– Чотири тисячі євро Людмилі віддам, дитині треба. А нам тисячу залишу, вистачить, – міркувала заробітчанка, перераховуючи ті євро, які вона нещодавно привезла з собою з Італії.
Хвіртка рипнула, Марина зрозуміла, що хтось прийшов, і тремтячими руками почала збирати гроші, щоб встигнути перекласти їх у сховок.
Не думала жінка, що на старості років їй доведеться ховати гроші, та й ще й від кого? Від свого чоловіка.
Перед Мариною стояв непростий вибір – донька чи чоловік, і вона вибрала доньку. Таке воно, серце матері, що не вміє відмовити рідній дитині.
Василь у неї чоловік хороший, і як батько він чудовий, але надто вже суворий. Він їхню Людмилку в дитинстві на руках носив, сам коси їй заплітав, в ліс і на річку водив, казки читав, а тепер ставиться до неї так, наче вона йому не рідна.
– Людмилі 35 років, а вона жодного дня в трудовій книжці не має записаного. Ти не думаєш, Марино, що доньці на роботу давно пора піти. Чи ти збираєшся її утримувати до старості? Ти ж не вічна, і заробітчанкою все життя не будеш, от і подумай, що робитиме донька, як твій італійський банкомат перестане купюри видавати? – картає Василь дружину.
Марина мовчить, не хоче перечити своєму чоловіку, але все одно, все робить по-своєму. Доньці треба допомогти, хто ж їй допоможе, як рідна мати?
В Італію Марина поїхала, бо мала мрію – квартиру донечці купити, а собі з чоловіком будинок до ладу привести.
Василь тоді настільки був проти, щоб дружина кудись їхала, що мало до розлучення не дійшло. Але Марині вдалося переконати чоловіка, що так треба, і що це їхній єдиний шанс вирватися з бідності, та ще й дитині допомогти.
– Допомогти – це одне, а утримувати дорослу доньку – це зовсім інше, – картав дружину Василь, бо бачив, що всі зароблені гроші Марина доньці відправляє.
– Ти ж квартиру їй купила, і з неї досить, – казав чоловік, та у Марини на це була своя думка.
– А за що ж вона жити буде?
– За те, що і інші живуть – за свою зарплату.
– Але ж ти знаєш, що Людочка не працює.
– То нехай іде на роботу! Давно пора!
Людмила і справді в свої 35 років ніде не працювала. Заміж вийшла всього 4 роки тому. Чоловік працює таксистом, але заробляє не так багато, як би їй хотілося, тому вона і чекає на мамині євро щомісяця.
– Марино, це вже перебір! У Людмили манікюр коштує 600 гривень. А вона їх заробила? Я просто не можу спокійно на це дивитися, як вона тринькає твої важко зароблені гроші, – продовжував картати заробітчанку чоловік.
Зрештою, під тиском його аргументів, Марина пообіцяла, що більше не висилатиме доньці гроші.
Минуло 5 місяців, і вона приїхала додому у відпустку з 5-ма тисячами євро. Та чоловікові вона про них не сказала, бо Людмила мамі ще в Італію стала надзвонювати і просити гроші на машину для чоловіка. Він стару продає і хоче купити нову, так що треба ще 4 тисячі як мінімум.
Василю Марина сказала, що позичила ці гроші своїй подрузі, а сама вирішила, що нишком віддасть їх Людмилі, а потім ще щось придумає.
Так і зробила. Донька зраділа, зять купив нову машину.
А Василь зрозумів, що його пошили в дурні. Чоловік зібрав свої речі і сказав, що подає на розлучення.
Гірко плакала Марина, бо не розуміла, що вона зробила не так, вона ж ці гроші не прогуляла, не пропила, а рідній дитині віддала. Тому в неї в голові не вкладалося, чому чоловік так зробив.
А яка ваша думка? Хто правий в цій ситуації?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
