Так склалося, що всього лиш рік після року шлюбу, я стала вдовою. У мене якраз народилася дитина, і я була просто в розпачі від того, що не знала, що мені тепер робити.
Мій чоловік був у своїх батьків єдиним сином, тому його мама вирішила, що тепер онук – це все, що у неї залишилося. Свекруха взялася нам допомагати, і якби не вона, я взагалі не знаю, що б було зі мною і моєю дитиною.
Ми з першим чоловіком жили у двокімнатній квартирі, що залишилася йому у спадок від бабусі та діда по батькові. Формально Марина Петрівна за життя сина не мала права на цю нерухомість. Та й потім вона зробила широкий жест, сказавши мені, що у спадок за сином вона вступати не збирається, мовляв, у неї квартира є.
Свекруха вирішила віддати квартиру мені і своєму єдиному онукові, за що я їй дуже вдячна.
Я тоді про заміжжя не думала, було не до того. Коли народився Денис Марина Петрівна мене підтримувала і із задоволенням допомагала з онуком. Не була вона проти мого заміжжя, коли Денису було 2,5 роки:
– Ти молода, іди заміж, раз людина хороша, аби він до мого онука добре ставився.
Мій другий чоловік – дуже хороший. Денис став для нього рідним, хоча він його і не усиновив. Щоб не причиняти прикрість Марині Петрівні, прізвище та по батькові син зберіг від свого рідного батька, а називає батьком – прийомного.
Жити ми з тієї самої квартири пішли до мого другого чоловіка: у колишньому житлі все нагадувало про першого чоловіка. І Марину Петрівну я ніколи від онука не відлучала, і мій чоловік до неї ставився і ставиться як до члена нашої родини.
Тільки ось мою дочку, яка народилася у другому шлюбі Марина Петрівна якось зовсім з самого початку не прийняла.
– Зрозуміло, – намагалася виправдати Марину Петрівну моя мама, – Денис – її рідний онук, а твоя дочка – це твоя дочка. Зайве нагадування про те, що її сина більше немає, а життя без нього триває і ти навіть щаслива у цьому житті.
У такій ситуації мої діти й виросли. Хоч як дивно, виросли дружними. Синові зараз 24 роки, дочці виповнилося 20. А тут моєму другому чоловіку дістався у спадок будиночок за містом, він мені і запропонував:
– Продаємо все, вашу двокімнатну квартиру, цей будинок і купуємо дітям по однокімнатній квартирі. Ще трохи і Денис одружитися надумає, дочка теж доросла. Квартиру дочки, поки вона вчиться, здаватимемо, а Денис не проти жити самостійно.
Квартира наша з сином здавалася всі ці роки, гроші ми відкладали, тож нам цілком вистачило б на дві квартири для дітей. Я подумала і погодилася, спитала сина, як він ставиться до такого варіанту. Денису ідея сподобалася, він нас підтримав. Але проти виявилася його бабуся.
– Яке відношення твоя дочка має до цієї квартири? Навіщо продавати? Ти маєш віддати квартиру тільки синові, це спадщина його батька. Будиночок в селі, порівняла. Ось будиночок нехай твоя дочка і успадковує.
– Марино Петрівно, – спробувала я пояснити, – але ж половина тієї квартири належить мені, уявіть, що я віддаю дочці свою власність, а не власність сина.
– І тобі та квартира не повинна була дістатись! Тільки завдяки моїй доброті половину ти отримала. Я ж тоді в спадок не вступала, думала, що онуку потім все відійде. Ти до тієї квартири не маєш жодного відношення, ти й отримала її тільки тому, що я на це погодилася.
– Ви теж, – відповіла я, – жодного відношення до тієї квартири не маєте. Це спадщина ваших колишніх свекрів. Не лізьте в наше життя, ми до вас добре ставилися всі ці роки, навіщо зараз все псувати?
Мені соромно стало за цю розмову, бо свою свекруху я люблю і поважаю. Але я вважаю, що я маю рацію. Двоє дітей у мене, обох виростив мій чоловік. Діти дружні, навіщо вбивати між братом та сестрою клин?
Марина Петрівна усі ці роки жила і не почувала себе покинутою, навіщо вона на старості років вирішила стосунки зіпсувати? Чи може я не права?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- На саме Різдво я мала одного дивного гостя, ніколи б не подумала, що ще колись побачу його, а він взяв, і сам прийшов. Це був мій колишній чоловік Степан, він постарів за всі ці роки, але я відразу його впізнала. Виявилося, що сімейне життя на чужині у нього не склалося, дружина все майно забрала собі, залишивши його без нічого. І тут Степан згадав про сина, хтось розповів йому і про мій будинок
- Я вийшла заміж доволі пізно, аж в 36 років, і тепер вже сумніваюся, чи правильно я зробила. Всі важливі рішення чоловік приймає разом з своє мамою, моєї думки ніхто не питає, а мені все це не подобається, не про таке сімейне життя я мріяла
- На Йордан, 19 січня, я сама сиділа вдома, бо донька з зятем кудись пішли в гості, а про мій день народження вони забули. Але ввечері приїхав мій син, з дружиною та онуками, щоб мене привітати з ювілеєм. Він побачив, що я засмучена, і відразу зрозумів в чому справа. Іван не ображається, що за 11 років, поки я була на заробітках, я все доньці висилала. Син пропонує мені до нього переїхати, щоб не бути тут зайвою
- Коли мами не стало, татові було всього 55 років. Він сумував за нею, нічого не хотів робити, обійстя заросло бур’янами. А потім до нього стала ходити сусідка, тітка Тамара підмовляла батька, щоб він перебрався до неї. Тато мене не слухав, а зробив, як сказала вона
- У нас з чоловіком виникли фінансові труднощі, нам були потрібні кошти. У мого брата гроші були, і ми з чоловіком пішли до нього в надії, що він нам позичить необхідну суму, але брат відмовив. Він сказав, що мені одній віддав би ці гроші навіть просто так, але Валерію він навіть в борг їх не дасть. Тоді я взяла кредит, і тепер я про це дуже шкодую