Катерина стояла біля вікна своєї однокімнатної квартири в типовій київській «панельці» на Оболоні, дивлячись, як за склом неквапливо кружляє лютневий сніг. Внизу гуркотіла техніка — черговий етап забудови мікрорайону набирав обертів. Сусідній, старенький будинок, що стояв ще з вісімдесятих, уже обнесли зеленим захисним парканом: мешканців розселили, і він чекав на демонтаж. Катерина відчувала дивну спорідненість із цією сірою, приреченою будівлею, ніби її власне життя також стояло на межі знесення і потребувало радикальної, але болісної перебудови.

На робочому столі, заваленому кольоровими зразками паперу та каталогами меблевої фурнітури, лежав планшет. На ньому — недороблений макет візуалізації для елітного меблевого салону. Замовлення було терміновим, але Катерина вже третю годину витріщалася в одну точку, неспроможна зосередитися. У її голові нескінченною петлею прокручувалася вчорашня сцена у їхньому дизайн-бюро «Артефакт Дизайн».

Богдана Скибенко, її колега, презентувала клієнтам нову концепцію ребрендингу мережі крафтових кав’ярень. Катерина одразу впізнала у слайдах власні напрацювання — від незвичайної, теплої колірної гами, натхненної мокрим асфальтом та міддю, до унікальних шрифтових пар, які вона тижнями підбирала. Навіть розташування логотипу, зміщене донизу, було її ідеєю. Усе це вона показувала Богдані лише тиждень тому «для обговорення та дружньої критики».

— Фантастична робота, — захоплено кивнув замовник, власник кав’ярень. — Свіжо, дуже сучасно, відчувається європейський підхід. Богдано, ви, без сумніву, один із найталановитіших фахівців на ринку.

Богдана, руда бестія з ідеально недбалим пучком волосся, променисто посміхнулася. Вона не промовила жодного слова про Катерину. Взагалі жодного. Після зустрічі, коли вони залишилися наодинці, Катерина, ледь стримуючи тремтіння в голосі, запитала: «Чому ти не згадала про мою участь?».

Богдана лише знизала плечима, нафарбованими в іржавий колір:

— Катю, ти ж сама розумієш. Клієнту потрібен один контакт, одна точка відповідальності. Заплутаєш його двома іменами — він піде до конкурентів. Це бізнес, а не дитячий садок. Не приймай близько до серця, ми ж партнери.

Катерина промовчала. Як завжди. З дитинства вона звикла до того, що легше проковтнути, не заперечувати, не загострювати конфлікт, а тихо «розрулити» ситуацію, уникнути сварки. Ця звичка переслідувала її відтоді, як вона навчилася відповідальності за інших, але не за себе.

Телефон на столі завібрував, висвітивши ім’я: «Мар’яша». Молодша сестра. Катерина на мить скривилася, але, знову ж таки, зітхнула і взяла слухавку.

— Катрусю! — Голос Мар’яни дзвенів від надмірного, награного збудження, яке завжди викликало у Катерини внутрішню тривогу. — У мене новина, просто бомбезна! Слухай уважно!

— Привіт і тобі, Мар’яно, — втомлено озвалася Катерина, відкидаючись на спинку стільця.

— Так-так, привіт! Коротше, у мого Олега чотирнадцятий день народження, пам’ятаєш? Ну так от! До нас прийде Вадим Ковальчук!

Настала пауза. Катерина чекала продовження, але її мозок не міг асоціювати це ім’я з чимось значущим.

— І хто це, вибач?

— Як хто?! — Мар’яна говорила так, ніби Катерина не помітила ядерного вибуху. — Це ж арт-директор рекламного агентства «Креативний Обрій»! Вони розробляють усю зовнішню рекламу для мережі супермаркетів «Кошик», вони робили айдентику для нових ТЦ біля станції «Либідська»! Ти ж сама казала, що мрієш потрапити до топової агенції!

Серце Катерини пропустило удар. «Креативний Обрій» справді був її професійною мрією. Найбільша і найпрестижніша креативна агенція в Києві, офіс у сучасному бізнес-центрі на ВДНГ. Туди брали лише найкращих і найкреативніших.

— Мар’яно, звідки в Олега такі знайомства?

— Вони в одному спортзалі займаються! Вадим ходить до мене в клуб на Позняках, я йому оформляла абонемент. Олежик із ним подружився, тепер запросив на іменини. — Мар’яна знизила темп, її голос став вкрадливим, повним підлещування. — Катю, ти розумієш, який це шанс? Ти підготуєш дизайн для вечірки — запрошення, оформлення простору, може, презентацію якусь про Олега. Вадим побачить твій талант у дії і одразу запропонує співбесіду! Це ж твій квиток!

Катерина відчула знайому хвилю. Так було завжди: Мар’яна просить, обіцяє золоті гори і великі перспективи, а вона ведеться. Завжди. Це був патерн, вироблений роками, — Мар’яна вимагає, Катерина віддає.

— Мар’яно, у мене завал на роботі, термінові макети… Я не маю часу на такий великий проєкт.

— Катю, ну будь ласка! — У голосі сестри з’явилися майже слізні нотки, які Катерина добре знала. — Я так хочу, щоб Олежик запам’ятав цей день! Він же вже дорослий. А ти ж знаєш, у нас із грошима зараз туго, я не можу найняти нормального дизайнера. А ти — професіонал! Уяви: вечірка буде вогонь, Вадим у захваті від твоїх робіт, і ти отримаєш роботу мрії! Це ж інвестиція у твоє майбутнє!

— А що саме потрібно? — Катерина вже здалася, незважаючи на внутрішній протест. Вона вже візуалізувала дизайн.

— Ну, запрошення для гостей, чоловік на двадцять п’ять. Потім презентація про Олега, щоб показувати на проєкторі: фотографії, кумедні історії. І оформлення зони, де буде стіл: постери, може, якась цікава інсталяція. Загалом, щоб було стильно, як у «Креативному Обрії»!

Катерина заплющила очі. У голові вже складалися образи: мінімалізм, чорно-срібна гама, динамічна геометрія. День народження 14 лютого — можна обіграти контраст брутальності, дорослішання та святковості.

— Добре, — видихнула вона, відірвавшись від планшета з оплачуваним замовленням. — Тільки матеріали на друк ти оплатиш сама. Це дороге дизайнерське тиснення.

— Звісно, сестричко! Оплачу, звичайно! Дякую величезне! Ти найкраща! — Мар’яна швидко поцілувала слухавку і скинула дзвінок, не давши Катерині часу на роздуми.

Катерина глянула на екран планшета. Макет для меблевого салону горить, термін здачі — завтра. Але хіба можна упускати такий шанс? Адже це заради мрії. Заради «Креативного Обрію».

Дитинство Катерини та Мар’яни пройшло у старій двокімнатній квартирі на Троєщині. Мама працювала старшим бухгалтером на заводі, тато — інженером-будівельником, який пропадав у відрядженнях по всій Україні. Вони були зайняті з ранку до ночі, і Катерина, старша на три роки, стала для Мар’яни не просто сестрою, а другою матір’ю.

Катерина готувала вечері, робила уроки за Мар’яну, прикривала її перед батьками, брала на себе всі її провини. Пам’ятала, як Мар’яна у дев’ять років розбила сусідське вікно, граючи м’ячем у дворі.

— Це я їй дала м’яча, — збрехала Катерина мамі, приймаючи на себе звинувачення.

— Треба ж за молодшими стежити, — зітхнула мама, але лаяти Катерину не стала.

Мар’яна стояла за спиною сестри і посміхалася. Вона завжди знала: Катерина витягне, покриє, візьме провину на себе.

Шкільні роки лише посилили цю традицію. Мар’яна була емоційною, вітряною, постійно прогулювала уроки, зависала з сумнівними компаніями у Гідропарку, курила за гаражами. Катерина дзвонила класному керівнику, вигадувала правдоподібні відмазки: мігрень, сімейні обставини, допомога бабусі.

— Ти ж розумна, поясни мамі, що я справді хворіла, — просила Мар’яна, повертаючись додому з розмазаною тушшю та запахом цигарок.

— Востаннє покриваю, — щоразу обіцяла собі Катерина, але обидві розуміли, що це порожні слова.

Після школи Катерина вступила до Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну. Вона глибоко вивчала графіку, типографіку, мріяла про власну студію та великі креативні проєкти. Підробляла фрілансом — логотипи для стартапів, розробка фірмового стилю для дрібного бізнесу. Копила гроші на перший внесок для власної квартири.

Мар’яна ж обрала курси адміністраторів і влаштувалася у фітнес-клуб, але грошей їй завжди не вистачало. Вона жила на широку ногу, не вміючи планувати.

— Катю, виручи п’ятіркою, га? — Мар’яна дзвонила із завидною регулярністю, завжди у критичні для Катерини моменти. — Оренду треба платити, а в мене ще три дні до зарплати.

— Куди поділася колишня зарплата? — Катерина завжди ставила це безглузде питання.

— Та ми з Олегом до піцерії ходили, він же день народження скоро, треба було обговорити… Ну ти ж знаєш, як це!

Катерина переказувала п’ять тисяч гривень. Потім десять. Потім п’ятнадцять. Мар’яна обіцяла повернути, але ніколи цього не робила. Накопичення Катерини танули.

Рік тому Катерина влаштувалася у престижне дизайн-бюро «Артефакт Дизайн». Вона мріяла вирости до арт-директора, але Богдана, яка прийшла на роботу на три місяці пізніше, мала неперевершений талант видавати чужі ідеї за свої і блискуче їх продавати. Керівництво її хвалило, клієнти вимагали працювати лише з нею. Катерина мовчала, боячись уславитися «склочницею» та «неконструктивним працівником».

Десятого лютого, у понеділок, Катерина взяла два дні за свій рахунок. Вона сіла за макети для Мар’яниної вечірки, відклавши терміновий і оплачуваний проєкт. Це був її особистий, емоційний проєкт, її інвестиція у міфічний «Креативний Обрій».

Спочатку запрошення: глибоке чорне тло, мінімалістичний, тонкий срібний шрифт, геометрія. «Олег запрошує відсвяткувати 14-річчя. 14 лютого, 19:00, вул. Декабристів, 8». Вона відправила макет до однієї з найкращих друкарень на Подолі — терміновий друк, сімнадцять тисяч гривень за двадцять п’ять штук на дизайнерському папері зі срібним тисненням. Вона заплатила зі своєї картки.

Потім презентація: двадцять слайдів із фотографіями Олега, його цитатами, кумедними історіями, які Мар’яна надиктувала по телефону. Анімація, плавні переходи, фонова музика у стилі модного українського електронного виконавця. Це виглядало бездоганно.

Оформлення зони: розробила макети трьох великих постерів — портрет Олега у стилі мінімалістичного поп-арту, стилізований колаж із його захоплень (скейтборд, кіберспорт) та мотивуюча цитата. Замовила друк у широкоформатній студії біля метро «Політехнічний інститут» — ще дванадцять тисяч гривень.

Купила LED-гірлянди з теплим світлом, чорні та срібні повітряні кулі, якісний текстиль для столу. Загалом вона вклала тридцять вісім тисяч гривень — майже третину своєї місячної зарплати. Мар’яна обіцяла компенсувати, але поки що не згадувала про це.

Тринадцятого лютого Катерина привезла всі декорації до квартири сестри. Двокімнатна квартира у старому панельному будинку, косметичний ремонт, меблі зі звичайної мережі. Мар’яна металася по кімнатах із телефоном, обговорюючи деталі з кейтеринговою службою.

— Катю, ти просто супер! — Мар’яна обійняла сестру, розглядаючи запрошення. — Це просто вау! Вадим точно оцінить! Він же такий поціновувач стилю!

Олег, худорлявий хлопець із модно поголеними скронями, кивнув із дивана.

— Заліково вийшло, Катю. Професійно.

— Коли Вадим прийде? — Катерина розклала постери на столі, прикидаючи, як їх закріпити.

— Він підтвердив на сьому вечора, — Мар’яна залізла в телефон, показала листування. — Написав, що йому дуже цікаво познайомитися з талановитим дизайнером, який працює з такою увагою до деталей.

Серце Катерини забилося швидше. Невже правда вийде? Невже ця інвестиція в брехню і маніпуляції виявиться її квитком у нове життя?

Чотирнадцяте лютого видалося морозним і сніжним. Температура впала до мінус п’ятнадцяти. Катерина одяглася ретельно: чорні широкі штани, кремова шовкова блуза, елегантний тренч. Світле волосся зібрала в низький хвіст, зробивши акцент на мінімалістичному, але виразному макіяжі.

Вона приїхала о шостій, допомогла Мар’яні розставити меблі, закріпила постери на стінах, розвісила гірлянди. Увімкнула проєктор, перевірила презентацію. Усе працювало бездоганно, створюючи атмосферу дорослого, стильного заходу в тісній, але затишній квартирі.

Гості почали підтягуватись до сьомої. Колеги Мар’яни із фітнес-клубу, друзі Олега, кілька сусідів. Люди двадцять п’ять у двокімнатній квартирі, гучна музика з колонок, інтенсивний запах піци та ролів від кейтерингу.

О пів на восьму з’явився Вадим Ковальчук. Чоловік років тридцяти п’яти, у дорогому, ідеально пошитому сірому костюмі, з акуратною, доглянутою бородою, впевнена хода. Катерина відчула, як її долоні спітніли.

Мар’яна кинулася його обіймати.

— Вадиме, нарешті! Познайомся, це моя сестра Катерина, вона все це вигадала! — Мар’яна широким жестом вказала на оформлення, перетягуючи на себе увагу всіх присутніх.

Вадим окинув поглядом кімнату. Його погляд був схвальним, професійно оцінювальним.

— Вражаюче. Дуже високий рівень для приватного свята. Ви професійно займаєтесь графічним дизайном?

— Так, працюю у бюро «Артефакт Дизайн», — Катерина простягла руку. — Дуже рада знайомству.

— Взаємно. Мар’яна казала, що ви хочете розвиватися у великих, справді креативних проєктах.

— Мрію потрапити до «Креативного Обрію», — Катерина відчула, як ці слова легко зірвалися з її вуст. — Чула, ви там арт-директор?

Вадим усміхнувся, але якось невиразно, і в його очах промайнув якийсь дивний, майже жалісливий вогник.

— Це голосно сказано. Я працюю у сфері.

Розмову перервав Олег, який затягнув іменинника до центру кімнати для тосту. Катерина відійшла до вікна, спостерігаючи за веселощами. Гості хвалили оформлення, фотографувалися на тлі постерів. Презентація пройшла на ура — ​​сміх, оплески, вигуки.

Вона відчувала неймовірну втому, але й глибоке задоволення. Вийшло красиво. Вийшло професійно. І Вадим Ковальчук, здавалося, був вражений. Може, все-таки Мар’яна хотіла, як краще? Може, вона дійсно лише «прикрасила» факти?

Близько десятої вечора Катерина вийшла на маленький, незасклений балкон подихати. У квартирі стало задушливо від тютюнового диму, парфумів та запаху їжі. Лютневий мороз обпік обличчя, сніжинки осідали на віях.

Балконні двері були нещільно зачинені, і крізь щілину долинали голоси. Мар’яна розмовляла зі своєю колегою по фітнес-клубу, Світланою.

— Залікова туса вийшла, — казала Світлана. — Загалом не схоже на саморобство.

— Та Катюха постаралася, — Мар’яна хихикнула, і цей звук був дратівливий, повний самовдоволення. — Я їй про Вадима розповіла, що він арт-директор, вона одразу очі засвітила, знаєш, як дитина.

— А він правда з «Креативного Обрію»?

Мар’яна розреготалася — дзвінко, без тіні сорому. Це був сміх, який вбивав у Катерині останні сумніви.

— Та ну! Вадим взагалі у страховій компанії працює, старшим менеджером із продажу корпоративних полісів. Він мені та Олежику іноді платить за абонементи, бо отримує великі корпоративні знижки. Ніякий він не арт-директор! Він у нас “вишибала” VIP-знижок!

— Жорстко. А Катя не знає?

— Ага, не в курсі. Зате, як старалася! Я взагалі знаю, як із нею «працювати». Катя ведеться на будь-яку наживку, якщо правильно подати. Це з дитинства так. Скажеш, що це для її блага, для її кар’єри — і все, вона зробить що завгодно, віддасть останні гроші, дизайн намалює, з будь-якої ситуації витягне.

— Зручно, звісно.

— Ще й як! Головне – не переборщити. Одного разу вона мало не підозріла, коли я велику суму не повернула. Але потім я розплакалася, сказала, що нам важко, вона одразу все пробачила і знову почала допомагати.

Світлана засміялася. Мар’яна продовжила, повна гордості за свій хитрий план:

— Ось зараз. Я ж розуміла, що вона дорогуще оформлення зробить, але мені яка різниця? Вона сама вклалася, сама все привезла і зробила. А гості задоволені, Олежик щасливий, і мені не довелося витрачати ані копійки, ані нервів.

— Ти справді сестра їй? — у голосі Світлани було більше захоплення, ніж осуду.

— Ну, а що? Я ж не спеціально хочу її образити. Просто так мені зручніше. І їй приємно, вона ж почувається потрібною і важливою.

Катерина стояла, вчепившись у перила балкона. Пальці оніміли від лютого холоду, але вона не відчувала морозу. Усередині піднімалася хвиля — не люті, а крижаного, остаточного усвідомлення. Вся її надія, вся її робота, її тридцять вісім тисяч гривень — усе це було з самого початку брехнею. Вадим — просто менеджер. Жодного шансу на роботу мрії. Просто чергова, цинічна, добре спланована маніпуляція, щоб вичавити з неї безкоштовну, високоякісну працю і заощадити гроші Мар’яні.

Вона повернулася до квартири. Мар’яна стояла біля столу, розчервоніла від вина, активно спілкуючись із гостями. Вадим сидів на дивані, обговорюючи з Олегом якісь нюанси страхування автомобіля.

Катерина мовчки зібрала свою сумку, накинула тренч. Вона рухалася з надзвичайною повільністю, як людина, яка переживає шок.

— Катю, ти куди? — схаменулась Мар’яна. — Вечір у розпалі!

— Додому. Втомилася.

— Та кинь, посидь ще! Вадим хотів поговорити з тобою про роботу!

Катерина глянула сестрі в очі — довгим, важким, пронизливим поглядом, у якому не було ні болю, ні гніву, а лише порожнеча.

— Про яку роботу, Мар’яно? Про страхування життя?

Мар’яна розгубилася, посмішка застигла на її обличчі.

— Ти про що?

— Я все чула. На балконі. Від слова до слова.

Колір зійшов з обличчя сестри. Олег підвівся з дивана, напружився, відчуваючи катастрофу.

— Катю, ну послухай…

— Не треба, — Катерина підняла руку, зупиняючи його. — Я не влаштовуватиму сцену і не псуватиму свято твоїм гостям. Просто скажу одне. Вадиме, вибачте, вас ввели в оману. Я не знала, що ви менеджер із продажу. Мар’яна сказала, що ви арт-директор агенції «Креативний Обрій». Було приємно познайомитись.

Вадим відкашлявся, ніяково кивнув, його дорогий костюм виглядав раптом дуже недоречно в цій напруженій сцені.

— Взаємно. Вибачте, якщо вийшла незручність.

Катерина розвернулася до Мар’яни:

— Тридцять вісім тисяч гривень я витратила на цей фарс. Я не прошу їх повернути. Вважай це останнім подарунком. Більше я в твоїх іграх не беру участі, Мар’яно.

— Катю, ну ти чого! — Мар’яна, вже на межі істерики, схопила її за рукав. — Ми ж хотіли тобі допомогти! Щоб ти потренувалася, портфоліо поповнила!

— Потренувалася? — Катерина посміхнулася — гіркою, холодною посмішкою. — На власні гроші, для твоєї вечірки, на твій обман?

— Та не обманювала я! Просто трохи прикрасила! Як усі!

— Ні, Мар’яно. Ти подрузі сказала, що я «ведуся на будь-яку наживку». Це — цитата. І що ти знаєш, як зі мною «працювати». Тобі було зручно. Ти мене використовувала. І тепер це закінчено.

Мар’яна спробувала заперечити, але Катерина вже йшла до дверей. Олег перегородив шлях:

— Катю, не треба так. Мама просто хотіла…

— Олеже, відійди. Це не стосується тебе, це межа між мною та твоєю матір’ю.

Він відступився. Катерина вийшла на сходовий майданчик, двері зачинилися за спиною.

Наступного тижня телефон Катерини розривався від дзвінків Мар’яни. Катерина не брала слухавку. Повідомлення у месенджерах ігнорувала, не читаючи. У суботу сестра приїхала сама, простояла під дверима Катерининої квартири майже годину.

— Катю, ну відкрий! Мені так соромно, вибач! Я не хотіла тебе образити! Ти ж моя єдина сестра!

Катерина сиділа на кухні з кухлем чаю, слухаючи голос за дверима. Мар’яна плакала, клялася, що більше ніколи так не вчинить, обіцяла повернути гроші.

Але Катерина мовчала. Вона згадувала: дитинство, школу, коледж, роки роботи. Скільки разів вона покривала сестру, давала гроші, вирішувала проблеми. А у відповідь — маніпуляції, глузування за спиною, використання. Усвідомлення було гірким, але необхідним.

Мар’яна пішла. Катерина заблокувала її номер у всіх програмах і на телефоні. Вона нарешті встановила межу, яку мала встановити ще тридцять років тому.

У понеділок вона прийшла на роботу і одразу попрямувала до керівництва бюро. Поклала на стіл папку з роздруками — усі макети, які Богдана видала за свої, і додала до них докази: дати збереження файлів, вихідні записи, архівне листування.

— Це мої роботи. Богдана використала їх без мого відома і представила як власні. Я офіційно заявляю про плагіат.

Начальник, Андрій Михайлович, чоловік років п’ятдесяти із сивиною на скронях, перегорнув документи.

— Чому мовчали раніше, Катерино?

— Боялася конфлікту. Але я зрозуміла: мовчання не вирішує проблеми. Воно їх створює і примножує. Я більше не мовчатиму.

Андрій Михайлович кивнув, покликав юриста. Розпочалося внутрішнє провадження. Богдану викликали на розмову; вона відмовлялася, але докази були залізними. За тиждень її звільнили. А Катерині, на подив, запропонували підвищення — старший дизайнер із високою зарплатою та перспективою стати заступником арт-директора.

Ще за два тижні Катерина отримала листа на пошту. Один із гостей Олегового свята, директор великого digital-агентства, натрапив на її портфоліо у мережі. Виявилося, коли Мар’яна викладала фотографії оформлення, вона випадково вказала тег з ім’ям Катерини.

«Добрий день, Катерино. Бачив ваші роботи на заході 14 лютого. Вражений рівнем, особливо роботою з типографікою та світлом. У нас відкрито вакансію арт-директора для нового відділу. Якщо вам цікаво, запрошую на співбесіду».

Агентство називалося «Точка Зростання». Це не був міфічний «Креативний Обрій», але це була серйозна, перспективна компанія з великими, цікавими клієнтами.

Катерина прийшла на співбесіду у понеділок. Показала портфоліо, розповіла про проєкти. Директор, жінка років сорока з короткою стрижкою та уважним, проникливим поглядом, слухала, ставила питання.

— У вас чудовий смак та висока технічність. Але головне — я бачу, що ви не боїтеся відстоювати свої межі та брати на себе відповідальність. Чи готові почати з першого березня?

Катерина посміхнулася — щиро, вперше за довгий час:

— Готова.

Увечері вона сиділа вдома за столом, працюючи над черговим проєктом. На екрані планшета — макет для стартапу з доставки фермерських продуктів. Яскраві кольори, сміливий типографіки, свіжий підхід.

Телефон мовчав. Мар’яна більше не дзвонила. Батьки, дізнавшись про сварку, намагалися мирити, але Катерина пояснила: це не образа, це межа. Це необхідність порятунку.

За вікном стемніло. Снігопад припинився, визирнули яскраві, крижані зірки. Реноваційне будівництво внизу замовкло до ранку, але Катерина знала, що вона щойно знесла свою власну стару, ненадійну будівлю і починає будувати на цьому місці щось нове, міцне і своє.

Вона більше не була безплатним працівником на чужому святі. Вона була творцем свого власного життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.