Лідія Борисівна завжди жила скромно. П’ятдесят років пропрацювала вчителькою у школі, заробила повагу колег і учнів, але не багатство. Вона вміла рахувати кожну копійку: і тоді, коли виховувала власного сина Сергія, і тепер, коли вийшла на пенсію. Її девіз був простий: «Не по грошах – не бери».

А от син з невісткою жили зовсім інакше. Сергій отримував непогану зарплату на заводі, його дружина Інна працювала у салоні краси. Та гроші в них не трималися. Щойно приходила виплата, вони відразу бігли по магазинах: нові гаджети, брендові речі, ресторани. Жили, як казала Лідія Борисівна, «на широку ногу», але вже за тиждень після зарплати починалися позики у знайомих, кредити й вічне «мамо, допоможи».

Лідія Борисівна мовчала довго. Вона розуміла: молоді хочуть гарно жити, але ж є й онук, семирічний Андрійко. Йому восени йти в перший клас. Треба форма, зошити, підручники, ранець.

Одного ранку Сергій подзвонив:

– Мамо, – голос його звучав винувато, – у нас тут проблема. Ти ж знаєш, скоро школа. Ми ще не купили нічого, бо грошей зовсім немає. Може, позичиш?

Лідії Борисівні стисло серце. Вона відкладала на чорний день, мала трохи заощаджень.

– Добре, Сергію, – зітхнула вона. – Я дам. Але пам’ятай: це для Андрійка, не для розваг.

Вона зняла з картки п’ять тисяч гривень – для неї це була велика сума. Поклала їх у конверт і передала Інні.

– Дивись, доню, – сказала вона. – Це на школу. Купи все, що треба дитині.

Інна солодко усміхнулася:

– Ой, спасибі, мамо, ви нас так виручаєте!

Минув тиждень. Лідія Борисівна з нетерпінням чекала, коли їй покажуть новенький ранець Андрійка, зошити, ручки. Та нічого не було.

Одного дня сусідка тітка Галя, що дружила з родичами Інни, тихо прошепотіла Лідії Борисівні на вухо:

– Чула, ти невістці гроші дала? Так от, не ображайся, але вона їх не на школу потратила. Казала родичам, що то для неї мама Сергія дала, щоб гарно виглядала. Уже й сумку нову купила, і костюм модний приміряла.

У Лідії Борисівни аж руки затремтіли.

– Не може бути, – відповіла вона, але в душі вже знала: може.

Ввечері вона пішла до них у гості. Двері відчинила Інна – вся сяюча, з новою зачіскою, новими накладними віями, свіжим манікюром. На плечі висіла блискуча нова сумка.

– О, мамо! – весело промовила невістка, вдаючи радість. – Заходьте!

Лідія Борисівна ступила в кімнату й одразу глянула на Андрійка. Він сидів на дивані з книжкою, але без портфеля, без нічого.

– Інно, – почала вона спокійно, хоча серце билося, – ти купила хоч щось для школи?

Інна відвела очі.

– Та ми ще встигнемо, – недбало відповіла. – Я жінка, мені теж треба добре виглядати. А то всі ходять, як ляльки, а я що – гірша?

– Але ж гроші були для дитини! – підняв голос Сергій. Він сам щойно дізнався, куди пішли ті п’ять тисяч. – Ти що собі думаєш?

– Та що ви кричите, – образилась Інна. – Мама ж не проти, правда? Вона ж знає, що я теж частина сім’ї.

Лідія Борисівна встала. Її голос був твердим, як у класі, коли доводилося втихомирювати бешкетників:

– Інно, ті гроші були для Андрійка. Я працювала все життя, щоб моїй дитині було добре. А тепер допомагаю вашій дитині. Але якщо ти вважаєш, що манікюр і нова сумка важливіші за зошити, то ти дуже помиляєшся.

Інна почервоніла, але нічого не відповіла.

– Сергію, – повернулася Лідія Борисівна до сина, – я більше не дам ні копійки, якщо не побачу, що вони йдуть на дитину. Ти – батько, відповідальність на тобі.

Сергій знітився, але кивнув.

Наступного дня Лідія Борисівна взяла зі сховку ті гроші, які відклала на зиму на опалення і сама пішла з Андрійком у магазин. Вона купила йому портфель, зошити, ручки, олівці, форму. Хлопчик світився від щастя.

– Бабусю, дивись, який у мене щоденник! – радів він. – Я буду добре вчитися!

У цей момент Лідія Борисівна зрозуміла: не шкода їй ні копійки, аби тільки дитина не відчувала батьківської безвідповідальності.

Та в душі залишився біль. Вона знала: невістка ще не раз проситиме грошей на «потрібні речі». Але тепер вона зрозуміла: давати – лише дитині, тільки в руки Андрійкові або купувати сама.

Та проблема нікуди не зникла – син з невісткою не вміють розпоряджатися грошима, тому і перебувають в постійних боргах і кредитах. От, нещодавно їм світло вимкнули за несплату, і Лідія Борисівна мусіла сама заплатити, бо їй шкода було дивитися як псуються в холодильнику ті продукти, які вона ж і принесла аби внук мав щось смачненьке.

Тупикова ситуація, а як з неї вийти – Лідія Борисівна і не уявляє.

Бо життя навчило її простій істині: можна любити рідних, можна допомагати, але ніхто не має права знецінювати чужу працю й жертвувати добром дитини заради примх дорослих.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.