Над старим дачним масивом поблизу київських Вишгородських пагорбів панував душний, липкий серпневий вечір.
У повітрі стояв густий аромат перестиглих антонівок та прив’яленої скошеної трави.
Лариса, тендітна жінка з втомленими очима та не по роках сивим пасмом у темному волоссі, стояла біля кухонного столу, механічно помішуючи в каструлі абрикосове варення.
Сонячний промінь, що пробивався крізь фіранку, висвітлював дрібні крапельки поту на її чолі.
— Дачу ти мені перепишеш назад, Ларисо! — Голос Світлани Борисівни, свекрухи, пролунав як грім у тиші дачного будиночка. Вона з розмаху грюкнула долонею по старій стільниці, від чого ложки в склянці злякано задзвеніли. — Це моє остаточне рішення, і обговоренню воно не підлягає!
Лариса заніміла з чашкою у руці.
— Як це — перепишу? — прошепотіла вона, повільно повертаючись до свекрухи. — Ви ж самі знаєте, Світлано Борисівно, що ділянка оформлена на мене. Ми ж тоді разом до нотаріуса їздили.
— А хто її купував? Хто гроші давав, я тебе питаю? — Свекруха підхопилася зі стільця, нависаючи над невісткою своєю масивною постаттю. — Мій покійний чоловік, Микола Степанович, усе життя на неї збирав! Кожну копійку в землю вкладав! Отже, за всіма законами совісті, ця дача — наша родинна власність, а не твоє особисте майно!
— Але ж документи кажуть інше.
— Документи! — Світлана Борисівна презирливо скривилася, махнувши рукою так, ніби відганяла настирливу муху. — Ти справді вважаєш, що якісь папірці з печатками важливіші за родинні зв’язки та повагу до старших? Андрію! — раптом вереснула вона в бік тераси. — Ану йди сюди! Поясни своїй дружині, як треба поводитися в пристойній родині!
Андрій, чоловік Лариси, з’явився на порозі, мнучи в руках стару газету.
Він виглядав розгубленим після денного сну, волосся розтріпане, очі сонні. Побачивши напружені очі жінок, він незадоволено буркнув:
— Ну що ви знову не поділили? Діти в саду граються, люди навколо почують.
— Твоя дружина відмовляється повертати нашу дачу! — Свекруха вказала на Ларису пальцем. — Ти дозволиш їй отак відкрито зневажати матір? Ти чоловік у хаті чи хто?
— Ларо, ну справді, чого ти? — Андрій винувато глянув на дружину, уникаючи її прямого погляду. — Мама ж просто хоче як краще. Вона ж по-доброму просить.
— По-доброму? — Лариса обережно поклала черпак на підставку і витерла руки об кухонний рушник. Її рухи були неприродно повільними. — Вона не просить, Андрію. Вона висуває ультиматум. Без жодних на те підстав.
— Без підстав? — Світлана Борисівна театрально здійняла брови. — Я тридцять років на цій землі горбатилася! Я кожну грядку своїми нігтями прополювала, я теплицю власними руками зводила, поки Микола був на роботі! А ти що зробила? Приїжджала на все готове, тільки огірочки в кошик збирала та на гойдалці гойдалася!
— Тому що ви самі мені нічого не дозволяли чіпати! — спалахнула Лариса, відчуваючи, як в середині закипає давня образа. — Пам’ятаєте? «Не так копаєш, не так сапаєш, квіти не ті садиш!» Я колись хотіла мальви посадити вздовж паркану, так ви їх випололи наступного ж дня, бо вони вам «вигляд заступали»!
— Ах, значить, тепер я в усьому винна? — Свекруха сплеснула руками, оглядаючись на сина. — Я, яка все життя віддала родині! Андрюшо, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Наче я якась наймичка, а не господиня цієї хати!
Андрій м’явся посеред маленької кухні, переводячи погляд з матері на дружину.
На його обличчі застигла мученицька маска — вічна дилема чоловіка, який не навчився розмежовувати ролі сина та чоловіка.
— Може, сядемо та обговоримо все спокійно за чаєм? — запропонував він слабким, невпевненим голосом.
— Що тут обговорювати? — відрізала мати. — Дача має належати родині за прізвищем! А раптом ви розлучитеся? Що тоді? Чужа жінка забере нашу землю, наш дім, який ми по цеглині збирали? Я не дозволю, щоб чужинець топтав батьківський поріг!
— Я не чужа людина! — Лариса міцно стиснула кулаки, намагаючись втримати голос від тремтіння. — Я вісімнадцять років у цій родині! Я народила вам двох онуків! Я доглядала Миколу Степановича перед тим, як не стало його, коли ви не могли вийти з власної кімнати через тиск!
— Вісімнадцять років життя за наш рахунок! — жорстко кинула Світлана Борисівна. — Ми тебе взяли без копійки: квартира, машина, дача, чоловік із хорошою посадою. А тепер ти вирішила, що маєш право голосу?
— Мамо, ну навіщо ти так різко, — спробував втрутитися Андрій.
— Не «мамай» мені! — Свекруха різко розвернулася до сина. — Ти повинен поставити дружину на місце! Або я для тебе більше не мати? Вибирай!
Лариса відчула, як всередині щось остаточно обірвалося.
Наче тонка нитка, що роками тримала на собі важку конструкцію їхнього «сімейного миру», нарешті луснула.
Стоільки років вона ковтала образи, терпіла постійні натяки на свою «другосортність», погоджувалася на роль безмовної помічниці лише заради того, щоб у дітей був батько, а в домі — спокій.
— Досить, — дуже тихо, але твердо сказала вона.
— Що «досить»? — глузливо перепитала свекруха. — Що, правда очі коле? Не подобається слухати про себе?
— Досить мене ображати в моєму власному домі, — Лариса підняла голову і подивилася Світлані Борисівні прямо в очі. — Дачу я не віддам. Жодного квадратного метра. Жодної яблуні.
— Ах ти, нахабо! — Обличчя свекрухи побагровіло. — Андрію! Ти терпітимеш таке хамство від цієї жінки у моїй присутності?
Андрій судомно ковтнув повітря, його очі бігали по кімнаті, не знаходячи опори.
Лариса бачила, як він бореться сам із собою, намагаючись знайти хоч якийсь примарний компроміс, який задовольнив би обох жінок.
Але вона знала: такого компромісу більше не існує.
— Ларо, ну може справді варто подумати, — почав він невпевнено, не дивлячись дружині в очі. — Мама в чомусь права, дача ж будувалася, коли ми ще малими були. Це ж як реліквія.
— Реліквія? — Лариса гірко всміхнулася. — А я хто, Андрію? Тимчасова гостя? Предмет інтер’єру, який можна замінити?
— Ти моя дружина, — виправдовувався Андрій, — але мама — це старша людина, вона має більше життєвого досвіду, у неї більше моральних прав на це місце.
— Моральних прав? — Лариса не могла повірити власним вухам. — На мою законну власність? На дім, де я власними руками клеїла шпалери, поки ти був на риболовлі, а твоя мати критикувала колір клею?
— Твою власність? — презирливо пирхнула Світлана Борисівна. — А ти що, гроші на неї заробляла? Ти хоч один рахунок сплатила? На шиї у мого сина сидиш, ноги звісивши!
— Я дітей виховувала! Я тримала цей дім у чистоті! Я готувала обіди на три покоління! — Голос Лариси зривався.
— Велика робота! — махнула рукою свекруха. — Будь-яка дівка з села це зможе. А от зберегти родинне гніздо, примножити капітал — тут розум потрібен, характер!
Лариса відчула, як по щоках котяться пекучі сльози безсилої люті.
Вісімнадцять років спроб заслужити повагу. Вісімнадцять років доказів того, що вона гідна бути частиною цієї родини.
І все марно. Для цієї жінки вона завжди залишалася «тією, кого взяли на готове».
— Слізки потекли? — єхидно зауважила Світлана Борисівна. — Жалість вирішила викликати? На чоловіка це вже не діє, Ларочко.
— Не жалість, — Лариса витерла очі тильною стороною долоні. — Просто прийшло усвідомлення.
— Чого усвідомлення? — насторожено запитала свекруха.
— Того, що ви ніколи не вважали мене своєю, — спокійно, майже без емоцій відповіла Лариса. — Пам’ятаєте, як ми оформлювали цю дачу три роки тому? Коли в Андрія почалися великі проблеми з податковою через ту невдалу угоду з партнерами?
Андрій помітно скривився, явно не бажаючи згадувати ті важкі часи.
— До чого тут старі справи? — буркнула Світлана Борисівна, але в її голосі з’явилася перша нотка невпевненості.
— А до того, що тоді ви самі, на колінах, благали мене переписати дачу на моє ім’я! — Лариса сіла за стіл, склавши руки перед собою. — «Ларисочко, доню, — з’їдливо передразнила вона інтонацію свекрухи, — ти ж у нас єдина кришталево чиста людина, жодних боргів, жодних ФОПів, податкова до тебе не матиме претензій. Оформи все на себе, врятуй дім заради майбутнього дітей!» Пам’ятаєте?
— Я тоді думала про благополуччя дітей, — почала була Світлана Борисівна.
— Ви думали про себе! — перебила Лариса. — І я все розумію. Я розумію, що коли вам потрібна була моя бездоганна репутація — я була «улюбленою донечкою». А тепер, коли загроза арешту майна минула, я знову стала «чужою», яку взяли з милості?
Андрій неспокійно завовтузився на стільці.
Лариса бачила, як у його пам’яті спливають ті дні. Як мати плакала вечорами, як вони втрьох сиділи на цій самій кухні, і Світлана Борисівна божилася, що Лариса — її єдина надія.
— Мамо, ну ти ж справді тоді сама так вирішила, — обережно почав Андрій.
— Мовчи! — гаркнула мати. — Я багато чого казала! Я вірила, що твоя дружина має совість, а вона, виявляється, просто вичікувала момент, щоб привласнити чуже! Зажерлива вона у тебе, синку!
— Зажерлива? — Лариса встала і підійшла до вікна. У дворі на гойдалці сміялися Михайло і Настя — її діти, які навіть не підозрювали, що в цю хвилину руйнується світ, до якого вони звикли. — Скажіть чесно, Світлано Борисівно, якби дача була оформлена на Андрія, ви б зараз вимагали її повернути?
Запала тиша. Така важка, що, здавалося, її можна було торкнутися руками.
— Це зовсім інша справа, — нарешті вичавила із себе свекруха. — Він мій син. Рідна людина.
— А я, значить, просто тимчасовий орендар?
— Ти, — Світлана Борисівна зам’ялася, підбираючи слова. — Ти дружина. Сьогодні одна, завтра інша. А мати — це назавжди.
Лариса повільно повернулася від вікна і подивилася на чоловіка.
Андрій сидів, втупившись у підлогу, і мовчав.
Його мовчання було гучнішим за будь-який крик. Він мовчав, коли його мати прямо казала, що його дружина — ніхто.
— Знаєте, що найгірше в цій ситуації? — тихо промовила Лариса. — Навіть не те, що ви хочете забрати в мене майно. А те, що Андрій дозволяє вам це робити. Його мовчання — це найгірше.
— Я нічого не дозволяю! — вигукнув чоловік, нарешті підвівши голову. — Я просто, я просто хочу, щоб ми знайшли якийсь вихід, щоб усі були задоволені!
— Який вихід, Андрію? — жорстко спитала дружина. — Віддати дім або не віддати? Третього шляху не існує!
— Ну, можна було б оформити дольову власність, — пробурмотів він.
— Щоб я кожного літа вислуховувала, що мальви — це бур’ян, а я тут ніхто? — Лариса похитала головою. — Ні, Андрію. Крапка. Моє терпіння скінчилося.
Світлана Борисівна дивилася на невістку з нестримною люттю. В її очах читалося щире здивування — вперше за вісімнадцять років покірна Лариса, яка завжди мовчки зносила всі капризи, дала таку відсіч.
— Ми ще побачимо, — процідила свекруха крізь зуби. — Ми ще подивимося, чиє слово в цій сім’ї закон.
Наступного ранку Лариса прокинулася від різкого дзвінка в двері.
Андрій уже поїхав у справах, діти були в літньому таборі на денній зміні.
Відчинивши двері, вона побачила незнайомого чоловіка в строгому костюмі з папкою в руках.
— Доброго дня. Ви Лариса Вікторівна?
— Так, я. А ви хто?
— Нотаріус Омельченко, — чоловік простягнув візитку. — Вас викликають для підписання документів щодо скасування договору дарування та передачі прав на дачну ділянку.
— Яких документів? — Лариса відчула, як по спині пробіг холод. — Я нічого не замовляла!
— Ваша свекруха, Світлана Борисівна, подала заяву про «відновлення справедливості». Вона стверджує, що майно було оформлене на вас під тиском обставин.
— Обставин? — Лариса мало не впала. — Це ж неправда!
— Мені не цікаві ваші родинні драми, — нотаріус знизав плечима. — Або ви добровільно підписуєте відмову, або справа йде до суду. Подумайте. Ваша свекруха налаштована дуже серйозно.
Коли чоловік пішов, Лариса негайно набрала Андрія.
— Ти знав про це? — випалила вона замість привітання.
— Про що? — Голос чоловіка був втомленим і якимось порожнім.
— Твоя мати була в нотаріуса! Вона звинувачує мене в нечесності! Вона хоче через суд відібрати дачу!
Довга пауза на тому кінці дроту.
— Андрію! Ти мене чуєш?
— Чую, — видихнув він. — Ларо, ну може справді варто поступитися? Ну навіщо тобі ці суди, цей бруд? Це ж нерви, час. Давай віддамо їй ту ділянку, нехай тішиться на старість.
— Мені не потрібні суди! — крикнула Лариса. — Мені потрібен чоловік, який захистить мене від божевілля власної матері!
— Вона не божевільна, вона просто літня жінка, яка боїться за своє майбутнє.
— А ми з дітьми? Наше майбутнє тебе не цікавить? — Лариса відчула, як голос зривається на істерику. — Вісімнадцять років, Андрію! Я поклала своє життя на вівтар твого комфорту!
— Ну чого ти знову починаєш.
— Починаю? — Лариса опустилася на стілець. — А пам’ятаєш, як вона при дітях сказала, що в мене «генетика погана», тому Михайло погано читає? А як радила тобі знайти «молодшу та жвавішу», поки я була в лікарні була?
— Вона просто не подумала.
— Вона все чудово думає! — Лариса витерла сльозу. — Андрію, я втомилася. Я більше не маю сил доводити, що я людина, а не меблі.
Увечері Андрій прийшов додому похмурий.
Він мовчки повечеряв, не дивлячись на дружину. Лариса бачила, що він сумний, але першою розмову не починала.
— Я заїжджав до мами, — нарешті сказав він, коли діти пішли вмиватися.
— І?
— Вона готова на компроміс.
— Слухаю уважно.
— Ти залишаєшся номінальною власницею, але даєш їй генеральну довіреність на право розпорядження. І вона одноосібно вирішує все, що стосується господарства. Ти там будеш як гостя.
Лариса довго мовчала, намагаючись усвідомити почуте.
— Тобто я буду прибирати, мити вікна і готувати, а вона буде вказувати мені, де стояти? На моїй власній дачі?
— Ларо, ну це ж просто формальність, щоб її заспокоїти.
— Формальність? — Лариса підійшла до шафи, дістала теку з документами і кинула її на стіл. — Подивися сюди. Тут написано чорним по білому: «Власник — Козлова Лариса Вікторівна». Розумієш? Власник — це той, хто приймає рішення.
— Я розумію, але мама.
— Ніяких «але»! — Лариса стукнула кулаком по теці. — Або я власниця і я господиня, або ми розлучаємося і ділимо все майно через суд. Разом із цією квартирою!
Андрій зблід. Він ніколи не бачив дружину такою рішучою.
— Ти лякаєш мене розлученням через дачу?
— Я захищаю свої кордони, Андрію. Бо ти їх захистити не здатний.
Через два дні Ларисі зателефонувала сусідка по ділянці, баба Валя.
— Ларисо, дитинко, а що то у вас коїться? Твоя свекруха приїхала з якимись молодиками, замки на хвіртці зрізають!
— Що?! — Лариса ледь не впустила телефон. — Які замки?
— Каже, що вона тепер тут головна, а тебе знати не хоче! Кричить на весь масив, що ти в неї підписом майно виманила!
Лариса схопила ключі, викликала таксі і, не дочекавшись Андрія, полетіла за місто.
Коли машина під’їхала до дачі, серце жінки ледь не зупинилося.
На хвіртці висів новенький, блискучий замок, а у дворі гордо походжала Світлана Борисівна, вказуючи двом робочим, де ставити нові стовпи для вищого паркану.
— Що ви тут робите? — Лариса вискочила з машини, ледь не підвернувши ногу.
— О, з’явилася! — Свекруха тріумфально посміхнулася. — А я роблю те, що треба було зробити давно! Повертаю родинне майно законній власниці!
— Ви не маєте права! — Лариса смикнула хвіртку. — Це приватна власність! Я зараз викликаю поліцію!
— Викликай! — Світлана Борисівна підійшла ближче до паркану. — Я нотаріусу все розповіла. Як ти мого сина нечесно вмовляла, як мене обманула! Робочі — свідки, що я тут господарюю!
— Це брехня від першого до останнього слова!
— Спробуй доведи! — Свекруха презирливо пирхнула. — Поки суди триватимуть, я тут усе перебудую по-своєму!
Лариса відчула, як ноги стають ватяними.
Значить, всі роки її покори, всі спроби бути ідеальною невісткою — все було даремно. Ця жінка ніколи не бачила в ній людину.
— Світлано Борисівно, — тихо, майже пошепки сказала Лариса, — а ви пам’ятаєте останню розмову вашого чоловіка, Миколи Степановича?
Свекруха раптом замовкла. Робочі переглянулися, відчувши зміну в повітрі.
— До чого тут покійний? Не смій його чіпати!
— Він мені ключі від цієї дачі передав особисто, — Лариса говорила повільно, дивлячись прямо в очі свекрусі. — У лікарні, за три дні до того, як його не стало. Пам’ятаєте, як ви пішли в аптеку, а ми залишилися вдвох?
— Ти все вигадуєш.
— «Ларисо, — процитувала вона, — дача має залишитися онукам. Світлана її продасть або розвалить своїми істериками. Бережи її для Михайла та Насті». І я пообіцяла батькові вашого сина, що цей дім буде належати дітям. Не вам, і навіть не Андрію, який не може сказати «ні».
Світлана Борисівна зблідла. Лариса бачила, що жінка згадала той день.
Згадала наполегливість чоловіка щодо майбутнього онуків.
— Він був вже хворий тоді! Він не розумів, що каже! — вигукнула свекруха.
— Він розумів усе краще за нас із вами! — Лариса дістала телефон. — І я записала частину тієї розмови на диктофон. Хочете послухати голос чоловіка?
Це була неправда, що є запис, хоча слова Лариси правдивими були.
Але Світлана Борисівна цього не знала. Вона знала лише те, що Микола справді міг таке сказати.
— Ти записувала його? — В голосі свекрухи почулося здивування.
— Я фіксувала останню волю людини, яка хотіла захистити своїх нащадків від вашого важкого характеру, — серйозно відрізала Лариса.
У цей момент до воріт підлетіла машина Андрія. Він вискочив, розгублено дивлячись на нові замки та робочих.
— Що тут відбувається? Мамо? Ларо?
— Твоя дружина — справжня змія! — заверещала мати. — Вона вмовляє мене голосом твого батька! Вона готувала це роками!
— Я нікого не вмовляю, — спокійно сказала Лариса, підходячи до чоловіка. — Я просто виконую волю Миколи Степановича. Андрію, твоя мати щойно при чужих людях назвала мене змією та нахабою. Вона зрізала мої замки. Вона намагається вкрасти майбутнє у твоїх дітей.
Андрій стояв розгублений. Робочі стояли осторонь, явно бажаючи опинитися де завгодно, тільки не тут.
— Мамо, навіщо ти це зробила? — тихо запитав син.
— А як інакше? — розійшлася Світлана Борисівна. — Вона мені дачу не віддає! Вона загарбала наше майно!
— Це не «наше», мамо, — раптом чітко і голосно сказав Андрій. — Це власність Лариси. По закону. І по совісті теж. Бо вона — єдина, хто тут справді працював останні роки.
— Що?! Ти зраджуєш матір? — Свекруха витріщилася на сина.
— Я вибираю свою сім’ю, — відповів Андрій, вперше за вісімнадцять років не відводячи погляду. — Лариса — моя дружина. І якщо ти не можеш її поважати, то в цьому домі тобі більше не місце. Навіть у гостях.
Запала тиша. Така глибока, що було чути, як десь у гущавині саду впало перестигле яблуко.
— Ти виганяєш матір? — прошепотіла Світлана Борисівна.
— Я захищаю справедливість, — твердо відповів Андрій. — Хлопці, робота скасовується. Ось вам за виклик, забирайте інструменти і йдіть.
Свекруха стояла розгублено. Її світ, де вона була абсолютним монархом, рухнув за одну хвилину.
— Андрію, синку, я ж хотіла як краще.
— Ти хотіла влади, мамо. Але влада закінчується там, де починається повага.
Коли робочі пішли, а Світлана Борисівна, похнюпившись, побрела до зупинки автобуса, Андрій підійшов до дружини і обережно торкнувся її плеча.
— Пробач мені, Ларо. За всі ці роки мого мовчання.
— Чому ти нарешті заговорив? — тихо запитала вона.
— Бо побачив, що можу втратити тебе. А дача — це просто стіни. Ти — це життя.
Увечері, сидячи на терасі під зоряним небом, Лариса дивилася на стару яблуню.
— Знаєш, — сказала вона чоловіку, — твій батько справді казав мені тоді: «Сім’я має бути як дерево. Коріння — це ми, але крона має рости вільно, не впираючись у стіни минулого».
Андрій міцно обійняв її.
Вони знали, що попереду ще багато важких розмов із матір’ю, можливо, навіть судові позови.
Але головне було зроблене — вони нарешті стали справжньою сім’єю, де повага та кордони цінуються вище за будь-які «традиції» покори.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Лариса, давши таку жорстку відсіч свекрусі?
Чи варто було Андрію так довго мовчати, і чи можна пробачити таку тривалу бездіяльність чоловіка?
Та чи має Лариса на дачу більше прав, ніж свекруха, лише тому, що вона записана на неї, хоче купували її ще свекри колись дуже давно?
Фото ілюстративне.
