світлана Петрівна вже була «на посту»: вона з гуркотом переставляла каструлі, демонструючи всім своїм виглядом, що вона — єдина людина в цьому домі, яка дбає про добробут родини.
Коли Олеся та Дмитро зайшли на кухню, свекруха навіть не повернула голови.
Вона зосереджено чистила картоплю, хоча було лише восьма ранку.
— Світлано Петрівно, залиште цю справу, — спокійно, але з металевою ноткою в голосі промовила Олеся. — Нам треба сісти й поговорити всім разом.
— Немає мені коли сидіти, — відрізала та, не озираючись. — Дитині треба свіжий суп зварити, а не тими хімікатами з баночок годувати, що ти купуєш. Хто ж, як не я?
— Мамо, сядь, будь ласка, — Дмитро відсунув стілець.
Свекруха з гуркотом кинула все у мийку, витерла руки об фартух і всілася на краєчок стільця, склавши руки.
Її обличчя вмить перетворилося на маску скорботи.
— Ми з Олесею порадилися і вирішили встановити певні правила нашого подальшого співіснування, — почав Дмитро, уникаючи погляду матері. — По-перше, бюджет. Відсьогодні ми купуємо продукти лише за списком, який складаємо ми з дружиною. Жодних запасів цукру на десять років наперед за наші гроші.
— Ось як! — Світлана Петрівна сплеснула руками. — Значить, матір уже в злодійки записали? Я копійку бережу, по акціях бігаю, щоб вам дешевше було!
— По-друге, — перебила її Олеся, — ваші гості. Ми не проти ваших подруг, але це має відбуватися за попередньою домовленістю. Жодних посиденьок до півночі, коли дитині треба спати, а нам завтра на роботу. І найголовніше: наші речі. Нічого — я повторюю, нічого — не може бути продано, викинуто чи переставлено без моєї особистої згоди. Навіть якщо це здається вам непотребом.
— Та ви ж не цінуєте те, що маєте! — свекруха почала розгойдуватися на стільці. — Я вам затишок створюю, а ви мене, як наймичку, по пунктах розписуєте! Сині, ти чув? Твоя дружина мені рота закриває!
— Мамо, Олеся права. Ти перейшла межу, коли продала візок. Це була межа нашого терпіння.
Здавалося, розмова подіяла, але Світлана Петрівна не була б собою, якби так просто здалася.
Вона затаїлася на два дні, відповідаючи на всі питання коротким «так» або «ні» і ходячи по квартирі з виглядом великомучениці.
У суботу, коли Дмитро поїхав за місто у справах, а Олеся намагалася завершити терміновий проєкт за комп’ютером, у двері подзвонили.
На порозі стояли три жінки — подруги свекрухи, такі ж пенсіонерки в капелюшках.
— Світланко, ми прийшли! — вигукнула Ганна Степанівна, заходячи до передпокою так, ніби вона тут прожила все життя.
Олеся вийшла з кабінету, намагаючись стримати роздратування.
— Добрий день. Світлана Петрівна не попередила, що ви будете.
— А ми ненадовго, дитинко! — відмахнулася Марія Іванівна, проходячи прямо до вітальні. — Ми тільки диванчик новий обмити, Світланка казала, що такий зручний купила!
Через п’ять хвилин у вітальні стояв такий галас, що Олеся не чула власних думок.
Подружи сіли на той самий нещасний диванчик і почали голосно обговорювати серіали, ціни на ліки та «невдячну молодь».
Світлана Петрівна метушилася навколо них, підносячи чай у тих самих дешевих чашках із позолотою.
— Ой, Світланко, яка ти молодець! — прицмокувала Ганна Степанівна. — І як ти тут витримуєш? У такій тісноті, та ще й з невісткою, яка постійно незадоволена?
— Терплю, Ганнусю, терплю, — зітхала свекруха, кидаючи красномовний погляд у бік кабінету. — Хіба ж я можу сина покинути? Пропадуть же самі. Бачиш, навіть візок отой старий продала, щоб хоч куди було вас посадити, а мені за це — скандал на всю хату.
Олеся відчула, як усередині все закипає.
Це була не просто гостя — це була демонстрація сили.
Свекруха навмисно запросила подруг саме тоді, коли Дмитра не було вдома, аби показати, хто насправді керує атмосферою в цій квартирі.
Олеся дочекалася, поки гості підуть, і вийшла на кухню.
Світлана Петрівна, натхненна підтримкою подруг, виглядала переможно.
— Світлано Петрівно, ви порушили правило номер два. Без попередження. Без згоди.
— Та що ти мені своїми правилами в очі тицяєш! — не витримала старша жінка. — Я в цій квартирі більше за тебе маю права бути! Я сина виростила, я гроші давала!
— Саме про це я і хотіла поговорити, — Олеся сіла за стіл і поклала перед собою блокнот. — Ви постійно згадуєте про сто тисяч гривень, які дали сім років тому. Дмитро сказав, що ви тоді продали дачу.
— Так, останнє віддала!
— Так от, — Олеся розгорнула виписку з банку. — За останні два роки ми перевели на вашу картку суму в сто двадцять тисяч. Це були виплати за той «борг» плюс відсотки, про які ми навіть не домовлялися, але Дмитро хотів, щоб ви ні в чому не мали потреби. Крім того, ми повністю оплатили ремонт у вашій квартирі на Печерську. Там зараз порожньо, світло і чисто. Там чекають ваші квіти, які я особисто їздила поливати щотижня.
Свекруха замовкла. Її очі забігали.
— Ви не живете тут, бо вам нікуди йти. Ви живете тут, бо вам подобається бути «центром всесвіту». Вам подобається контролювати Дмитра, бо ви не знаєте, як жити власне життя. Але я не дозволю вам руйнувати моє.
У цей момент повернувся Дмитро.
Він бачив заплакану матір і бліду, але рішучу дружину.
— Мамо, — тихо сказав він, підходячи до столу. — Я вже викликав машину на завтра. Ми допоможемо тобі перевезти речі. Всі твої речі. Включаючи цей диванчик.
Світлана Петрівна почала голосно плакати — тепер уже по-справжньому, від розпачу, що її маніпуляції більше не діють.
Вона звинувачувала їх у жорстокості, у тому, що вони кидають її на самоту.
— Ви мене виганяєте! В пусту квартиру!
— Це не пуста квартира, мамо. Це твій дім. І ми будемо приїжджати до тебе щонеділі. З Павликом. Але тут, у цьому домі, ми хочемо бути просто чоловіком і дружиною. Без контролю. Без перевірок. Без страху за свої речі.
Минув тиждень.
У квартирі нарешті запанувала тиша — та сама благословенна тиша, про яку Олеся так мріяла.
Квіти свекрухи переїхали разом із нею, і підвіконня стали порожніми, чекаючи на нові ідеї.
Світлана Петрівна спочатку телефонувала кожні пів години, але Дмитро м’яко, проте впевнено обмежував розмови.
Через кілька днів вона зателефонувала зовсім іншим голосом.
— Знаєш, синку, я тут на Печерську зустріла сусідку, Олену Михайлівну. Пам’ятаєш її? Ми записалися в гурток скандинавської ходьби. Тут у парку так гарно.
Олеся посміхнулася, слухаючи цю розмову.
Вона зрозуміла, що іноді найбільший акт любові — це вчасно виставлені кордони.
Свекруха почала згадувати, що вона — не лише «мати Дмитра», а й жінка, у якої є власні інтереси.
У суботу вони з Дмитром поїхали до великого дитячого гіпермаркету.
Вони довго ходили між рядами, вибираючи новий візок. Тепер це була не просто покупка.
Це було ствердження їхньої віри в майбутнє.
— Дивись, ця — темно-синя, з гарною амортизацією, — Дмитро показував на сучасну модель. — Вистачить і для другого, і, якщо захочемо, для третього.
— І ніхто її не продасть, — засміялася Олеся, притулившись до плеча чоловіка.
А той квітчастий диванчик і справді залишився у Світлани Петрівни.
На ньому тепер щосуботи сидять її подруги, п’ють чай і обговорюють, які чудові у Світланки діти — приїжджають щотижня, привозять онука і ніколи не забувають про матір.
Бо повага починається там, де закінчується втручання.
Олеся стояла біля вікна своєї вітальні і дивилася на вечірнє місто.
Вона знала, що попереду ще багато викликів, але тепер вона точно знала: її дім — це її фортеця, і ключі від неї належать тільки їм двом.
А ви як гадаєте, чи вірно діти зробили, що виставили свою матір, хоча вона хотіла жити з ними?
Фото ілюстративне.
