— Дарино, нам потрібно поговорити. Це серйозно і стосується ваших фінансів, — голос Валентини Адольфівни звучав, як завжди, вимогливо, наче вона виголошувала лекцію про вищу математику.

Дарина, схилившись над чашкою кави, насилу придушила бажання закотити очі. Кожна розмова зі свекрухою, високопоставленою чиновницею на пенсії, починалася саме так: «Нам потрібно поговорити». Наче у їхніх стосунках, що тривали вже чотири роки шлюбу, існували лише теми, гідні уваги державного рівня.

— Слухаю вас, Валентино Адольфівно, — Дарина намагалася, щоб її голос звучав максимально нейтрально і спокійно. Роки співжиття навчили її, що надмірна емоційність лише розпалює цей сухий вогонь.

— Максим розповів мені про будинок твоєї бабусі Орини, — свекруха торкнулася пальцями свого ідеально рівного каре. — Звісно, сумно, що її більше немає. Це втрата, — Валентина Адольфівна на мить зобразила на обличчі скорботу, що тривала не довше, ніж кліпання ока. — Але вам, молодим, треба діяти раціонально, а не керуватися сентиментами. Будинок у тому занедбаному селі — це минуле століття. Його потрібно продати, доки він зовсім не розвалився, та внести перший внесок за нормальну двокімнатну квартиру в Києві. У якомусь із нових районів, з охороною та підземним паркінгом.

Дарина обережно поставила чашку на стіл, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля не просто роздратування, а глибокого, майже фізичного болю. Бабуся Орина, її мудра наставниця і найкраща подруга дитинства, пішла з життя лише три тижні тому. Дарина ще не встигла до кінця усвідомити цю втрату, а Валентина Адольфівна вже планувала, як розпорядитися її спадщиною.

— Ми з Максимом ще не вирішили, що робитимемо з будинком, — спокійно відповіла Дарина, дивлячись свекрусі прямо у вічі.

— Що тут вирішувати? — Валентина Адольфівна сплеснула долонею по столу, наче ставила резолюцію на важливому документі. — Вам потрібне гідне житло у столиці, а не стара розвалюха за сто кілометрів від будь-якої інфраструктури, у цьому… Ясенці. Я вже поговорила зі своїм знайомим ріелтором, паном Грабовським. Він висококласний фахівець і готовий негайно взятися за продаж, поки ще є сезонний попит на такі об’єкти.

— Ви поговорили з ріелтором? — Дарина відчула, як її щоки починають горіти від обурення. — Без нашого відома? Ви вже дали йому якісь вказівки?

— Я дію у ваших інтересах, Дарино, — свекруха випростала спину ще більше, ніби нагадуючи про свою беззаперечну перевагу. — Я маю життєвий досвід, який дозволяє бачити ситуацію наперед. На відміну від вас. Максим згоден зі мною, він хлопець розумний.

Саме в цей момент у кухню, як завжди невчасно, увійшов Максим. Він з подивом подивився на напружені обличчя дружини та матері.

— Що трапилося? Чому так голосно?

— Твоя мама вже знайшла ріелтора для продажу бабусиного будинку, — Дарина намагалася говорити спокійно, але голос все одно тремтів від прихованої образи. — Виявляється, ми вже все «вирішили» і мені просто поставили перед фактом.

Максим розгублено подивився спочатку на матір, потім на Дарину. Ця вічна драма «між двох вогнів» була його звичним станом.

— Мам, ми ж домовлялися, що спочатку з’їздимо, подивимося на будинок, з’ясуємо його реальний стан…

— Максиме, не будь дитиною, — відрізала Валентина Адольфівна, і в її голосі зазвучала нотка металу. — Що там дивитись? Старий поліський будинок без будь-яких зручностей. Вкладеш туди пів мільйона, а він усе одно залишиться старим. Продати, поки не пізно, і зробити перший внесок за наше, міське, житло. Хіба ви не про це мріяли, коли одружувалися?

— Ми мріяли про свій дім, — тихо, але твердо сказала Дарина. — Але я не впевнена, що хочу продавати бабусин дім. Я провела там найкращі літа дитинства. Там історія мого роду.

— Сентиментальні дурниці! — Валентина Адольфівна презирливо пирхнула. — Максиме, поясни своїй дружині, що в житті потрібно приймати практичні, прагматичні рішення. Нам не потрібен цей сільський баласт.

Дарина побачила знайомий вираз на обличчі чоловіка: він знову потрапив у пастку. Він любив матір, але боявся її авторитарності.

— Давай зробимо так, — запропонував він, намагаючись знайти компроміс. — Ми поїдемо туди у найближчі вихідні. Я, як інженер-будівельник, оціню реальний стан будинку. Потім вирішимо.

— Вирішувати треба зараз! — наполягала Валентина Адольфівна, встаючи. — Ріелтор Грабовський не чекатиме!

— Це мій дім, — Дарина нарешті не витримала, підводячись навпроти свекрухи. Вона відчула, як її внутрішній стрижень зміцнів. — І вирішувати буду я, разом із Максимом. Ми поїдемо, оглянемо його, і тільки потім будемо думати, що робити далі. Без жодних ріелторів.

— Невдячна, — процідила Валентина Адольфівна крізь зуби, але тон її трохи зм’як. — Я лише хочу вам допомогти…

— Мамо, будь ласка, — Максим підвівся між ними. — Давай, правда, спочатку з’їздимо. Я все перевірю.

Валентина Адольфівна підібгала губи, її витончене обличчя стало схожим на застиглу маску. Сперечатися із сином, коли він проявляв хоч якусь твердість, вона не стала.

— Добре, поїдьте. Але не говоріть потім, що я вас не попереджала про можливі фінансові наслідки.

Вона швидко вийшла, залишивши за собою не лише запах дорогих парфумів, а й важке, гнітюче відчуття провини, яке завжди залишалося після її візитів.

Наступної суботи вони виїхали рано-вранці. Їхній старенький “Ланос” ледве тягнув їхню міську байдужість за межі Києва. Що далі вони від’їжджали від околиць, то легше дихала Дарина. Село Ясенець (чи, як казала Валентина Адольфівна, «ця глушина») зустріло їх тишею та п’янким запахом квітучих яблунь, змішаним із ароматом лісової свіжості.

Автомобіль зупинився біля старовинного синього паркану з різьбленими воротами, які ще пам’ятали руки її прадіда. Дарина видихнула і відчинила дверцята. Ноги трохи підкошувалися — вона не була тут із дня похорону бабусі Орини, яка заповідала їй дім, названий на честь її дідуся Ясена.

— Красиво тут, — Максим озирався навсібіч, вдихаючи повітря. — Повітря наче кришталь!

Дарина мовчки кивнула і дістала ключі. Хвіртка рипнула, впускаючи їх у двір, зарослий високою, соковитою травою та дикими півоніями. Будинок стояв трохи в глибині — добротний, двоповерховий, з різьбленими віконницями та широким ґанком. Фарба на лиштвах місцями облупилася, дерев’яні сходи рипіли, але фундамент, складений з великого каміння, виглядав напрочуд міцним.

— Треба ж, — присвиснув Максим, розглядаючи будівлю. — Я думав, що буде набагато гірше. Основа — капітальна, дах цілий. Тут можна жити, Дарино. Це не просто «розвалюха».

Дарина провела рукою по поручнях ґанку. У пам’яті випливли, як на полотні: бабуся, що розвішує на мотузках між яблунями білі вишиванки; величезний мідний самовар на столі у саду; солодкий, пряний запах свіжоспечених пирогів із вишнями.

— Це не просто будинок, Максиме, — тихо сказала вона. — Це ціле життя. І це гніздо.

Ключ повернувся у замку з легким клацанням, і вони увійшли всередину. У хаті пахло старим, відполірованим деревом, сушеними травами та ледь відчутною, благородною вогкістю. Дарина ввімкнула світло — електрика працювала. Вони пройшли кімнатами першого поверху: простора кухня з автентичною піччю, велика вітальня з масивним дубовим столом, маленька спальня.

— Мені тут подобається, — сказав Максим, оглядаючи стіни та стелю. — Тут усе справжнє, має душу, не те що наша орендована бетонна коробка.

Дарина посміхнулася. Вона боялася, що чоловік повністю підтримає матір, але, здається, будинок справив на нього сильне, несподіване враження.

— Ходімо нагору?

На другому поверсі були ще дві кімнати та просторе горище, наповнене сонячним світлом, що пробивалося крізь маленьке віконце. В одній із кімнат стояло старе ліжко, комод та великий письмовий стіл. На столі — стопка пожовклих книг та великий, товстий альбом із засушеними травами та вишуканими каліграфічними підписами.

— Бабуся Орина була відомою травницею, — пояснила Дарина. — До неї з усієї округи, навіть із райцентру, їздили за порадою та допомогою. Вона мала дар.

— Серйозно? — Максим із цікавістю гортав сторінки альбому. У ньому були гербарії, зразки рідкісних рослин Полісся. — Ти мені ніколи про це так докладно не розповідала.

— Мабуть, у міській метушні не було часу, — зітхнула Дарина. — Ми так рідко бачилися останні кілька років…

Вони спустилися назад на кухню. Дарина відчинила старі різьблені шафки — там стояли десятки скляних банок із сушеними травами, кожна з яких була акуратно підписана витонченим почерком її бабусі.

— Максиме, я не хочу продавати дім, — твердо сказала Дарина, і на цей раз у її голосі не було жодної нерішучості.

— Але ж мама…

— Твоя мама не має права вирішувати за мене, — Дарина сіла на старий дерев’яний стілець, відчуваючи його тепло. — Це моя спадщина. Я хочу її зберегти.

Максим сів поруч із нею і взяв її за руку, його велика долоня ніжно обійняла її.

— Я розумію. Але що ми будемо робити з будинком? Жити тут? Тобі доведеться щодня їздити до міста на роботу, а це година-півтори в один бік.

— Не знаю, — чесно зізналася Дарина. — Можливо, варто використовувати його як дачу, приїжджати на вихідних? Або… можливо, це наш шанс змінити життя.

Раптом у двері постукали. На порозі стояла літня, але енергійна жінка у строкатій хустці, з добрими очима.

— Дариночко! Нарешті приїхала, — посміхнулася сусідка. — Я побачила вашу машину й подумала: «Дай-но зайду, подивлюся, чи не продають наші з Ориною дім».

— Софіє Павлівно! — Дарина обійняла сусідку. — Знайомтеся, це мій чоловік Максим.

— Приємно познайомитися, — Софія Павлівна оглянула Максима з голови до ніг і схвально кивнула. — Гарний чоловік, сильний. Орина Петрівна схвалила б.

— Заходьте, — Дарина запросила сусідку до будинку. — Ми якраз вирішуємо, що робити зі спадщиною.

— Ви справді плануєте його продати? — Софія Павлівна похитала головою. — Ми не можемо втратити таку пам’ять. Це не просто будинок — це справжній осередок історії.

— Історія? — Максим підняв брову.

— Звісно! — пожвавішала сусідка. — Твій прадід, Дариночко, Ясень Матвійович, був відомим садівником-селекціонером. Він вивів нові, унікальні сорти яблунь та груш. Ті старі дерева у саду — його робота. Він назвав це місце Ясенець на свою честь. Деякі сорти досі ростуть, хоча все й занедбано…

Дарина та Максим перезирнулися, вражені.

— Я нічого про це не знала, — зізналася Дарина.

— А ти знайшла скриню з паперами на горищі? — запитала Софія Павлівна. — Це вся сімейна історія: про трави, про сад і про твій рід.

Наступного дня вони повернулися до міста, але вже не з почуттям втоми, а сповнені рішучості. Максим навіть склав приблизний кошторис і план ремонту. Дарина відчула дивне, хвилююче відчуття — ніби знайшла щось важливе, що завжди було її частиною, але лежало забутим.

Звісно, Валентина Адольфівна не поділяла їхнього ентузіазму.

— Ти збожеволіла? — запитала вона, походжаючи їхньою маленькою орендованою квартирою в Дарницькому районі. — Інвестуєш у старий дерев’яний будинок? У тебе немає власного житла в столиці, а ти хочеш відремонтувати халупу!

— Мамо, будинок у дуже хорошому стані, — спробував пояснити Максим. — Фундамент міцний, йому потрібен лише косметичний ремонт і відновлення фасаду.

— Косметичний ремонт! — передражнила Валентина Адольфівна. — Ти уявляєш, скільки це коштуватиме? І скільки часу? Плануєш їздити туди кожні вихідні, як справжній колгоспник, до старості?!

— Це наше рішення, — твердо сказала Дарина, на цей раз не відводячи погляду. — Будинок залишиться в родині. І ми самі вирішимо, скільки туди вкладати.

— Дарино, ти просто не розумієш, — Валентина Адольфівна перейшла на конфіденційний, «материнський» тон. — Я хочу для вас найкращого. Продай будинок, візьми нормальну іпотеку. Ви будете жити як нормальні, успішні кияни, а не як якісь там дачники.

— Ми все вирішили, — Максим обійняв Дарину за плечі, вперше публічно підтримавши її. — Будинок не продається.

Валентина Адольфівна стиснула губи так, що вони побіліли, і пішла, гучно грюкнувши дверима під’їзду.

— Вона не відступить, — тихо сказала Дарина, коли вони залишилися самі.

— Я знаю, — зітхнув Максим. — Але це твій дім, і вирішуємо ми, а не мама.

Наступних вихідних вони знову повернулися до Ясенця. Дарина знайшла на горищі стару, важку скриню, про яку згадувала Софія Павлівна. У ній були пожовклі від віку папери, фотографії кінця XIX століття, листи та товстий, пошарпаний блокнот у шкіряній палітурці.

— Дивись, — сказала Дарина, показуючи чоловікові чорно-білу фотографію гарного чоловіка з густою, доглянутою бородою. — Це мій прадід, Ясень Матвійович. А це його щоденник із нотатками про садівництво.

Вони влаштувалися на веранді, що купалася в сонці, і почали читати. Щоденник виявився справжнім скарбом — у ньому були не лише нотатки про виведення нових сортів яблунь, груш та вишень, а й детальні плани посадки, рецепти органічних добрив та навіть малюнки плодових бруньок.

— Це справді унікальні знання, — здивувався Максим. — Твій прадід був справжнім вченим-самоуком!

Дарина з благоговінням гортала сторінки. Вона й гадки не мала, що в її родині є такі цікаві люди.

Того вечора до них знову завітала Софія Павлівна. Вона принесла свіжоспечений пиріг із чорницями і сіла на веранді.

— Знайшли щоденник?

— Знайшли, — кивнула Дарина. — Я навіть не підозрювала, що мій прадід був таким видатним садівником.

— А який видатний! — підтвердила старенька. — А ви знаєте, що у вашому саду досі є яблуні, яких ви більше ніде не знайдете? Він вивів особливий, зимостійкий сорт, але з південним, медовим колоритом. Він назвав його «Дарунок Полісся».

— Справді? — Дарина з цікавістю подивилася на зарослий сад.

— Абсолютна правда. А твоя бабуся, Орина, була знаною травницею. Вона мала дар — знала, які трави найкраще підходять від яких недуг. Люди їздили звідусіль, щоб побачитися з нею.

Після того, як Софія Павлівна пішла, Дарина та Максим довго сиділи на веранді, обговорюючи, що робити далі.

— Максиме, а що, якби ми справді переїхали сюди? — несподівано запропонувала Дарина.

— У село? — здивовано запитав Максим. — А як щодо роботи?

— Я можу робити переклади дистанційно. А ти… ти ж інженер. Ти міг би знайти проекти ближче, у райцентрі. Або також працювати з дому на фрилансі, неповний робочий день.

Максим на мить замислився. Його погляд блукав по старих яблунях, що тяглися до веранди.

— Знаєш, це не така вже й божевільна ідея. Я розмовляв із начальником про можливість працювати віддалено, хоча б частково. Але це серйозне рішення, Дарино. Потрібно все добре обміркувати.

Минув тиждень. Дарина та Максим вирішили поки що не говорити Валентині Адольфівні про свої плани щодо можливого переїзду. Спочатку треба було все добре продумати і спланувати.

У п’ятницю ввечері Максиму зателефонував начальник і повідомив про термінове відрядження на будівництво моста на Дністрі. Треба було виїхати на чотири дні.

— Вибач, Даринко, — Максим винно подивився на дружину. — Доведеться відкласти поїздку до Ясенця.

— Нічого, — посміхнулася Дарина. — Я поїду сама. Хочу розібрати бабусині речі, може, знайду ще щось про трави.

У суботу вранці Дарина вирушила до села. День видався сонячним, і вона вирішила зайнятися садом. Одягла робочі рукавички, взяла секатор і пішла розчищати зарослі доріжки.

Близько полудня на ґрунтовій дорозі біля будинку зупинився дорогий чорний позашляховик. З нього вийшла Валентина Адольфівна, а потім — незнайомі чоловік та жінка з хлопчиком років дванадцяти.

— Дарино! — радісно, надмірно радісно, вигукнула свекруха, ніби не очікувала побачити її тут. — А ми приїхали подивитися.

— Подивитися будинок? — Дарина випросталася, тримаючи в руках секатор. Вона відчула поганий передчуття. — Хто ці люди?

— Це пан Клименко із сім’єю, — Валентина Адольфівна підвела незнайомців ближче. — Вони дуже зацікавлені у покупці. Планують зробити тут літню резиденцію. Я ж казала, Грабовський знайшов клієнтів!

— Вибачте, але будинок не продається, — твердо сказала Дарина, звертаючись до сім’ї Клименків. — Я не знаю, що вам сказала Валентина Адольфівна, але ми з чоловіком вирішили залишити собі будинок.

Подружжя розгублено переглянулося.

— Нам сказали, що власники дуже хочуть продати, — сказав пан Клименко. — Що потрібні гроші на квартиру у столиці, і що ви згодні на швидку угоду…

— Вам сказали неправду, — Дарина відчувала, як усередині закипає гнів. — Будь ласка, вибачте за непорозуміння.

Сім’я, явно збентежена ситуацією, швидко повернулася до машини. Валентина Адольфівна залишилася стояти перед Дариною, схрестивши руки на грудях.

— Що ти робиш? — зашипіла вона, коли незнайомці відійшли досить далеко. — Вони були готові заплатити гарні гроші! Це твій шанс!

— Це моя спадщина, а не ваша, і розпоряджатися нею ви не будете, — різко заявила Дарина. — Яке право ви мали наводити сюди покупців без мого відома і тим більше без мого дозволу?!

— Я дію на користь сім’ї! — Валентина Адольфівна підвищила голос. — Максим теж хоче продати будинок, просто боїться тобі сказати!

— Неправда, — Дарина похитала головою. — Ми з Максимом усе обговорили. Будинок залишається у сім’ї.

— Ти зовсім не думаєш про майбутнє! — Валентина Адольфівна сплеснула руками. — Вам потрібна квартира у місті, а не ця руїна! Що ви будете робити з цим будинком?

— Жити в ньому, — спокійно, але з остаточною рішучістю відповіла Дарина. — Ми з Максимом думаємо про переїзд сюди.

Валентина Адольфівна завмерла з відкритим ротом. Вона була приголомшена.

— Ви що, з глузду з’їхали? У село? А робота? А цивілізація? А онуки мої де зростатимуть — у глушині?

— Будь ласка, ідіть, — Дарина вказала на хвіртку. — І більше ніколи не приводьте сторонніх сюди без нашого дозволу.

Валентина Адольфівна ще щось кричала про невісток та невдячність, але Дарина вже не слухала. Вона повернулася до роботи у саду, методично обрізаючи сухі гілки. Ця фізична праця заспокоювала її. Вона відчувала, як усередині її розбитої душі щось зростає — нове, міцне, що не зламати.

Увечері Дарина зателефонувала Максиму.

— Як ти там? — спитав він.

— Твоя мама приїжджала, — Дарина намагалася говорити рівно, але голос її все одно видавав напругу. — З потенційними покупцями.

— Що? — у голосі чоловіка чулося щире здивування, змішане з обуренням. — Без нашого дозволу? Вона… вона перейшла межу.

— Так. Сказала їм, що ми хочемо продати дім. Я їх вигнала.

У трубці повисла важка, незручна пауза.

— Максиме, нам треба поговорити серйозно, коли ти повернешся, — сказала Дарина. — Так більше не може тривати. Ми або сім’я, яка має власні кордони, або… ми не сім’я.

Максим повернувся з відрядження у вівторок ввечері. Дарина вже чекала його з готовою, хоча і простою, але смачною вечерею. Вони сіли за стіл, і Дарина докладно розповіла про візит свекрухи та покупців.

— Не можу повірити, що вона це зробила, — Максим похитав головою, його обличчя було похмуре. — Вибач, Даринко. Я поговорю з нею. Встановлю жорсткі рамки.

— Справа не лише в цьому візиті, — Дарина подивилася чоловікові у вічі. — Це триває три роки. Твоя мама постійно втручається в наше життя, ухвалює рішення за нас, критикує все, що я роблю. Я втомилася, Максиме. Втомилася від цього постійного тиску.

Максим мовчав, дивлячись у тарілку.

— Я знаю, вона твоя мати, — продовжила Дарина. — Але ж ми з тобою сім’я. І або ми починаємо жити своїм життям, своїми рішеннями, або… я не знаю, що буде далі.

— Ти маєш рацію, — нарешті промовив Максим. Він підняв погляд, і Дарина побачила в його очах рішучість. — Я надто довго дозволяв мамі втручатися. Це моя провина. Я не хотів її образити. Але я образив тебе.

Вони довго говорили того вечора. Про будинок, про можливий переїзд, про роботу та про те, як будувати стосунки з Валентиною Адольфівною далі.

— Я хочу спробувати пожити в селі хоча б місяць, — сказала Дарина. — Приведемо будинок у порядок, відчуємо, як нам там буде. А потім вирішимо остаточно.

— Добре, — погодився Максим. — Я візьму відпустку на роботі на два тижні, а потім домовлюся про віддалений графік. Але спочатку треба поговорити з мамою. Офіційно. І жорстко.

Наступного дня вони запросили Валентину Адольфівну у гості. Вона прийшла з дорогим тортом і явно не чекала на серйозну розмову.

— Мамо, нам треба поговорити, — почав Максим, коли вони сіли за стіл. — Те, що ти зробила у вихідні, — привела покупців у будинок Дарини без нашої згоди — це неприйнятно.

— Я хотіла якнайкраще, — Валентина Адольфівна підібгала губи. — Думала про ваше фінансове майбутнє.

— Наше майбутнє — це наша справа, — твердо сказав Максим. — Ми з Дариною вирішили, що будинок не продається. Більше того, ми хочемо спробувати пожити там певний час. Переїжджаємо до Ясенця.

— У село?! — Валентина Адольфівна скрикнула. — Максиме, ти інженер із перспективою, а не сільський ветеринар! Яке село?

— Я як і раніше працюватиму в місті, — спокійно відповів Максим. — Частина часу віддалено, частина — їздитиму в офіс. Це всього за сто кілометрів, дві години їзди. Це реально.

— Це безумство! — вигукнула Валентина Адольфівна. — Дарино, це ти його вмовила? Затягнути мого сина в цю глушину!

— Мамо, припини, — Максим підвищив голос. — Це наше спільне рішення. І я прошу тебе поважати його. І ще: припини втручатися в наше життя без запрошення і наводити в наш дім сторонніх людей. Це наші межі.

— Значить, ось так? — Валентина Адольфівна підвелася з-за столу, немов королева, яку скинули з трону. — Вибираєш цю… замість рідної матері?

— Я не вибираю, — стомлено відповів Максим. — Я прошу тебе поважати мою дружину та мою родину.

— Запам’ятай мої слова, — Валентина Адольфівна попрямувала до виходу, її голос бринів від образи. — Ви ще пошкодуєте про це. Коли будинок розвалиться, коли залишитеся без грошей і нормального житла — не приходьте до мене!

Двері за нею зачинилися з гучним, остаточним стуком. Дарина та Максим залишилися сидіти за столом у тиші.

— Ну от, — Максим спробував усміхнутися. — Тепер точно доведеться довести, що ми прийняли правильне рішення.

Наступні два тижні пролетіли в шалених клопотах. Максим узяв відпустку, Дарина домовилася про можливість працювати віддалено. Вони вирішили пожити в сільському будинку місяць, щоб зрозуміти, чи підходить їм такий спосіб життя.

Насамперед зайнялися ремонтом. Максим оцінив стан будинку як «цілком пристойний, як для будинку кінця XIX століття». Вони пофарбували стіни у світлі, теплі тони, полагодили скрипучі мостини, замінили стару проводку. Дарина із задоволенням облаштовувала інтер’єр, використовуючи бабусині різьблені меблі та додаючи сучасні, комфортні деталі.

Одного дня до них зазирнула Софія Павлівна. Вона схвально оглянула будинок, що поступово перетворювався.

— Хорошу справу робите, діти, — кивнула старенька. — Орина Петрівна раділа б.

— Софіє Павлівно, ви не розповісте докладніше про сад? — запитала Дарина. — Ми хочемо відновити яблуні, але не знаємо, з чого почати.

— Звісно, ​​розкажу! — пожвавішала сусідка. — А ще я приведу Прокопа Олексійовича, він агроном на пенсії, він тут був великим спеціалістом. Він допоможе розібратися, які дерева збереглися.

Наступного дня Софія Павлівна прийшла із сивим, підтягнутим чоловіком. Прокіп Олексійович, колишній головний агроном місцевого колгоспу, з професійною цікавістю оглянув сад, проводячи рукою по старих, потрісканих стовбурах.

— Неймовірно! — вигукнув він, розглядаючи одну з яблунь, яка дивом пережила всі бурі. — Це ж «Дарунок Полісся»! Вважалося, що цей сорт втрачено після розвалу господарства.

— У якому сенсі втрачено? — не зрозуміла Дарина.

— Ваш прадід, Ясень Матвійович, вивів кілька унікальних сортів яблунь, — пояснив агроном. — Особливо цінними були «Дарунок Полісся» та «Світанок над Прип’яттю». Їхня особливість — неймовірна морозостійкість при збереженні південної солодкості плодів. Але після його смерті документація загубилася, а потім… розруха. Вважалося, що сорти загублені. А вони, виявляється, весь цей час тут росли!

— І що, вони мають якусь цінність? — запитав Максим.

— Ще й яку! — Прокіп Олексійович аж руками сплеснув. — Для селекціонерів це справжній скарб. Можна відродити ці сорти, вивчити їхні генетичні особливості. Я можу зв’язатися з колегами із сільськогосподарського інституту, якщо ви не проти.

Дарина та Максим перезирнулися.

— Звісно, ​​ми не проти, — сказала Дарина. — Було б чудово відродити роботу прадіда.

Увечері, коли гості пішли, Дарина сиділа на веранді і гортала знайдений на горищі щоденник прадіда. Максим присів поруч.

— Уявляєш, якби ми продали дім? — сказала Дарина. — Усі ці яблуні, вся спадщина прадіда — усе зникло б.

— Так, — Максим похитав головою. — А мама досі вважає, що ми робимо помилку.

— Вона не дзвонила тобі? — запитала Дарина.

— Дзвонила, звісно. Каже, що ми «блажимо», що скоро нам набридне сільська романтика і ми приповземо назад із вибаченнями.

Дарина зітхнула. Вона сподівалася, що свекруха згодом упокориться з їхнім рішенням, але, схоже, Валентина Адольфівна твердо намірилася довести свою правоту.

— Максиме, а тобі подобається тут? — запитала Дарина, дивлячись на захід сонця над садом.

— Дуже, — щиро відповів він. — Знаєш, я навіть не уявляв, наскільки втомився від міської метушні. Тут… спокійно. І працюється краще. Ти знаєш, я навіть взяв кілька фриланс-проектів по розробці сільськогосподарських приміщень.

Дарина посміхнулася і стиснула його руку. Вона відчувала те саме.

Минув місяць. Дарина та Максим остаточно перебралися до Ясенця. Максим їздив у місто тричі на тиждень, у решту днів працював віддалено, поєднуючи свою інженерну роботу з проектами для місцевих фермерів. Дарина повністю перейшла на дистанційну роботу, займаючись перекладами з дому.

Сад поступово змінювався. За допомогою Прокопа Олексійовича вони розчистили доріжки, обрізали старі яблуні, висадили нові саджанці. Вчені з аграрного інституту приїжджали вже двічі, брали зразки та були захоплені виявленими сортами.

— Дариночко, ти не думала продовжити бабусину справу? — запитала якось Софія Павлівна, коли вони разом перебирали сушені трави у коморі.

— У якому сенсі? — не зрозуміла Дарина.

— Травництво. Адже в тебе всі її записи залишилися, рецепти. Люди досі питають, хто тепер лікувальні збори готуватиме. Вона ж була для нас і лікарем, і аптекою.

Дарина замислилась. Вона вже почала вивчати бабусині рецепти, навіть спробувала приготувати трав’яний чай, який допомагав від безсоння. Це було цікаво і дуже нагадувало її улюблену бабусю.

Якось у середині тижня, коли Максим був у місті, до воріт Ясенця під’їхав інший, ще більш дорогий, чорний позашляховик. З нього вийшов великий, лисий чоловік у дорогому костюмі — від нього віяло владою та цинізмом.

— Доброго дня. Я Платон Ігнатович, — чоловік простягнув руку Дарині. — Власник місцевої агрофірми та забудовник котеджного містечка «Зелений Схил» неподалік. Я приїхав із останньою, найбільш вигідною для вас, пропозицією.

— Я вже говорила, — Дарина похитала головою. — Будинок не продається. І ми не зацікавлені у котеджних містечках.

— Не поспішайте, — Платон Ігнатович усміхнувся холодною, хижацькою усмішкою. — Я пропоную вам потрійну ціну від ринкової вартості та допомогу з переїздом. Усі мої ділянки вже скуплені, не вистачає лише вашої для завершення інфраструктури.

— Наше рішення остаточне.

— Послухайте, — Платон Ігнатович понизив голос, і він став загрозливим. — У вас можуть розпочатись проблеми. Ви не знаєте, як живе село. Пожежі трапляються, чи знаєте. Особливо у старих дерев’яних будинках.

— Ви мені погрожуєте? — Дарина відчула, як серце забилося швидше.

— Просто попереджаю про можливі неприємності, — усміхнувся підприємець. — Подумайте гарненько, поки ваша родина не втратила все, що має, у цій глушині.

Коли Максим повернувся з роботи, Дарина розповіла йому про візит Платона Ігнатовича.

— Це вже переходить усі межі! — насупився він. — Треба негайно заявити до поліції. І не просто втручання, а про погрози!

Наступного дня вони поїхали до районного відділу поліції і написали заяву про погрози та тиск. А повернувшись додому, виявили, що хтось зламав кілька молодих саджанців яблунь, які вони тільки-но посадили.

— Ось мерзотник! — процідив Максим, оглядаючи загублені дерева. — Думає, що нас залякає.

Вони негайно встановили камери відеоспостереження по периметру ділянки та потужну систему сигналізації. Максим кілька ночей чергував із ліхтарем, обходячи територію.

Несподівану підтримку вони отримали від місцевих мешканців. Дізнавшись про тиск з боку Платона Ігнатовича, сусіди, які й самі страждали від його агресивної забудови, організували щось на кшталт добровільної громади. Чоловіки по черзі патрулювали вулицю, жінки приносили частування та пропонували допомогу.

— Ми своїх образити не дамо, — заявив Орест Зіновійович, колишній прикордонник, який жив через дорогу. — Цей Ігнатович давно тут усіх дістав своїми аферами. Ми за вами приглянемо.

Через тиждень до них приїхав дільничний. Виявилося, що на Платона Ігнатовича вже неодноразово надходили скарги від місцевих мешканців.

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв поліцейський. — Ми за ним наглядаємо. Він нічого не зробить. Але будьте обережні.

Життя поступово повернулося у нормальне русло. Дарина продовжувала вивчати трави та готувати збори, які дедалі більше цінувалися серед місцевих жителів. Максим захопився садівництвом, відновлюючи яблуневий сад та вивчаючи записи прадіда Дарини, паралельно працюючи над інженерними проектами для громади.

Якось до них приїхала велика делегація із сільськогосподарського інституту. Вчені запропонували офіційну співпрацю — використовувати частину саду як експериментальний майданчик для розмноження старовинних, унікальних сортів.

— Ми готові укласти договір та платити вам за використання території, — запропонував керівник делегації. — Це унікальне місце з погляду історії українського садівництва. Ваші сорти можуть стати національним надбанням.

Ця пропозиція відкривала нові, неймовірні перспективи. Тепер їхнє рішення зберегти будинок та сад отримало не лише емоційне, а й вагоме практичне та наукове обґрунтування.

Того вечора, коли вчені поїхали, Дарина та Максим довго сиділи на веранді, обговорюючи майбутнє.

— Я думаю, нам варто погодитись на співпрацю з інститутом, — сказала Дарина. — Це буде продовженням справи мого прадіда. І ми матимемо стабільний дохід, не продаючи саму землю.

— Згоден, — кивнув Максим. — І знаєш, я думаю, ми маємо офіційно зареєструвати твою трав’яну майстерню «Дари Орини». Зробити справжню сімейну справу. Це ж фактично агротуризм та екобізнес.

Вони будували плани до пізньої ночі, і з кожною хвилиною ці плани ставали все більш реальними та відчутними. Вони говорили про створення невеликого цеху для сушіння трав, про продаж унікальних яблучних продуктів через інтернет, про відкриття гостьового будинку для тих, хто втомився від міста.

Наступного дня зателефонувала Валентина Адольфівна.

— Максиме, я чула, що у вас якісь проблеми з місцевим бізнесменом? — у її голосі, вперше за довгий час, звучало щире, непідробне занепокоєння, а не зверхність. Очевидно, чутки про агресію Платона Ігнатовича дійшли до столиці.

— Все вже вирішується, мамо, — заспокоїв її Максим. — Поліція займається цим питанням, а сусіди нам допомагають.

— Я можу приїхати, якщо потрібна допомога. Я маю зв’язки в обласній прокуратурі, — несподівано запропонувала вона.

— Дякую, мамо, — Максим був зворушений її пропозицією. — Але ми впораємося. Приїдь просто так, у гості. Дарина зробила новий трав’яний збір, тобі сподобається. Ми, до речі, налагоджуємо співпрацю з аграрним інститутом. У нас тут унікальний сад.

Коли він закінчив розмову, Дарина дивилася на нього з усмішкою.

— Що? — спитав Максим.

— Нічого, — вона похитала головою. — Просто думаю, як багато що змінилося за цей рік. Пам’ятаєш, як твоя мати кричала, що ми пошкодуємо про своє рішення? Що ми будемо бомжами без грошей?

— Пам’ятаю, — посміхнувся Максим. — А вийшло навпаки. Це було найкраще рішення у нашому житті. Ми знайшли справу, свій дім і нове життя.

Дарина підійшла до вікна і подивилася на квітучий сад. Білі пелюстки кружляли в повітрі, наче весняний сніг. Десь серед дерев весело щебетали птахи. Будинок, який дістався їй від бабусі, став справжнім сімейним гніздом, місцем, де переплелися минуле та майбутнє.

— Дякую, бабусю Орині, — тихо прошепотіла Дарина. — Ти залишила мені не просто дім. Ти залишила мені спадок, який неможливо виміряти грошима. Ти залишила мені можливість бути собою і бути вільною.

Валентина Адольфівна приїхала за тиждень. Вона була приголомшена не лише красою Ясенця, а й тим, як її син та невістка, відмовившись від міських «перспектив», знайшли своє справжнє покликання та гідне життя. Вона не вибачилася, але сказала: «Це… не так вже й погано. Це має свій шарм. Але за саджанцями треба стежити більш ретельно».

Для Дарини це було найбільше визнання, яке вона могла очікувати. Вона зрозуміла, що в її житті настав новий етап: етап впевненості, самостійності та міцних кордонів. І хоча стосунки з Валентиною Адольфівною залишалися непростими, Дарина була впевнена — вони на правильному шляху. Вони знайшли свій дім, свою справу і своє щастя, довівши, що справжня цінність не завжди вимірюється квадратними метрами у столиці.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.