Марія прожила з Русланом двадцять два роки. Здавалося б, стільки всього було разом: і радості, і злиднів, і молодість, і перші зароблені копійки. Вони будувалися на городі, який дала йому мати. Невелика ділянка біля старої вишні, що межувала з подвір’ям свекрухи. Тоді Марія мовчала – не сперечалася, що це не її земля. “Тут будемо разом, ближче до батьків”, – казав Руслан. І вона погоджувалася, бо була молодою, вірила чоловікові й не хотіла сварок.
Свекруха Ганна Петрівна завжди дивилася на невістку зверхньо. Наче та не до кінця заслужила її сина. Але Марія терпіла. Вона тримала господарку, садила город, носила відра води, ростила дітей. У хаті завжди пахло свіжим хлібом і працею, бо жінка була роботяща. Руслан ходив на роботу, іноді допомагав, але часто любив “заглянути до чарки”. Марія зціплювала зуби, бо вірила: головне – сім’я.
Діти виросли. Старший син поїхав у місто, а дочка Леся вийшла заміж і залишилася в селі. Усі вважали, що тепер у Марії з Русланом нарешті почнеться спокійне життя. Але доля підготувала інше.
Одного разу Леся, ледве стримуючи сльози, зайшла до мами.
– Мамо, – почала вона, – я… я не знаю, як сказати. Тато… тато ходить у сусіднє село до жінки. Там усі вже знають. Я не витримую, соромно мені.
У Марії всередині все обірвалося. Вона знала, що Руслан часом любив посидіти в компанії, але не вірила, що він наважиться на таку зраду. В очах доньки вона побачила розпач.
– Дитино, – прошепотіла Марія, – не бери близько до серця. Це його гріх, а не твій.
Та в ту ніч вона довго не спала. Згадувала усі роки поруч: як терпіла його гнів, як мовчки проковтувала образи свекрухи, як працювала з ранку до ночі. І зрозуміла: більше не зможе. Терпіння закінчилося.
Наступного дня, коли Руслан повернувся пізно й пахнув чужими парфумами, Марія зустріла його спокійно.
– Руслане, – сказала вона, – я все знаю. Я подаю на розлучення.
Чоловік спершу розреготався:
– Ти що, з глузду з’їхала? Хата ж тут, на моїй землі! Куди ти підеш?
Марія не відповіла. Лише подивилася йому прямо в очі – так, як ніколи не дивилася.
Через кілька днів новина облетіла все село: Марія з Русланом розлучаються. Сусіди перешіптувалися, жінки на лавках зітхали, а свекруха Ганна Петрівна не втрималася й прийшла в хату.
– Чуєш, Маріє, – сказала різко, – не смій псувати моєму синові життя! Хата на моїй землі, я вам її дала. Я назад заберу, а ти йди куди хочеш.
Марія зітхнула:
– Ганно Петрівно, хата оформлена на мене й Руслана разом. Це не тільки ваша земля, а й моє життя, мої руки, моя молодість, покладена в ці стіни.
– Не смій! – закричала свекруха. – У суді побачимо, хто що забере!
І справді, почалися суди. Руслан подав заяву, що хата належить йому, бо земля колись належала його сімʼї. Марія принесла документи – і там чорним по білому: власники обоє.
На кожне засідання вони йшли, немов на чергову битву. Сусіди дивилися з-за парканів, шепотілися. У селі ніколи нічого не приховаєш – особливо такого. Для Марії то було найтяжче: усе відбувалося на очах у людей, і ще перед свекрухою, яка кожного дня сипала образами.
– Ти безсоромна! – кричала вона на вулиці. – Мого сина хочеш з торбою залишити!
Марія мовчала, хоча серце рвалося. Вона знала: правда на її боці. Але правда завжди важко дістається.
У суді Руслан стояв, опустивши очі. Він знав, що зрадив не лише дружину, а й дітей. Його дочка відвернулася від нього, син перестав дзвонити. А Марія стояла гордо. Вперше за всі роки вона не боялася.
Суд визнав: хата – спільна власність. Поділити її навпіл неможливо, тож Марія мала право там жити. Свекруха вибігла з зали, мало не плачучи від злості. Руслан мовчки курив у дворі.
Марія повернулася додому. Сіла на лавку під вишнею й подивилася на стіни, які стільки років зводила своїми руками. Вона більше не відчувала страху. Так, попереду було важко: нове життя, самотність, пересуди односельців. Але вона знала: зробила правильно.
Леся обняла маму й сказала:
– Ти сильна, мамо. Я пишаюся тобою.
І тоді Марія зрозуміла, що всі роки терпіла не даремно. Вона дала дітям дім, виховала їх, навчила відрізняти правду від брехні. А тепер настав її час навчитися жити для себе.
Село ще довго говорило про їхнє розлучення. Хтось співчував Марії, хтось засуджував. Але жінка більше не звертала уваги. Вона почала жити для себе, навіть роботу змінила – тепер щодня їздила у райцентр, приїжджала додому пізно, але була щаслива, бо знайшла себе в роботі.
Руслан ходив до тієї жінки в сусіднє село, але щоразу, коли повертався додому, бачив, що хата стала іншою – світлішою, теплішою, без нього. І, може, десь у глибині душі розумів: втратив те, чого вже не поверне.
Іноді він ночував вдома, але все частіше йшов спати до мами, бо не витримував тієї тиші, яка панувала в їхньому домі.
А Марія знала: життя триває. І хоч двадцять два роки вона терпіла, головне – що знайшла в собі сили зупинити це терпіння. Бо кожна жінка має право на гідність, навіть якщо доводиться відстоювати її в суді, перед свекрухою чи всім селом.
А яка ваша думка? Чи є майбутнє у Марії в цій хаті? Чи їй таки треба шукати інший вихід?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
