Дарина акуратно складала подарунки у велику дорожню валізу, подумки перевіряючи список. М’які іграшки та набори конструкторів для племінників Романа, витримане італійське вино для його батька, якісний французький парфум для свекрухи. Все, як і належить: щедро, естетично, з відчуттям поваги до сімейних традицій чоловіка. Роман тим часом пакував у багажник лотки з її фірмовими салатами та закусками, які вона готувала останні два дні.
— Ти не забула торт для мами? — запитав він, зачиняючи кришку багажника. — Вона так чекає твого «Наполеона».
— У холодильнику, — стомлено відповіла Дарина. — Зараз принесу.
Вона зайшла до квартири за тортом і на мить зупинилася біля вікна. У сусідніх будинках вже яскраво горіли святкові гірлянди, у повітрі відчувалася напруга передсвяткового вечора. Десь там, за цими вікнами, люди зустрічали Новий рік у своїх домівках, готуючись до затишного, домашнього свята. А вона вкотре збиралася вирушати до батьків чоловіка у їхній заміський будинок під Києвом.
«Дев’ятий рік поспіль», — промайнуло в голові у Дарини, коли вона діставала з холодильника ретельно упакований торт. Дев’ятий Новий рік у будинку свекрухи, де її, без сумніву, хвалитимуть за кулінарні таланти, але одразу, з найкращих міркувань, вказуватимуть, як правильно подавати голубці та де має стояти салатниця. Це було зразкове свято, на якому вона відчувала себе скоріше запрошеним шеф-кухарем, аніж донькою.
— Дарино, ти що там так довго? — нетерпляче покликав Роман із машини. — Нам треба встигнути до півночі, ти ж знаєш, як тато це цінує.
Дарина взяла торт, переконалася, що він надійно стоїть у коробці, і вийшла з дому. Дорогою до машини її думки звернулися до її власних батьків, які зустрінуть Новий рік удвох у своїй теплій, але невеликій квартирі у Вінниці. Мама, напевно, приготувала улюблений татів холодець і обов’язково поставила на видноті фотографію доньки із зятем.
— А мої батьки знову зустрічають свято самі, — тихо сказала вона, сідаючи в машину.
— Твої батьки ще молоді, вони чудово проводять час удвох, — трохи відмахнувся Роман, заводячи мотор. — А мої вже більш похилого віку, для них важливо відчувати, що вся родина поряд.
«Молоді» — мамі п’ятдесят дев’ять, татові шістдесят два. Вони цілком самодостатні, але для Романа вони завжди були «молодими» і «не потребуючими постійної уваги на свята».
— Романе, а що, якщо наступного року ми зустрінемо Новий рік у моїх батьків? — обережно, майже пошепки, запропонувала Дарина.
Роман насупився, не відриваючи очей від дороги.
— Навіщо? Моїм батькам важливіше. Вони вже звикли, що ми завжди з ними. Це ж наша сімейна традиція, Даринко.
«Традиція» — ще одне незворушне слово, яке Роман використовував, коли не хотів нічого змінювати. Традиція їхати до його батьків. Традиція відзначати всі великі свята там. Традиція, яка, по суті, стала традицією ігнорування її сім’ї.
Батьки Романа зустріли їх зі щирою радістю. Богдан Петрович, сивий чоловік із діловою поставою, міцно обійняв сина і потиснув руку Дарині. Людмила Миколаївна, елегантна жінка у стриманій, але дорогій сукні, поцілувала невістку в обидві щоки.
— Дарино, люба, ти щось схудла! — вигукнула свекруха, оглядаючи її. — Треба тебе гарненько нагодувати! Я спеціально твоїх улюблених котлет натушила, щоб ти не відмовлялася.
— Дякую, Людмило Миколаївно, — тепло посміхнулася Дарина, хоча котлети свекрухи вона відверто не любила — вони завжди були занадто приправлені і важкуваті.
— А де ж торт? — запитала свекруха, одразу переходячи до головного. — Ти ж пекла «Наполеон»?
— Звичайно, спекла, — Роман гордо дістав коробку. — Дарина у нас справжній кондитер, ви ж знаєте.
Людмила Миколаївна оглянула торт критичним, але доброзичливим поглядом.
— Ммм, виглядає достойно. Тільки я б, можливо, зробила крем трохи менш насиченим. І коржі, здається, можна було б тонше розкачати. Але нічого, це, без сумніву, смачно.
Дарина промовчала. За дев’ять років вона звикла до того, що свекруха завжди знайде, до чого додати «конструктивну пораду». Навіть до торта, на який вона витратила цілий день.
— Нумо, за стіл, друзі! — скомандував Богдан Петрович. — Я відкрив гарну пляшку грузинського коньяку, витримка п’ятнадцять років. Романе, наливай!
За столом Богдан Петрович розповідав життєві історії, Людмила Миколаївна ділилася сусідськими новинами, а Роман активно сміявся та підтримував розмову, почуваючись справжнім господарем. Дарина сиділа і механічно їла, бо її думки були далеко, у Вінниці, з батьками.
«Цікаво, що вони зараз роблять?» — розмірковувала вона. «Напевно, мама вже дзвонила, питала, як ми доїхали. А я навіть не встигла передзвонити їм, щоб привітати».
— Дарино! — різко звернулася до неї свекруха, виводячи з роздумів. — Ти що, задрімала? Я питаю, коли ви плануєте народження онуків? Я вже з нетерпінням чекаю, щоб потішити себе цією роллю!
— Мамо, не починай, — скривився Роман, невдоволений, що цю тему піднімають у присутності батька.
— А чому б не почати? Дев’ять років у шлюбі, настав час! — наполягала Людмила Миколаївна. — Я ж хочу ще бути активною бабусею, а не старіти без онуків!
Дарина відчула знайоме внутрішнє напруження. Ця тема піднімалася майже на кожне велике свято, і щоразу свекруха говорила так, ніби відсутність дітей — це якась легковажність з боку Дарини.
Першого січня Дарина прокинулася у кімнаті Романа, яка залишилася майже незмінною з його студентських років. Спортивні постери, старі дипломи, підліткова постільна білизна.
Роман ще спав. Дарина тихо підвелася і пішла на кухню. Людмила Миколаївна вже поралася біля плити, готуючи сніданок.
— Доброго ранку, — привіталася Дарина.
— Добре, люба. Добре виспалася? — свекруха лише кивнула. — Я готую оладки, Роман дуже любить їх на сніданок, особливо зі сметаною.
Дарина налила собі кави та сіла за стіл. За вікном падав легкий сніг, на тихо ввімкненому телевізорі показували ранкові новорічні програми. Звичайний святковий ранок у сім’ї чоловіка.
— Людмило Миколаївно, а ви моїх батьків привітали з Новим роком? — запитала Дарина.
— Так, звісно, — відмахнулася свекруха, не повертаючись. — Роман учора дзвонив їм, коли ми приїхали.
Дарина знала, що Роман не дзвонив. Він завжди «забував» привітати її батьків особисто, а коли вона нагадувала, обмежувався коротким, шаблонним SMS-повідомленням.
— Може, поїдемо до них завтра? — запропонувала вона. — Просто в гості, не на свято. Передамо подарунки.
— Завтра? — здивувалася Людмила Миколаївна, нарешті обернувшись. — Але ж у нас насичений план! Ми йдемо до Романової тітки Ольги, потім до моєї подруги Світлани. А потім ще збиралися на вечір до сусіда на шашлики. Ніколи нам їхати аж до Вінниці.
Дарина стиснула кулаки під столом. План насичений у свекрухи. Роман у курсі цього плану. А її ніхто не питав, чи хоче вона йти до тітки Ольги чи слухати про шашлики.
— А якщо ми не підемо до тітки Ольги? — обережно, шукаючи компроміс, запропонувала Дарина.
— Як це не підемо? — обурилася свекруха. — Ольга знає Романа з дитинства! Вона ж дуже образиться, якщо ми не прийдемо! Це неповага до старших!
«А мої батьки не образяться, якщо ми до них не приїдемо?» — подумала Дарина, але промовчала.
Незабаром на кухню вийшов Роман — трохи пом’ятий, але у гарному настрої.
— З Новим роком, мої красуні! — Він поцілував матір, потім дружину. — Як спали?
— Романе, Дарина пропонує завтра поїхати до її батьків, — доповіла Людмила Миколаївна. — Я пояснюю, що в нас уже є усталені плани.
Роман насупився.
— Дарино, ну навіщо? Ми ж тільки-но приїхали до моїх батьків. Давай нормально відпочинемо, проведемо час, а потім поїдемо додому.
— Ми кожне свято приїжджаємо до твоїх батьків, — тихо, але наполегливо сказала Дарина. — А до моїх практично ніколи.
— Це неправда, — заперечив Роман. — Ми ж до твоїх їздимо. Пам’ятаєш, на День народження твого тата півтора роки тому були?
— Це було півтора роки тому. І ми приїхали лише на дві години.
— Ну то й що? Приїхали ж! Це увага!
Дарина зрозуміла, що розмова зайшла в глухий кут. Для Романа двогодинний візит півтора року тому зараховувався як повноцінна, вичерпна увага до її родини.
Цілий день минув у візитах до родичів Романа. Спочатку до тітки Ольги — літньої жінки, яка всіх пригощала домашнім варенням і детально розповідала про свої життєві перипетії. Потім до подруги свекрухи Світлани, яка хвалилася оновленням у будинку і скаржилася на затори у місті.
На кожному візиті Дарину представляли як «прекрасну невістку», хвалили її вміння готувати і обов’язково запитували про плани на дітей. Вона посміхалася, підтримувала розмову, грала роль задоволеної та вдячної дружини.
А в голові у неї крутилися думки про батьків. Мама, напевно, приготувала її улюблені пиріжки з вишнями. Тато, швидше за все, дивиться якийсь фільм і чекає на дзвінок доньки, щоб просто привітати. А вона сидить у чужих людей і вдає, що їй цікаво слухати про Світланині турботи.
— Дарино, ти така мовчазна сьогодні, — зауважила Світлана. — Ти нездорова?
— Трохи втомилася, — збрехала Дарина. — Передноворічна метушня, знаєте…
— Звісно, люба! — поспівчувала Світлана. — Мабуть, усе сама готувала, Романа до плити ж не підпустиш!
Роман ніяково посміхнувся.
— Дарина у нас справжня господиня. Усе сама вміє і любить робити.
— Молодець, дівчинко! — схвалила Світлана. — А то теперішні жінки ліниві пішли. Усе в магазині купують.
Дарина кивала і посміхалася, а всередині зростало роздратування. Чому всі вважають, що вона має бути вдячна за можливість готувати на всю велику родину? Чому нікого не цікавить, чого хоче вона сама, крім ролі ідеальної невістки?
Увечері, коли вони нарешті повернулися до батьків Романа, Дарина відчувала себе виснаженою. Три візити, три застілля, три довгі розмови ні про що, крім їхньої родини.
— Який чудовий день! — задоволено заявив Богдан Петрович. — Усіх рідних відвідали, всіх привітали.
— Усіх ваших рідних, — тихо, але чітко сказала Дарина.
— А що? — не зрозумів тесть.
— Ми відвідали ваших родичів. А моїх — ні.
У кімнаті повисла незручна тиша. Роман напружився.
— Дарино, що з тобою? — здивовано запитала Людмила Миколаївна. — Якийсь у тебе дивний тон.
— Та нічого дивного, — Дарина сіла в крісло навпроти свекрухи. — Просто подумала про справедливість у сімейних відносинах.
— Про яку справедливість? — насупився Роман.
— Про те, що ми кожне свято проводимо тут, у ваших батьків. А до моїх не їздимо практично ніколи.
— Дарино, ну не починай, — благав Роман. — Ми ж чудово проводимо час.
— Ти добре проводиш. А я думаю про своїх батьків, які зустрічають усі свята самі, бо ми «не можемо знайти час».
— Але мої батьки старші! — заперечив Роман. — Їм важче бути самим!
— Твоєму батькові шістдесят сім, мамі шістдесят чотири. Моєму татові шістдесят два, мамі п’ятдесят дев’ять. Різниця невелика.
— Справа не у віці, — втрутилася Людмила Миколаївна, підвищуючи голос. — Справа в тому, що ми сім’я, що склалася. У нас свої традиції, свої звичаї.
— А мої батьки не мають традицій? — запитала Дарина. — Вони не мають права бачити доньку на свята?
Роман підвівся і почав ходити по кімнаті.
— Дарино, ну поясни мені логіку! Мої батьки живуть у великому будинку, тут простір. Твої — у невеликій квартирі. Тут зручніше збиратися великою родиною.
— Справа не у зручності, — заперечила Дарина. — Мова про рівність уваги та поваги. Чому кожне свято ми повинні їхати до твоїх батьків, а до моїх — це завжди проблема?
— Не завжди! — обурився Роман. — Ми ж їздили!
— Коли? — просто запитала Дарина.
Роман зам’явся.
— Ну… на день народження твого тата…
— Півтора роки тому. На дві години. І ти весь час дивився на годинник і казав, що нам треба поспішати.
— А на 8 березня до твоєї мами заїжджали!
— Це було три роки тому! І ми були ввечері лише годину, бо ти сказав, що стомився після роботи!
Дарина відчувала, як голос починає тремтіти від накопиченої образи. Дев’ять років прихованих претензій виривалися назовні.
— Знаєш, що найприкріше? — продовжувала вона. — Ти навіть не розумієш, у чому проблема. Тобі абсолютно нормально, що твої батьки бачать нас кожне свято, а мої — раз на півтора року.
— Дарино, ти несправедлива до Романа, — втрутилася Людмила Миколаївна. — Він дуже добрий чоловік. І до твоїх батьків ставиться шанобливо.
— Шанобливо? — Дарина обернулася до свекрухи. — А як ви ставитеся до моїх батьків?
— Як до родичів, звісно, — здивувалася Людмила Миколаївна. — А як же інакше?
— Ви вітаєте їх зі святами?
— Роман вітає…
— Роман не вітає. Я йому щоразу нагадую, а він обмежується формальним SMS.
— Ну, а що поганого в SMS? — розвів руками Богдан Петрович. — Головне — увага, а не форма.
— А ви до нас у Вінницю приїжджали колись? — продовжувала Дарина.
Свекри перезирнулися.
— Ми не дуже любимо далекі поїздки, — зізналася Людмила Миколаївна. — Втомлюємося в дорозі.
— Але до вашої сестри у Львів ви їздите двічі на рік, — нагадала Дарина. — Це далі, ніж Вінниця.
— Це інше, — відмахнулася свекруха. — Ольга моя рідна сестра, там інша ситуація.
— А мої батьки не рідні?
— Дарино, припини! — Роман підвищив голос. — Ти влаштовуєш неприємний інцидент на рівному місці!
— На рівному місці? — Дарина схопилася з крісла. — Романе, за дев’ять років шлюбу ми жодного разу — чуєш, жодного разу! — не зустріли велике свято у моїх батьків!
— І що? Мої батьки образяться, якщо ми пропустимо!
— А мої не образяться? У них теж є почуття!
— Але моїм більш необхідна наша присутність! — випалив Роман і сам усвідомив, що сказав зайве.
У кімнаті запала важка тиша. Богдан Петрович почав розглядати картину на стіні, Людмила Миколаївна почала поправляти скатертину. А Дарина дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам.
— Повтори, — тихо попросила вона.
— Я не те хотів сказати, — поспішно почав виправдовуватися Роман. — Це просто.
— Ні, повтори. Ти сказав, що твоїм батькам наша присутність більш необхідна.
— Я мав на увазі, що…
— Що ти мав на увазі?
Роман мовчав, розуміючи, що будь-яке пояснення лише погіршить ситуацію.
— Зрозуміло, — кивнула Дарина. — Тоді я все зрозуміла.
Наступного дня Дарина спробувала ще раз поговорити з чоловіком. Батьки Романа поїхали до знайомих, і вони залишилися вдома самі.
— Романе, нам треба серйозно поговорити, — сказала вона, сідаючи поряд з ним на диван.
— Про що? — не відриваючись від новин у телефоні, запитав він.
— Про те, що відбувається у нашій родині. Про те, що мої батьки почуваються на другому плані.
Роман відклав телефон і подивився на дружину.
— Дарино, ну що ти вигадуєш? Твої батьки не почуваються непотрібними.
— Звідки ти знаєш?
— Ну… вони б сказали, якби щось було не так.
— Вони кажуть. Мама постійно запитує, чому ми не приїжджаємо. Тато ображається, що ти з ним не спілкуєшся.
— Я спілкуюся!
— Романе, ти з моїм татом за дев’ять років нормально поговорив рази чотири. А з твоїм батьком я кожне свято обговорюю всі теми, які йому цікаві.
Роман скривився.
— Твій тато трохи складний. З ним важко знайти спільну мову, він весь час говорить про культуру. Мені це нецікаво.
— А чи мені цікаві твоїх батьків про свої хвороби? — обурилася Дарина. — Але я слухаю ввічливо та відповідаю!
— Це інше…
— Чому інше? Поясни мені!
Роман підвівся з дивана і підійшов до вікна.
— Дарино, мої батьки… вони звикли, що сім’я збирається в них. Це для них важливе. А твої батьки молоді, їм, певно, це менш принципово.
— Менш принципово? — Дарина відчула приплив гніву. — Моїй мамі менш принципово, що дочка приїжджає до неї раз на півтора року?
— Ну, не раз на півтора року…
— А скільки? Порахуй! Новий рік, Різдво, Великдень, день народження твоєї мами, день народження твого тата, твій день народження — все у твоїх батьків! А у моїх що?
Роман мовчав, дивлячись у вікно.
— Навіть мій день народження ми також відзначаємо тут, — додала Дарина. — Тому що «так зручніше».
— Дарино, ну давай знайдемо компромісне рішення, — нарешті сказав Роман. — Може, на 8 березня до твоєї мами поїдемо?
— На три години?
— Ну… на день.
— А чому не на три дні, як тут?
— Тут же батьківський дім…
— Мій батьківський дім тобі не підходить?
Роман повернувся до дружини.
— Підходить, але… там не такий комфорт. Маленька квартира, старі меблі. А тут простір, тиша.
— Зрозуміло, — кивнула Дарина. — Отже, річ у твоєму комфорті. Твоїм батькам має бути комфортно, а моїм має бути байдуже до їхнього відчуття належності.
— Я не це мав на увазі!
— А що ти мав на увазі?
Роман мовчав, і в цьому мовчанні була вся правда про їхні стосунки.
Увечері того ж дня Дарина зателефонувала своїм батькам. Мама відповіла одразу.
— Дарино, доню! Як справи? Як свята?
— Добре, мамо. У Романових батьків, як завжди.
— Зрозуміло, — в маминій інтонації чулася легка образа. — А до нас не збираєтесь заїхати?
— Мамо, а що, якщо ми приїдемо на другий Святвечір до вас? — раптом запропонувала Дарина.
— Правда?! — пожвавішала мама. — А Роман погодиться?
— Погодиться, — твердо сказала Дарина, хоча ще не говорила з чоловіком про це.
Після розмови з батьками вона знайшла Романа на кухні. Він пив чай з Людмилою Миколаївною та розповідав про плани на наступний рік.
— Романе, нам треба поговорити, — сказала Дарина.
— Зараз? — здивувався він.
— Так, зараз.
Людмила Миколаївна розуміюче встала.
— Я піду подивлюся, що там по телевізору, — сказала вона і вийшла з кухні.
— Романе, я прийняла рішення, — почала Дарина. — Другий Святвечір ми зустрічаємо у моїх батьків.
— Як це? — насупився Роман. — Ми ж планували залишитися тут до кінця свят.
— Ти планував. Я не планувала.
— Дарино, ну навіщо? Тут же все облаштовано…
— Мені не облаштовано. Мені важко від того, що мої батьки завжди на другому плані.
Роман потер обличчя руками.
— І що, якщо я відмовлюся їхати?
— Тоді я поїду сама, — спокійно відповіла Дарина.
— Ти шантажуєш мене!
— Ні, я ставлю межі. Або ми починаємо ставитися до моїх батьків так само, як до твоїх, або я перестаю їздити до твоїх.
— Це нерозумно!
— Нерозумно терпіти нерівність дев’ять років, — заперечила Дарина. — Я більше не буду.
Роман зрештою погодився поїхати до батьків Дарини на Святвечір і Водохреще. Але погодився з таким виглядом, наче його тягли на примусову роботу.
— Добре, — сказав він зітхнувши. — Але лише на один день. І більше таких несподіваних змін не буде.
Дарина зрозуміла: він погодився не тому, що зрозумів її позицію. А тому, що боявся її рішучості і не хотів великого конфлікту.
Коли вони повідомили Богдану Петровичу та Людмилі Миколаївні про свої плани, реакція була передбачуваною.
— Як це їдете? — обурилася свекруха. — Ми ж не бачилися цілий тиждень!
— Ми бачили вас чотири дні поспіль, — нагадала Дарина.
— Цього недостатньо! — не вгамувалася Людмила Миколаївна. — І взагалі, навіщо їхати до Дарининих батьків? Вони молоді, самі чудово впораються!
— Мамо, будь ласка, не хвилюйся, — попросив Роман. — Ми проведемо в них один день і повернемось додому.
Святвечір у батьків Дарини пройшов тепло і душевно. Мама приготувала улюблені страви доньки, тато дістав гарне вино. Вони розмовляли про все — про роботу, плани, сімейні справи.
Роман сидів мовчки, зрідка відповідаючи на запитання тестя. Було видно, що йому нудно і він почувається некомфортно.
— Як добре, що ви приїхали! — казала мама Дарини, обіймаючи дочку. — Бо ми вже думали, що ви нас зовсім забули у ці свята.
— Мамо, як можна забути? — винувато відповіла Дарина.
Роман дивився на годинник і періодично позіхав. О дев’ятій вечора він уже натякав, що завтра рано вставати і настав час збиратися додому.
— Може, переночуєте? — Запропонував тато Дарини. — Диван розкладається, місця вистачить.
— Дякую, але нам завтра на роботу, — швидко відмовився Роман.
Дарина знала, що це неправда – завтра була субота. Але промовчала.
Дорогою додому Роман весь час скаржився.
— Твій тато знову говорив про театри та виставки. Навіщо мені це знати?
— А навіщо мені знати про твоїх батьків, коли ти не питаєш, що цікаво мені? — парирувала Дарина.
— Це інше.
— Чому?
— Просто я почуваюся вдома, — пояснив Роман.
— А в будинку моїх батьків – ні?
— Ну… не зовсім. Вони дуже добрі люди, але ми просто різні.
Дарина зрозуміла: Роман не зміниться. Для нього родина дружини завжди буде вторинною, візити до її батьків — вимушеним обов’язком, а не радістю.
Минув ще рік. Дарина продовжувала наполягати на рівноправному ставленні до обох родин, Роман продовжував чинити опір. Кожне свято перетворювалося на поле битви.
— Чому кожне свято ми маємо їхати до твоїх батьків, а до моїх — це завжди через боротьбу? — знову запитала Дарина напередодні чергового Нового року.
— Ми ж їздимо до твоїх! — обурився Роман. — Минулого року на Святвечір були і на день народження твого тата!
— Два рази на рік. А до твоїх – дев’ять разів.
— Ну то й що? Мої батьки більше потребують нашої уваги!
— Чому більше?
— Бо вони звикли до цього! Бо для них це важливіше, ніж для твоїх!
І так до нескінченності. Роман не бачив проблеми у нерівності, а Дарина втомилася боротися за елементарну повагу.
Зрештою, Новий рік вони знову зустріли у батьків Романа. Як завжди. Тому що так склалося, так зручно, так заведено.
А батьки Дарини знову зустріли свято удвох, з фотографією доньки на столі та надією, що наступного року все ж таки щось зміниться.
Але Дарина вже знала: доки Роман не змінить свого ставлення, нічого не зміниться. Він зробив свій вибір давно. І в цьому виборі її сім’я, її почуття і її потреби завжди будуть стояти на другому місці.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
