Це був вечір п’ятниці, і повітря у рідному селі пахло сушеною травою та ледь помітним димом із сусідньої лазні. Два дні тому Дмитро, високий, міцної тілобудови хлопець із серйозними очима, повернувся додому. Він відслужив в армії після закінчення будівельного коледжу, і тепер перед ним лежало чисте, як аркуш паперу, життя.

Більшість його однокурсників одразу осіли у райцентрі, а дехто, найбільш амбітний, поїхав підкорювати обласний центр. Але Дмитро рішуче обрав село. Його тягнула сюди земля, пам’ять про дитинство і незмінна, хоч і трохи наївна, віра, що справжній господар повинен мати свій куток саме тут, де народився.

— Де ти тут працюватимеш? — дивувалися його друзі, коли прощалися. — Невже у вас у Заріччі збираються розгортати велике будівництво?

— Я ж не вузькопрофільний фахівець, — усміхався Дмитро. — У дипломі написано: «майстер будівельних робіт». Я можу робити все: від кладки фундаменту до фінішного внутрішнього оздоблення. Маю сертифікат на електромонтажні та зварювальні роботи. Замовлення завжди знайдуться. Вважав, що житиму вдома, тим більше, що місця вистачає.

Але, як виявилося, у його матері Оксани та вітчима Віктора Климчука на його майбутнє були зовсім інші, і, як тепер розумів Дмитро, давно розписані плани.

Розмова відбулася вчора увечері, одразу після ситної вечері. Це була не розмова, а оголошення вироку. Обличчя Оксани було винним і вологим від сліз, але Віктор, сидячи за столом, рубав слова, як сокирою. Вислухавши вітчима, Дло розумів, що тут на нього ніхто не чекав, а його повернення стало несподіваною, але небажаною перешкодою.

Свого рідного батька Дмитро не знав. Той був чужий у селі, приїжджий, і поїхав майже одразу, щойно дізнався про вагітність Лідії. Так Дмитро в дитинстві став «Оксаниним байстрюком», прізвисько, яке постійно відрізняло його від двох інших Дмитрів у Заріччі. Звичайно, йому часто доводилося відстоювати своє право на повагу у дворових бійках. Ця обставина, як не дивно, загартувала його характер.

Віктор Климчук, його вітчим, одружився з Оксаною, коли Дмитру було лише два з половиною роки. Невдовзі у них народилася спільна дитина — молодший, єдинокровний брат Дмитра, Андрій.

Не можна сказати, що батьки відкрито ділили хлопців. Вони завжди разом виконували роботу по господарству: складаи дрова в дровітні, наповнювали бочки водою для поливу та миття у лазні, підмітали подвір’я. Звісно, більший попит був із Дмитра — він старший, а значить, відповідальніший.

Коли Дмитро після дев’ятого класу вирішив вступати до будівельного коледжу, йому не перешкоджали. Навпаки, всіляко допомагали, чим могли — здебільшого домашніми консерваціями та продуктами з городу. Дмитро завжди був вдячний за цю допомогу.

Але тепер, після служби, виявилося, що його повернення не вписується у сімейну стратегію. Проблема була суто матеріальною, але для Дмитра вона обернулася екзистенційною.

Віктор відкрито пояснив ситуацію: їхній власний будинок, куди він прийшов жити до Оксани дев’ятнадцять років тому, тепер буде лише їхнім — його та Оксани. А будинок його батьків, який стояв забитий і порожній уже два роки, призначався для Андрія. Андрій, щойно закінчивши дев’ятий клас, вивчився на тракториста і через два місяці, коли йому виповниться вісімнадцять, мав отримати повноцінні права та піти працювати у місцеве фермерське господарство.

Таким чином, у батьківській хаті місця для Дмитра не було.

— Зрозумій, — казала Оксана, плачучи, — Андрійко ж наш, він тут працюватиме, йому треба дати старт. А ти ж майстер, ти скрізь знайдеш собі місце!

— Але я тут народився, мамо, — лише й зміг сказати Дмитро, відчуваючи, як у горлі стискається гіркий клубок.

Мати та вітчим дали йому два тижні, щоб він «визначився зі своїм майбутнім» і «з’їхав».

Дмитро вийшов за ворота, сів на стареньку лавочку біля палісадника і замислився. Його серце стискалося від болю, а мозок гарячково шукав рішення. Він хотів залишитись у рідному Заріччі, але жити не було де. Звісно, можна поїхати до райцентру чи навіть до обласного центру. Там він швидко знайде роботу, зможе зняти кімнату. Але на свій будинок, на справжнє родове гніздо, у місті він навряд чи заробить швидко. Він знав, які там ціни.

Поряд підсів сусід — дід Павло, старенький, з хитрим прищуром, який бачив життя села наскрізь.

— Що, Дмитре, поперли тебе з дому? — прямо запитав дід Павло, не церемонячись.

— Звідки знаєте? — здивовано запитав Дмитро.

— То ж село! — зітхнув дід. — На одному кінці чхнеш, а за півгодини на іншому вже кажуть, що тебе відправили до лікарні. Чи не придумав ще, що робити?

— Не придумав. Не хочу із села їхати, — зізнався хлопець.

— Не хочеш, а доведеться, — зітхнув дід Павло, витягаючи кисет і набиваючи люльку.

— Чому?

— Ти ж тут хочеш свій будинок, справжню хату поставити? — Дід Павло запалив сірник, осяявши зморшкувате обличчя. — Отже, доведеться поїхати, щоб на ту хату грошей заробити. А потім повернешся. Бачив будинок Тараса Федорука? Наприкінці села, біля гаю стоїть, двоповерховий, гарний. Він кілька років працював за кордоном, у Польщі, потім у Німеччині, як ми кажемо, на заробітках. Потім повернувся, будинок поставив, одружився, тепер у нього своя бригада. Ти б з ним поговорив, може, він якусь пораду тобі дасть.

Розмова з Тарасом Федоруком стала для Дмитра поворотним моментом. Тарас, який був лише на десять років старший, не приховував труднощів, але наголошував на можливостях.

— Дивись, Дмитре, ти — майстер, золоті руки, — казав Тарас. — У нас тут ти отримуватимеш двісті гривень за день. А в Європі, навіть у Польщі, ти матимеш цю суму, але в євро, за складну роботу. Не будеш ти там жити, як король, але за два-три роки ти збереш настільки серйозний капітал, що зможеш не просто купити хату, а побудувати собі таку, яку захочеш. Тільки не сиди тут, чекаючи, поки тобі манна небесна впаде.

Слова Тараса впали на підготовлений ґрунт. У голові Дмитра сформувався чіткий план. Він не поїде до міста, щоб витрачати там зароблене на оренду. Він поїде туди, де платять багато, щоб повернутися і закласти тут, у рідному Заріччі, свій власний, міцний фундамент.

Наступного ранку Дмитро зібрався. Рідним він сказав, що їде до свого будинку заробляти. Це було сказано з такою твердістю, що Оксана лише витерла сльози, а Віктор швидко відвернувся, начебто не почув.

Спочатку Дмитро дзвонив рідко — лише на свята та вітав із днем народження. Він працював, не знаючи вихідних, жив у вагончику з іншими будівельниками, і кожен його день був наповнений важкою фізичною працею. Жодних зайвих витрат, жодних розваг. Усе для мети.

Через півтора року він повідомив, що одружився. Дружину звали Галина. Вона була медсестрою із райцентру, але, на подив Дмитра, цілком розділяла його мрію про власний будинок у селі. Ще за півроку вони разом приїхали.

Зупинилися в будинку Оксани та Віктора — Дмитро не хотів засмучувати матір і не міг дозволити собі жити у готелі, економлячи кожну копійку. Але вже наступного дня вони поїхали селом дивитися будинки, що продавалися. Таких було п’ять чи шість, але Галина, яка звикла до порядку та простору, відразу забракувала майже всі.

— Дмитре, вони тісні, стелі низькі, вікна маленькі, — скаржилася вона. — Я хочу, щоб наш дім був світлим і щоб не відчувалося, що стеля давить на голову.

Дмитро оцінював їх із професійного погляду: спускався у підпілля, перевіряв стан фундаменту, простукував стіни. І теж залишався незадоволений. Десь була тріщина у стіні, десь напівзогнилі балки.

Зрештою, після кількох днів телефонних переговорів, до села приїхали господарі одного з найстаріших будинків на околиці. У ньому жити вже було не можна — він настільки покосився, що здавалося, тримався лише на чесному слові. Але ділянка була ідеальна — дванадцять соток, рівна, з гарним краєвидом на ліс.

Вони довго торгувалися. Спадкоємці поступилися, бо розуміли, що навряд чи хтось ще купить у них ці руїни. Для Дмитра це була ідеальна можливість: він купував не будинок, а землю, за ціною землі. Будинок з ділянкою офіційно перейшов у власність Дмитра та Галини.

Вони з’їздили до райцентру, швидко оформили всі документи. Там же Дмитро замовив потужний бульдозер, який за один день зніс хатинку, що покосилася, залишивши після себе лише купу будівельного сміття.

Дмитро найняв кількох сільських хлопців, які допомогли йому навести на ділянці лад: викорчувати пні, зібрати сміття. Віктор із Андрієм приїхали з сокирами, щоб розпиляти колоди, які ще годилися, і відвезли їх на дрова до свого подвір’я. Це була їхня єдина допомога.

Лише місяць пробув Дмитро у рідному селі, але зробив стільки справ: купив землю, зніс старий будинок, очистив ділянку та, головне, обрав і замовив архітектурний проєкт майбутнього будинку. Коли він їхав, сказав, що повернеться за два роки і почне будуватися.

Оксана, наче між іншим, запитала, чи можна на його землі, поки його немає, садити картоплю. Дмитро не заперечував. Звісно, йому це було некритично, а мати, схоже, хотіла мати хоч якусь причетність до його землі.

Через два роки Галина з Дмитром, як і обіцяли, повернулися, і почалося будівництво. Але це було не звичайне сільське будівництво. Дмитро приїхав не сам. За ним приїхала професійна будівельна бригада — хлопці з його коледжу, з якими він раніше працював у Німеччині. Вони привезли свій вагончик, де стали жити.

Галина тут же на ділянці, у тимчасовій літній кухні, яку нашвидку спорудив Дмитро, готувала їм: ситні українські обіди, щоб майстри мали силу.

Одного вечора, коли Дмитро вечеряв у батьківській хаті, Віктор не втримався і висловив своє невдоволення:

— Дмитре, навіщо ти запросив цих чужинців? У нас у селі мужики без роботи сидять, ти б їх найняв, заробити б дав.

Дмитро подивився на вітчима спокійно, але твердо. Він знав, що це питання не про допомогу, а про заздрість.

— Вікторе, мені треба будинок збудувати, а не сарай. Ти знаєш, що я тільки за архітектурний проєкт заплатив двадцять тисяч гривень? Це серйозна документація. Будівельники мені все роблять чітко за планом, під мою відповідальність. А твої «мужики» креслення читати не вміють, вони звикли робити «на око». Мені й за цими доводиться дивитися в чотири ока, щоб все було зроблено, як треба. Це не аматорщина. Електрику я сам робитиму, і піч сам кластиму. Це економія.

— А навіщо тобі піч, коли в нас тут до осені газ у кожну хату проведуть? — повідомив Віктор, намагаючись змінити тему. — Треба, звісно, заплатити чимало й купити обладнання, але це ж зручно!

— Піч не завадить. Це мій надійний резерв на випадок будь-яких проблем, — відповів Дмитро, кивнувши. — А газ — це взагалі чудово. Я все куплю і гроші вам залишу — ми раніше поїдемо.

За два місяці будинок був майже готовий. Чотири стіни, дах, навіть мансарда була частково зашита. На першому поверсі навіть зробили внутрішнє оздоблення — чорнову стяжку, гіпсокартон. Тут можна було жити, поступово доробляючи те, що залишилося. Але, по-перше, у Дмитра після купівлі газового обладнання — котла, радіаторів, труб та оплати за підключення — майже не залишилося грошей, а по-друге, контракт у нього закінчувався рівно за рік. Він мав повернутися, щоб остаточно розрахуватися з роботодавцем і отримати всі належні йому виплати.

Тому Дмитро та Галина поїхали, щойно закінчилася їхня відпустка.

Наступного року, у червні, вони повернулися назовсім. І вже втрьох — із тримісячним сином Максимком.

Дмитро, тримаючи на руках дитину, був щасливий. Нарешті він удома, у своєму будинку, біля своєї сім’ї. Він одразу ж пішов оглядати своє обійстя. Але яке ж було його здивування, коли він не побачив у своєму будинку ні проведеного газу, ні газового обладнання, яке він закуповував.

Його обличчя одразу стало кам’яним. Галина, побачивши це, занепокоїлася.

— Дмитре, що сталося? — запитала вона.

— А ось що сталося, — холодно відповів він. — Нам терміново треба поговорити з мамою.

Оксана та Віктор сиділи у своєму будинку. Вона знову була схвильована, а він намагався виглядати спокійно.

— Де газове обладнання, яке я купував? — запитав Дмитро без привітання.

— Воно… воно у Андрійка, — тихо відповіла мати.

— Що? — голос Дмитра пролунав, як сухий грім. — А чому?

Виявилося, що Андрій одружився на початку вересня. Його Юля вже була вагітна.

— Що ж їм у холодному, старому домі зимувати? — пояснила Оксана, розмазуючи сльози. — Грошей у Андрійка не було, ось тими, що ти залишив, і сплатили за газ. І котел, і труби, і радіатори взяли у тебе. Ваш будинок все одно всю зиму порожній стояв, — спробувала вона виправдатися, дивлячись синові прямо у вічі.

Дмитро відчув, як його охоплює крижаний гнів. Це не була просто крадіжка; це було демонстративне нехтування його працею та майбутнім його сім’ї.

— Добре, мамо. А що нам тепер робити? — запитав він.

— Ви до зими собі все встановите, — швидко сказала мати. — Грошей, мабуть, ви ж привезли, купу.

— Гроші ми привезли, — погодився Дмитро. — Але нам ще треба меблі, техніку купувати, паркан ставити, мансарду обробляти. Ти думаєш, нам із Галею гроші просто так дістаються — з неба падають? Хіба так по-родинному чинять? Тоді нехай Андрій поїде, хоча б на рік, попрацює, коли на вулиці мінус тридцять. Нехай відчує, як це — заробляти на СВОЮ родину. Бо він уже півроку без роботи. На що вони живуть? Ви з Віктором їх утримуєте?

Дмитро з дружиною стали облаштовуватися у своєму, хоч і недоробленому, але власному будинку. Галина була засмучена, але не впадала у відчай.

— Добре, що я піч минулого літа склав, — сказав Дмитро. — Тепер лише дров треба буде купити.

— А гроші Андрій нам поверне? — поцікавилася Галя.

— Я, звісно, запитаю, — відповів Дмитро, дивлячись на дитину, яка мирно спала у люльці. — Але дуже сумніваюся. І він не повинен повертати гроші. Це має зробити його батько. Це ваша родинна справа.

Він з’їздив до райцентру і повернувся звідти засмучений. У комунальній службі йому повідомили, що його поставили на чергу.

— Сказали, якщо ви разом з усіма не провели, тепер чекайте. Раніше за весну не буде. Тож, Галю, мансарду на зиму просто закриємо, будемо поки що лише на першому поверсі жити, — пояснив він дружині.

Полагодивши тимчасові двері та вікна і закінчивши найнеобхідніше, Дмитро поїхав до Києва. За два дні він повернувся на вживаній, але доглянутій «Ниві».

— Хотів взяти УАЗ, але треба залишити гроші для проведення газу, — пояснив він. — Невідомо ще, як у нашої фірми підуть справи.

Так, Дмитро зареєстрував будівельну фірму, назвавши її “Будмайстер”. Він запросив до себе кількох хлопців, з якими колись разом навчався у коледжі. Вони почали з будівництва лазень, садових будиночків на замовлення у дачних кооперативах, а потім почали брати більші замовлення на оздоблювальні роботи у райцентрі. Усю їхню бухгалтерію вела Галина, яка, виявилося, мала неабиякий хист до фінансів.

Оксана, побачивши, що справи у Дмитра йдуть добре, почала до нього навідуватися. Одного разу вона попросила взяти до бригади Віктора та Андрія.

— Нехай і вони зароблять, ти ж знаєш, як їм важко, — благала вона.

Дмитро відмовив їй, і цього разу його відмова була остаточною і непохитною.

— Вчити їх у мене немає часу, мамо. Це не гурток “Очумілі ручки”, а серйозна фірма. Я не можу платити їм за те, що вони мої родичі, просто за те, що вони є. Я плачу за якість і швидкість. Віктор не читає креслень, Андрій вміє лише трактором керувати. А платити мені їм немає коштів. Справу будую я, а не ми.

Звісно, Оксана образилася на сина.

— Великі гроші людей псують, — почала вона скаржитися сусідкам. — Я ж його виростила, а він мені відмовляє.

Але в селі все життя на очах, тому її ніхто не слухав. Дід Павло, сидячи на лавці, лише кивав головою.

— Ой, Оксано, не скаржся, — казала сусідка Марія. — Ви Дмитра в шістнадцять років із дому виштовхали, а він сам усього досяг. Свій будинок поставив, сина ростить, фірму відкрив. А Андрійка ти все шкодувала, все няньчила. Ось і отримай. Дмитро добуває, а Андрій чекає. Бачить око, та зуб не йме.

Дмитро більше ніколи не заводив розмову про вкрадене обладнання. Він сам купив нове, сам його встановив, провівши газ навесні. Він поставив навколо своєї ділянки високий паркан, який не давав тіні картоплі, але чітко позначав: це моя територія.

Він більше не був тим хлопчиком, якого вигнали з дому. Він став Дмитром, власником фірми «Будмайстер», господар своєї долі, який повернувся до рідного Заріччя. Він вибудував не лише дім, а й незламну стіну між собою та людьми, які його зрадили.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.