«Мій чоловік уже два місяці як розлучився зі мною у своїй голові, поки я обирала йому нову зимову куртку, щоб він, не дай Боже, не застудився».
— Де моя синя сорочка? Та, що в тонку смужку, я її на корпоратив одягав! — голос Олега долинав зі спальні, і в ньому відчувалися нотки роздратування, які останнім часом стали постійним фоном їхнього життя.
Олена стояла на кухні, витираючи тарілку. Руки автоматично робили звичну роботу, але всередині все стиснулося. Знову цей тон. Ніби вона — не дружина, з якою прожито двадцять років, а недбайлива покоївка, яка не виконала наказ.
— Вона в пранні, Олеже, — спокійно відповіла вона, намагаючись не додавати у голос зайвих емоцій. — Ти ж її три дні поспіль носив. Візьми блакитну, вона тобі дуже пасує, освіжає обличчя.
Олег з’явився на порозі кухні. Сорочка була розстебнута, волосся скуйовджене. Він виглядав втомленим, але це була не та приємна втома після вдалого робочого дня, а якась важка, похмура агресія.
— Мені не треба «освіжати обличчя»! Мені потрібна саме та сорочка! Скільки разів казати: стеж за речами вчасно! У мене сьогодні важлива зустріч, а я маю шукати, у чому вийти з дому!
— Можна подумати, у тебе в шафі одна сорочка, — тихо промовила Олена, відставляючи тарілку. — Якщо хочеш, я зараз швидко пропрасую ту білу, з довгим коміром. Вона виглядає навіть солідніше.
— Не треба мені нічого прасувати! Сам розберуся! — він різко розвернувся і пішов назад.
Олена чула, як він грюкає дверцятами шафи. Раніше він ніколи так не поводився. Олег завжди був спокійною, навіть дещо флегматичною людиною. Вони рідко сперечалися, а якщо й виникали непорозуміння, то вирішували їх за вечірнім чаєм. А тепер… Тепер кожен ранок починався як мінне поле. Один невірний крок — і вибух.
Вона підійшла до вікна. За вікном звичайний спальний район. Люди поспішають на роботу, маршрутки набиваються вщерть, сусіди вигулюють собак. Життя йде за своїм звичним колом, і тільки в її квартирі щось зламалося. Якась невидима деталь механізму вилетіла, і все почало скреготати.
Олег вискочив з квартири, навіть не глянувши в її бік. Двері гучно зачинилися. Олена залишилася стояти посеред кухні. На столі холонув сніданок, який вона готувала з такою любов’ю: сирники з домашнім медом, запашна кава. Він навіть не доторкнувся. Сказав, що нудить від самої думки про їжу.
Вона сіла на стілець і відчула, як накочується втома. Не фізична, а якась внутрішня, порожня. Може, він справді правий? Може, вона стала занадто нав’язливою зі своєю турботою? Чи, навпаки, чогось недодає?
Дзвінок телефону вирвав її з думок. Це була Катя, найкраща подруга ще з інститутських часів.
— Оленко, привіт! Ти як? Ідемо сьогодні на каву після роботи? Я таку кав’ярню нову знайшла, там тістечка — просто космос!
— Привіт, Катю… Не знаю. Настрою зовсім немає. Олег знову зранку влаштував концерт через сорочку.
— Ой, знову? Слухай, ну це вже не смішно. Може, у нього на роботі якісь неприємності? Зараз же у всіх криза, скорочення, нерви…
— Та наче все як завжди. Каже, що просто втомився. Але я його не впізнаю. Він став чужим. Дивиться повз мене, ніби я — меблі.
— Оленко, не накручуй себе. Чоловіки — вони ж як діти. Може, криза середнього віку стукнула в голову? Купить собі якусь нову приблуду до машини і заспокоїться. Давай, збирайся, ввечері побачимось. Тобі треба розвіятися.
Олена пообіцяла подумати і поклала слухавку. На душі все одно було неспокійно. Вона вирішила не сидіти вдома, а зайнятися справами. Треба було прибрати в квартирі, випрати ті нещасні сорочки і, можливо, приготувати щось особливе на вечерю. Може, домашні голубці розтоплять лід?
Прибирання завжди допомагало їй впорядкувати думки. Вона почала з вітальні, потім перейшла до спальні. Коли черга дійшла до маленької кімнати, яку Олег називав своїм кабінетом, вона завагалася. Чоловік не любив, коли вона там щось чіпала.
«Та я просто пил протру», — заспокоїла вона себе.
Кабінет був завалений паперами, книгами та якимись технічними кресленнями. Олег працював інженером, і його робота завжди здавалася Олені чимось неймовірно складним і важливим. Вона обережно протирала полиці, коли помітила, що шухляда робочого столу закрита нещільно. З неї визирала якась папка — не звичайна картонна, а дорога, шкіряна, яку вона раніше не бачила.
Цікавість — погана риса, але в той момент вона виявилася сильнішою за виховання. Олена витягла папку. На ній не було жодних написів. Вона відкрила її і відчула, як серце пропускає удар.
Перше, що кинулося в очі — візитка адвоката. «Спеціаліст з майнових спорів та сімейного права». Під візиткою лежали роздруківки. Це не були робочі звіти. Це були детальні списки їхнього спільного майна.
Квартира — оціночна вартість.
Дача в селі — оціночна вартість.
Автомобіль.
Навіть банківські рахунки були виписані в окрему колонку.
Олена відчула, як у кімнаті стало замало повітря. Вона перегорнула сторінку. Там лежала заява. Заповнена власноруч Олегом. Прохання про розірвання шлюбу. Дата стояла свіжа, але підпис уже був.
Вона сіла в його крісло, бо ноги стали ватними. Як це? Чому? Вони ж планували влітку поїхати до моря. Вони ж обговорювали ремонт у ванній кімнаті буквально місяць тому.
На останньому аркуші був рукописний план. Олег завжди любив планувати.
«1. Закрити питання з документами до свят.
2. Поговорити з Оленою після Нового року (щоб не псувати атмосферу).
3. Запропонувати варіант з виплатою частки за квартиру.
4. Машину залишаю собі».
— Щоб не псувати атмосферу… — прошепотіла вона.
Ці слова боліли найбільше. Він дбав про «атмосферу» на свята, поки в думках уже викреслив її зі свого життя. Весь цей роздратований тон, всі ці сварки через сорочки — це був лише спосіб виправдати свою внутрішню втечу? Чи він просто чекав, поки вона сама не витримає і піде?
Вона почула, як у замку повернувся ключ. Олег повернувся раніше. Олена швидко поклала папку на місце, засунула шухляду і вибігла з кабінету. Вона встигла зайти в кухню і відкрити кран з водою, коли він зайшов.
— Ти вже вдома? — запитав він, знімаючи куртку. Голос був незвично спокійним.
— Так, раніше звільнилася. А ти чому так рано?
— Та, зустріч скасували. Слухай, давай сьогодні без вечері, я щось зовсім без сил. Просто вип’ю чаю і ляжу.
Він пройшов повз неї, і Олена вперше за довгий час побачила в його очах не злість, а щось схоже на сум. Або на втому від власної брехні.
Вечір пройшов у важкій тиші. Олена не могла їсти. Кожен шматок ставав комом у горлі. Вона дивилася на нього — на людину, з якою ділила ліжко, радощі й біди — і не знала, хто це. Чи знала вона його взагалі?
Вночі вона не спала. Олег сопів поруч, а вона дивилася в стелю, де гуляли тіні від ліхтарів. В голові крутилася та заява. Вона уявляла, як він йшов до того адвоката. Як сидів у кабінеті, розповідав про їхнє життя як про бізнес-проєкт, що став нерентабельним.
Наступного дня Олена зробила вигляд, що все нормально. Вона була ідеальною дружиною: приготувала сніданок, посміхнулася, навіть не зреагувала на чергове зауваження про пересолений омлет. Але всередині в неї вже визрів план.
Вона зателефонувала на роботу і взяла вихідний. Потім знайшла ту саму візитку в кабінеті (вона запам’ятала ім’я) і зателефонувала адвокату.
— Доброго дня. Я б хотіла проконсультуватися щодо майна. Моє прізвище… — вона завагалася, але назвала своє.
Зустріч була призначена в центрі, у невеликому офісі. Адвокат, сивочолий чоловік у дорогому костюмі, прийняв її ввічливо.
— Розумієте, — почала Олена, намагаючись, щоб голос не тремтів, — мій чоловік готує документи на розлучення потай від мене. Я випадково побачила папери. Я хочу знати свої права. Не тому, що мені потрібні гроші… просто я не хочу залишитися на вулиці після двадцяти років життя.
Адвокат уважно вислухав її.
— Пані Олено, за законом усе, що ви нажили в шлюбі, ділиться порівну. Незалежно від того, на кого оформлені документи. Але ваш чоловік, судячи з того, що ви розповідаєте, діє дуже продумано. Він збирає докази, що певні кошти були його особистими заощадженнями ще до шлюбу, або спадком.
— Але це неправда! Ми все заробляли разом!
— Я вам вірю. Але суд вірить паперам. Мій вам спокійний порад: не показуйте, що ви знаєте про його плани. Почніть збирати свої документи. Копії договорів, виписки з рахунків. І головне — подумайте, чи хочете ви боротися за цей шлюб, чи за справедливий фінал.
Олена вийшла від адвоката з дивним відчуттям. Їй більше не було страшно. Їй було прикро. Прикро за те, що щирість і довіра виявилися такими крихкими.
Кілька днів вона жила як у тумані. Олег продовжував грати свою роль «втомленого чоловіка», а вона — роль «турботливої дружини». Це був справжній театр абсурду. Вони обговорювали, що купити на Новий рік, які подарунки приготувати родичам, а за зачиненими дверима кабінету лежала папка, яка перекреслювала все це майбутнє.
Одного вечора вона не витримала. Вони сиділи перед телевізором, йшов якийсь безглуздий серіал.
— Олеже, — тихо покликала вона.
— Га? — він навіть не повернув голови.
— Ти щасливий зі мною?
Він нарешті подивився на неї. В його погляді промайнуло щось схоже на паніку.
— Олено, ну що за питання? Звісно… просто зараз складний період. Ти ж знаєш.
— Складний період — це коли немає грошей чи хтось хворий. А коли люди перестають розмовляти — це вже щось інше. Ти хочеш мені щось сказати?
Він завагався. На мить їй здалося, що він зараз у всьому зізнається. Що він скаже: «Вибач, я заплутався, я злякався старості, я не знаю, що робити». І вона б зрозуміла. Вона б допомогла.
Але Олег вибрав інший шлях.
— Ти знову починаєш? Тобі мало скандалів зранку? Я просто хочу подивитися фільм у спокої. Якщо тобі нудно — знайди собі заняття.
Він встав і пішов у кабінет. Олена почула, як повернувся ключ у дверях. Це був останній звук їхнього шлюбу. Символічний і остаточний.
Вона не плакала. Вона пішла в спальню, дістала свою велику дорожню сумку і почала складати речі. Не всі — тільки найнеобхідніше. Документи, трохи одягу, ноутбук.
Потім вона сіла за стіл і написала записку.
«Олеже, я знайшла папку. Не треба чекати Нового року. Я не хочу псувати тобі «атмосферу» своєю присутністю. Ключі залишаю на тумбочці. Про поділ майна поговоримо через адвокатів. Удачі з синьою сорочкою».
Вона вийшла з квартири тихо, не грюкаючи дверима. На вулиці пахло мокрим снігом і вихлопними газами. Вона вдихнула на повні груди.
Їй було куди йти. У неї були друзі, у неї була робота, у неї була гідність.
За тиждень вона дізналася від спільних знайомих, що Олег був шокований. Він не очікував, що вона піде першою. Він звик бути господарем ситуації, сценаристом їхнього життя. А вона просто змінила фінал.
Через місяць, коли вони зустрілися в кабінеті нотаріуса для підписання паперів, він виглядав кепсько. Схудлий, з нездоровим кольором обличчя. А вона… вона вперше за довгий час зробила ту зачіску, яка подобалася їй, а не йому.
— Олено, — покликав він її в коридорі, коли все було скінчено. — Може, вип’ємо кави? Поговоримо просто так?
Вона подивилася на нього. Колись цей чоловік був усім її світом. А зараз він був просто знайомим, з яким її пов’язували спільні роки і трохи паперів.
— Знаєш, Олеже, — сказала вона спокійно. — У мене зараз зустріч з Катею. Ми йдемо в ту нову кав’ярню, там дуже смачні тістечка. А каву… каву пий сам. Ти ж завжди хотів спокою. От і насолоджуйся ним.
Вона розвернулася і пішла до виходу. Стук її підборів лунав впевнено і чітко.
Життя української жінки часто схоже на терпіння без берегів. Ми терпимо поганий настрій, образи, знецінення, бо «так треба», бо «сім’я — це святе». Але іноді найсвятіше, що ти можеш зробити для себе — це вчасно закрити двері, за якими тебе більше не чекають як кохану людину, а тримають як зручний елемент інтер’єру.
Новий рік Олена зустрічала з друзями. Це було гамірно, весело і зовсім не так, як вона звикла. Вперше за двадцять років вона не готувала тазик олів’є і не переживала, чи вистачить солі в гарячому.
Вона була вільною. І виявилося, що це не страшно. Це — початок.
Ця історія — не про розлучення. Вона про те, що правда завжди краща за найсолодшу брехню. І про те, що ніколи не пізно почати з чистого аркуша, навіть якщо тобі здається, що всі сторінки вже списані.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
