– Меблі ще треба, Тамаро. І камін було б добре зробити у великій кімнаті, – каже мені чоловік. – То може б ти додому не їхала на свята, чого тобі кататися туди-сюди і на дорогу даремно гроші витрачати?
Я планувала приїхати додому на початку грудня і відсвяткувати з родиною Різдво. Але мій чоловік зробив випереджувальний дзвінок, зателефонував мені в Італію, став розповідати, що грошей треба, а ми і так святкувати не будемо, бо нема з ким. Син з невісткою вже оголосили, що вони до сватів на Різдво їдуть, а потім вони зняли собі котедж для відпочинку в горах.
Під впливом чоловікового дзвінка я і справді подумала, ну чого мені їхати? На дорогу витрачу в обидві сторони 300 євро, а якщо залишуся, то зароблю за місяць тисячу. Тому я прийняла рішення працювати.
З тими заробітчанками, які як і я не поїхали додому, я на Різдво пішла в церкву, тут у Римі є навіть українська, що дуже зручно, ми тут всі як одна велика родина. А після святкового Богослужіння ми пішли в кафе відсвяткувати.
І тут одна з заробітчанок, Леся, каже, що не поїхала додому, бо буде з своїм чоловіком розлучатися. Сказати, що ми були ошелешені це нічого не сказати. Лесі приблизно під 60, як і мені, і вони з чоловіком разом вже майже 40 років. В Італії вона недовго, порівняно з нами, всього 6 років. Але за цей час її чоловік умудрився знайти собі іншу.
Леся, як і всі ми, йому гроші з Італії висилала, а він купив собі машину за її гроші і вирішив, що тепер у нього почнеться нове життя. Вона б нічого не знала, але в листопаді вона втратила роботу, і поки не знайшла нової, то вирішила, що поїде додому, а чоловікові про це не сказала.
– Дівчата, ніколи не робіть так як я, не їдьте додому без попередження, бо такий сюрприз можете застати, що не будете знати, що з ним робити, – каже Леся.
Ми всі їй поспівчували, бо коли вона приїхала додому, то вдома застала іншу жінку. Чоловік не став оправдовуватися, а прямо сказав, що у нього почуття до цієї жінки, але розлучатися він не планував, бо нема на коли.
Та Леся йому сказала, що сама подасть на розлучення. Повернулася вона в Італію дуже засмучена, і радиться з нами, що тепер їй робити.
Ми не стали давати порад, бо чужа сім’я – темний ліс. Але я про себе подумала, що зраду я б нізащо не пробачила, розлучилася б точно. Звідки я знала, що не мине і кілька тижнів, і я опинюся на її місці.
Ситуація повторилася майже один в один. На початку січня не стало синьйора, якого я доглядала останніх 5 років. Нову роботу взимку важко знайти, і я вирішила їхати додому і бути там до весни, а потім ще хоч на рік повернутися, щоб наш будинок до ладу привести, нам залишилося ще меблі купити, і можна жити.
Я заробітчанка вже 18 років, за цей час сину я квартиру купила, а нам з чоловіком будинок з нуля збудувала, бо ми завжди хотіли жити у власному домі.
Чоловікові про свій приїзд я нічого не сказала, не те, що хотіла сюрприз зробити, ні, просто він останнім часом якийсь такий зайнятий, що у нас і не було нагоди нормально поговорити.
Я запитала водія буса, чи є у нього місце на найближчий рейс, сіла і поїхала. Тепер навіть не треба зустрічати, бо водії підвозять нас під самий дім.
Приїхала я зранку, десь о восьмій годині. Я знала, що в такий час чоловік ще мав би бути вдома. І в цьому я не помилилася, він був, але не один. Миловидна жіночка, років так 50-ти, в моєму халаті і в моїх тапочках спокійно пила на кухні каву разом з моїм чоловіком.
Від несподіванки я стала в дверях, і не знала, що мені робити. Незнайомка встала з-за столу, пішла в кімнату. А мій чоловік вирішив мені усе пояснити.
– А ти чого не попередила, що приїдеш? – каже.
– Хто ця жінка? – питаю я його.
– Це Марина, і я її люблю, – чоловік мене просто ошелешив. – Ти що, думала, що я вічно буду тебе чекати?
Поки ми говорили, його пасія накинула на себе куртку і пішла. А мій чоловік замість того, щоб обговорити цю ситуацію зі мною, побіг за нею.
Що мені тепер робити, я просто не уявляю. Коли він повернувся додому, то сам заговорив про розлучення і головне, про поділ майна. Будувалися ми на земельній ділянці, яка належала чоловікові, але будинок був повністю зведений за мої гроші. Я ж чоловікові за 38 років спільного життя довіряла як собі, а виявилося, що не варто було.
Син мій про все знав, але виправдовується тим, що він був упевнений, що я теж усе знаю, тому і не вважав за потрібне втручатися в наші з чоловіком справи.
Я настільки розгублена, що просто не уявляю, як мені тепер бути. Я і розлучатися не хочу, і зраду простити дуже важко.
Дайте мені пораду що робити, може воно зі сторони видніше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.