— Ти не маєш права заважати мені бачити онука! Це моя рідня! Я звернуся до суду, ти чуєш мене? До суду! Подам скаргу в органи опіки, скажу, що ти цілеспрямовано перешкоджаєш спілкуванню дитини з рідною бабусею! — Голос у телефонній слухавці зірвався на високий, верескливий тон, і Дарині довелося відсунути ґаджет від вуха, щоб не оглухнути.
Дарина стояла біля вікна своєї кухні, дивлячись, як мокрий листопадовий вітер жене золоте листя по бруківці. У повітрі стояв затишний аромат щойно звареного кавового напою та домашнього яблучного пирога. Її син, маленький Тимофій, енергійний хлопчик семи років, сидів у своїй кімнаті, захоплено збираючи великий конструктор, тихенько наспівуючи мелодію з популярної української пісеньки. Він не чув цієї розмови, і Дарина подумки дякувала за це долі.
— Ольго Степанівно, прошу вас, заспокойтеся, — рівним, як крига, тоном промовила Дарина. — На крику ми ні до чого не дійдемо. Ви не бачили Тимка п’ять років. П’ять років, Ольго Степанівно. Ви навіть не знаєте його улюбленої їжі чи книжки, окрім тих випадкових фотографій, які вам, імовірно, показував ваш син. З чого раптом прокинулося таке негайне бажання спілкуватися?
— Це не твоя справа! — різко відповіла колишня свекруха. — Я бабуся! У мене є законні права! Я, можливо, переосмислила все! Може, я відчула, що старію, стала більш сентиментальною! А ти, хитра лисиця, мстиш мені за свого колишнього чоловіка, Романа? Те, що ви не вжилися, це ваша проблема, я тут до чого? Завтра о третій годині дня я буду біля вашого під’їзду. Виведи мені онука. Я йому купила подарунок. Це дуже дорога річ.
— У Тимка завтра тренування з футболу, — спокійно заперечила Дарина.
— Значить, після тренування! Я не відступлю, Дарино! Не на ту ти напала! Я своє заберу!
У слухавці пролунали короткі, обірвані гудки. Дарина повільно опустила руку з телефоном і натиснула кнопку “Завершити виклик”. Руки трохи тремтіли, але це було не від страху, а від глибокого внутрішнього обурення. Здавалося, ніби вона торкнулася чогось липкого й неприємного, що прийшло з давно забутого минулого.
Минуле, яке вона так старанно цементувала, закопувала й засаджувала яскравими квітами нового, самостійного та щасливого життя, раптом вирішило прорватися на поверхню. Ольга Степанівна. Жінка, яка перетворила перші роки материнства Дарини на постійний стрес та випробування, тепер вимагала прав.
Дарина налила собі кавового напою, але пити не стала. Спогади наринули самі собою, яскраві та болючі, немов це було вчора.
Вона згадала той день, коли привезла Тимка з пологового будинку. Роман, її колишній чоловік, тоді ще намагався грати роль щасливого батька, хоча в його очах уже читалася паніка перед обличчям відповідальності. Вони приїхали у їхню орендовану однокімнатну квартиру, де все було скромно, але чисто і з любов’ю підготовлено для малюка. Ольга Степанівна прийшла за три дні. Вона не принесла ані подарунка, ані квітів, ані пачки памперсів. Вона увійшла до помешкання, як суворий інспектор, гидливо оглянула мінімалістичний інтер’єр і одразу попрямувала до ліжечка.
Тимофій спав, розкинувши маленькі ручки. Він був крихітним, із темним пушком на голові та кумедним кирпатим носиком. Ольга Степанівна довго вдивлялася в обличчя немовляти, а потім видала фразу, яка назавжди врізалася в пам’ять Дарини:
— Щось він зовсім не схожий на Романа. У Ромчика в цьому віці очі були зовсім інші, і форма вух більш благородна. А цей… такий собі, темненький. Ти певна, Дарино, що в пологовому будинку його не підмінили? Чи, може, ти десь перегуляла, поки чоловік був у відрядженні?
Дарина тоді від шоку не змогла навіть відповісти, просто розплакалася. Гормони вирували, вона була виснажена після непростих пологів, а тут такий удар. Роман, замість захистити дружину, лише пробурмотів: «Мамо, ну навіщо ти таке говориш…»
— А що я кажу? — не вгавала тоді свекруха. — Я просто про наш рід переживаю. Зараз дівчата якісь безвідповідальні пішли.
Потім була тижнева вимога провести тест на батьківство. Ольга Степанівна «пилила» сина щодня. Вона дзвонила, приходила, капала на нерви. І Роман не витримав. Коли Тимкові було чотири місяці, він, ховаючи очі, попросив Дарину зробити тест. «Просто, щоб мама вже заспокоїлася, Дарусю. Ну що тобі вартує?».
Дарина зробила. Вона пам’ятала, як несла цей папірець із клініки, як кинула його на стіл перед свекрухою. Там було чітко написано: ймовірність батьківства 99,99%. Ольга Степанівна одягла окуляри, довго вивчала документ, хмикнула і заявила: «Ну, зараз і папірці вміють підробляти. Але гаразд, нехай буде наш». Жодних вибачень, жодного каяття.
А потім Роман пішов. Тимкові було лише пів року. Пішов, тому що «втомився від побуту», тому що «дитина постійно плаче», тому що «мама каже, що я заслуговую на краще життя». Він залишив Дарину в орендованій квартирі, без роботи, з немовлям на руках і мінімальними аліментами, які доводилося вибивати через виконавчу службу.
Дарина тоді зателефонувала Ользі Степанівні лише один раз. У Тимка піднялася висока температура, потрібні були недешеві ліки, а грошей не було зовсім — навіть на молоко.
— Ольго Степанівно, позичте, будь ласка, дві тисячі гривень, — просила вона, ковтаючи сльози сорому та відчаю. — Роман слухавку не бере, а в Тимчика тридцять дев’ять і шість.
— У мене пенсія, доню, невелика, — відрізала свекруха. — І взагалі, ти мати, ти й думай, як викручуватися. Раніше треба було головою думати, від кого народжувати, якщо утримувати не можеш. А Романа не смикай, у нього зараз особисте життя налагоджується, не треба йому нерви псувати своїми проблемами.
І вона кинула слухавку.
Дарина вижила. Вона прибирала під’їзди, поки Тимофій спав у візочку, брала віддалену роботу перекладачем і працювала ночами, вона навчилася бути сильною. Вона видерлася з цієї ями. Зараз вона мала гарну посаду логіста у великій українській компанії, власну (хоч і в іпотеку) двокімнатну квартиру, невелику, але надійну машину. Роман з’являвся раз на рік, на день народження сина, дарував якусь просту іграшку і зникав. Ольга Степанівна зникла повністю, наче її ніколи й не було.
І ось тепер — «моя кров» і «законні права».
Наступного дня, у суботу, Дарина свідомо скасувала Тимкові тренування з футболу. Вона знала, що свекруха здатна влаштувати істерику прямо на стадіоні, перед тренером та іншими батьками. Скандалу Дарина не хотіла. Вона прагнула розставити всі крапки над «і» — спокійно, але остаточно.
Вона тепло одягла Тимка і сказала:
— Синочку, ми сьогодні підемо до парку, погуляємо, а потім зустрінемося з однією жінкою. Вона хоче з тобою познайомитися.
— З якою жінкою? — здивувався Тимофій. — З бабусею Вірою?
Бабуся Віра — матір Дарини — жила у рідному містечку, але онука обожнювала і дзвонила йому по відеозв’язку щодня.
— Ні, це інша жінка. Це мама твого тата Романа.
— А, тата Романа? — Тимофій насупився. Батька він знав погано і не дуже за ним сумував. — Ну добре. А вона добра?
— От і дізнаємося, — ухилилася від прямої відповіді Дарина.
Вони вийшли на подвір’я рівно о третій годині. Ольга Степанівна вже сиділа на лавці біля під’їзду. За ці п’ять років вона помітно постаріла: обличчя вкрилося сіткою глибоких зморшок, хода стала більш важкою, але погляд залишився незмінним — колючим і оцінюючим. Поруч із нею стояв великий, яскравий пакет із логотипом дорогого магазину дитячих товарів.
Побачивши їх, вона важко підвелася, спираючись на невеличку тростину.
— Ну нарешті! — вигукнула вона, розтягуючи губи в масній, неприродній посмішці. — Я вже думала, ти його сховаєш. Привіт, Тимофійку! Боже, який ти великий став! Ну вилитий Ромчик! Просто копія!
Дарина ледь стримала посмішку. «Вилитий Ромчик». А п’ять років тому був «темненьким» і «не тієї породи».
Тимофій сховався за спину матері, насторожено дивлячись на незнайому жінку, яка так наполегливо простягала до нього руки.
— Здрастуйте, — пробурмотів він.
— Ну, що ж ти, не бійся бабусю! — Ольга Степанівна полізла до пакету. — Дивись, що я тобі принесла! Фірмовий гоночний трек! Найновіша модель! Сподобається?
Вона простягнула коробку хлопчику. Тимофій, як будь-яка дитина, зацікавився яскравою іграшкою, взяв її, але продовжував міцно триматися за руку Дарини.
— Дякую, — сказав він, дивлячись на маму, ніби питаючи дозволу.
— Ольго Степанівно, давайте сядемо, — запропонувала Дарина, вказуючи на сусідню лавочку. — Тимко, пограйся поки на майданчику, біля гойдалки. Я тебе бачу. Іграшку поки не відкривай, вдома подивимося.
Тимофій побіг до гойдалки, притискаючи до грудей коробку. Дарина сіла на край лави, максимально дистанціюючись від колишньої свекрухи.
— Гарний хлопчик, — зворушено промовила Ольга Степанівна, проводжаючи онука поглядом. — І справді, наш. Очі Романа, лоб високий… Дарино, я ось що подумала. Я ж не молодію. Самотньо мені. Роман із цією своєю… новою дружиною… поїхав за кордон, дзвонить рідко. А онук тут. Я хочу брати участь у його житті. Я можу його зі школи забирати, на гуртки водити. У мене часу вдосталь. Та й тобі допомога, ти ж багато працюєш.
Дарина дивилася на неї і дивувалася. Вражалася цій незламній самовпевненості, цьому вмінню переписувати історію так, як зручно зараз.
— Ви хочете брати участь у вихованні? — перепитала Дарина тихо. — А де ви були, коли йому було півроку? Коли в нього різалися перші зуби, і я не спала три доби? Де ви були, коли я просила дві тисячі гривень на ліки для хворої дитини?
Ольга Степанівна скривилася, ніби відчула зубний біль.
— Ой, ну навіщо ти старе згадуєш? Хто старе згадає — тому око геть. Час був складний, я сама хворіла, та й Ромчик мені тоді наговорив про тебе всякого… Я ж мати, я вірила синові.
— Ви вірили синові, який просто кинув свою дитину? — Дарина гірко посміхнулася. — Ви вимагали тест ДНК, Ольго Степанівно. Ви називали мого сина «підкидьком». Ви казали, що він не є продовженням вашого роду. А тепер, коли він виріс, коли він здоровий, розумний, гарний, коли з ним не треба міняти підгузки і не треба витрачати гроші на суміші — ви раптом згадали, що ви бабуся?
— Ну, я ж готова вибачитися! — сплеснула руками свекруха. — Вибач, Дарино. Біс попутав. Але дитина тут до чого? Чому він має рости без бабусі? Я йому можу багато дати. У мене квартира, затишна дача. Я спадок йому залишу!
— Спадщина? — Дарина випрямила спину. — Тимкові не потрібна ваша спадщина. У нього є все необхідне. І бабуся в нього є — моя мама, яка любила його з першої секунди, навіть коли він був крихітним. Яка приїжджала електричкою вночі, щоб дати мені поспати. Яка в’язала йому шкарпетки, а не вимагала генетичної експертизи.
— Ти егоїстка! — голос Ольги Степанівни почав набирати звичні верескливі оберти. — Ти позбавляєш дитину родинного коріння! Ти мстиш мені! Це дріб’язково, Дарино! Я маю право! Сімейний кодекс…
— Не треба мені цитувати кодекс, — перебила її Дарина. — За законом ви, можливо, й маєте право. Але по совісті — ні. Ви відмовилися від нього. Ви його зрадили ще до того, як він почав вас пізнавати. Зрадників не пускають назад, Ольго Степанівно.
— Та я до суду піду! — заволала свекруха, привертаючи увагу матусь із колясками. — Суд призначить мені години спілкування! І ти будеш зобов’язана мені його віддавати! Я забиратиму його на вихідні!
— Ідіть до суду, — спокійно кивнула Дарина. — Тільки зважте, що в суді я розповім усе. І про тест ДНК, і про відмову у допомозі хворій дитині. У мене навіть повідомлення збереглися, уявляєте? Я їх не видаляла. І свідки є. Суд, звісно, може дозволити вам бачитися. Годину на місяць. У моїй присутності. Ви цього насправді хочете? Хочете, щоб Тимко бачив, як ви мене ненавидите? Бо ви мене ненавидите, Ольго Степанівно. Ви не онука любите, ви своєї самотності боїтеся. Вам просто потрібен хтось, хто подасть ту саму горезвісну склянку води, бо ваш коханий Ромчик поїхав далеко.
Ольга Степанівна почервоніла, хапаючи ротом повітря, як риба, викинута на берег. Маска доброї бабусі злетіла остаточно, оголивши справжнє, обурене обличчя.
— Та ти… та ти просто безсердечна! — прошипіла вона. — Правильно Ромчик тебе покинув! Ти ж холодна, як крига! Жодної поваги до старших! Я до тебе з добром, із подарунком за п’ять тисяч гривень, між іншим! А ти носа крутиш!
— П’ять тисяч гривень, — Дарина подивилася на Тимофія, який уже скотився з гірки і біг до них. — Це ціна вашого кохання? Трек за п’ять тисяч? Ви думаєте, можна купити п’ять років відсутності однією іграшкою?
Тимофій підбіг, захеканий, рум’яний.
— Мамо, я пити хочу! — Він глянув на багряну жінку. — А чому ця тітка свариться?
Дарина встала, загороджуючи собою сина.
— Ця тітка не свариться, любий. Вона просто дуже емоційно прощається. Ми йдемо.
— А трек? — Тимофій притис коробку до себе.
— Трек можеш залишити, — великодушно дозволила Дарина. — Тітка тобі його подарувала. Скажи «дякую» та «до побачення».
— Дякую, — чемно сказав Тимофій. — До побачення.
— Стривай! Тимко! — Ольга Степанівна спробувала схопити хлопчика за рукав куртки. — Я твоя бабуся Оля! Я тебе люблю! Хочеш, ми до аквапарку підемо? Прямо зараз? У мене гроші є, я куплю тобі найдорожче морозиво!
Тимофій злякано відсмикнув руку і притулився до ноги матері.
— Мамо, я не хочу до аквапарку з нею, — прошепотів він. — Вона зла. Вона кричала на тебе.
Дарина погладила сина по голові.
— Ми не підемо, Ольго Степанівно. Тимофій не хоче. А змушувати дитину спілкуватися з незнайомими людьми я не буду. Усього хорошого.
Вона взяла сина за руку і рішуче попрямувала геть від дитячого майданчика, до під’їзду. У спину їй летіли обурені вигуки.
— Ти ще пошкодуєш! Ти приповзеш до мене! Життя довге, земля кругла! Щоб тобі було непереливки!
Дарина йшла і відчувала, як із кожним кроком їй стає легше. Вона боялася цієї зустрічі, боялася, що свекруха зможе маніпулювати дитиною, боялася проявити слабкість. Але все виявилося простіше. Минуле не має влади, якщо ти сама не даєш йому цієї влади.
Вдома вони з Тимком пили кавовий напій із яблучним пирогом. Гоночний трек був розпакований і виявився справді крутим, але Тимко грав із ним без особливого захвату.
— Мам, — запитав він, відкушуючи шматок пирога. — А чому та тітка сказала, що вона моя бабуся? У мене ж є бабуся Віра.
— У деяких людей буває дві бабусі, синочку. З боку мами і з боку тата.
— А чому та, інша, раніше не приходила?
Дарина на секунду задумалася. Сказати правду? Чи пом’якшити, щоб зберегти дитячу психіку?
— Вона була… дуже зайнята, — обережно підібрала вона слова. — У неї були інші, дуже важливі справи. А тепер вона звільнилася. Але знаєш, любий, бути бабусею — це не просто назва. Це щоденна робота серця. Це любов, турбота і час. А з’являтися раз на сто років із подарунком — це не бабуся. Це просто гостя.
Тимофій кивнув, приймаючи це пояснення.
— Ну, гостя так гостя. Але вона мені не сподобалася. Вона пахне чимось різким і злиться. Бабуся Віра пахне пиріжками і завжди сміється.
— От і розібралися, — посміхнулася Дарина.
Телефон знову задзвонив. На екрані висвітився незнайомий номер. Дарина знала, що це може бути Ольга Степанівна, яка дзвонить із чужого телефону, або Роман, якого матуся вже встигла накрутити.
Вона натиснула кнопку «Заблокувати».
Увечері вона написала довге повідомлення своїй мамі, бабусі Вірі, подякувала їй за все тепло і підтримку. А потім обійняла сплячого сина і пообіцяла собі, що ніколи, за жодних обставин не дозволить нікому ображати його або змушувати почуватися непотрібним.
Ольга Степанівна ще кілька разів приходила у двір, сиділа на лавці, чатувала. Дарина просто проходила повз, вітаючись легким кивком і не зупиняючись. Тимофій теж швидко навчився ігнорувати нав’язливу старшу жінку, яка намагалася засунути йому шоколадку. Діти відчувають фальш краще, ніж дорослі. Незабаром свекруха зникла так само раптово, як і з’явилася. Мабуть, знайшла собі іншу мету або зрозуміла, що тут їй нічого не світить.
Фортеця під назвою «Сім’я», яку побудувала Дарина, виявилася неприступною для чужинців, навіть якщо вони мали те ж прізвище.
Не бійтеся зачиняти двері перед тими, хто одного разу вас зрадив. Ваш спокій і щастя ваших дітей завжди коштують дорожче за будь-які родинні зв’язки, які існують лише на папері.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
