Мій чоловік щиро вважає, що якби не його мама, то ми б просто пропали, і цю думку нав’язала йому сама свекруха. І якщо вона так вже нам допомагає, то ми їй із вдячності маємо приділяти багато уваги.
Чоловік мені постійно дорікає – ти, каже, чому матері не дзвониш, складно тобі, чи що? Вона ображається, мовляв, взагалі про неї забули!
Я кажу, ну так своїй мамі ти сам і дзвони. А він – я на роботі цілий день, мені ніколи, ти вдома сидиш, невже тобі складно набрати їй хоч через день? Вона ж нам допомагала завжди. Я не витримала і кажу, щось я не пам’ятаю, в чому допомога була?
Зі своєю свекрухою я знайома вже дванадцять років, і щодо пасажу «допомагала завжди» могла б посперечатися. У чому вона, допомога? Житлом нас не забезпечила, грошей нам не дає, навпаки – час від часу чоловік їй підкидає якісь суми, на пенсію прожити складно.
Квартиру і машину ми з чоловіком купували собі самі, виплачували кредит. З дитиною нам свекруха теж не сиділа. То в чому полягає її допомога?
Проте свекруха щиро впевнена сама і всім каже, що вона нам допомагає все життя, і моєму чоловікові цю саму думку вселила.
Коли ми тільки одружилися, свекруха придумала традицію недільних обідів в своєму будинку – ми з чоловіком повинні були приїжджати до неї в вихідний. Вона готувала перше, друге і компот, і чекала нас до столу. Ну, готує вона, якщо чесно, так собі. Але справа навіть не в цьому.
Машини у нас тоді не було, жили в спальному районі, добиратися треба було з пересадками. Я щотижня вмовляла чоловіка відмовитися, не їздити в цей раз, провести день якось по-іншому. А він, навпаки, просив мене потерпіти – мовляв, мама ж образиться, вона нас чекає, продукти купувала, готувала. Як же ми не приїдемо, ти що! Я і їй говорила – мовляв, не треба, мамо, так заради нас напрягатися. Але мене ніхто не слухав.
Але якось було якесь сімейне свято, і мама чоловіка поскаржилася родичці, що вона поїхала б з радістю, але у неї немає грошей, бо всі свої заощадження вона витрачає на наші недільні обіди. Я з чоловіком була ошелешена, коли ця інформація дійшла до нас. Виявляється, весь цей час вона на всі лади скаржилася на нас рідні, що ми її об’їли і заїздили.
Зрозумівши характер свекрухи, я вирішила, що від таких людей допомогу краще не приймати. То ж коли у нас народилася дочка, якій зараз вже вісім років, я чітко сказала відразу – ніякої допомоги мені не потрібно, впораюся, кажу, сама. Хочете – приходьте просто так, подивитися на внучку. А у відповідь я багато про себе почула! Що я невдячна, вона всі справи закинула, а я вічно з незадоволена ходжу.
Свекруха і досі намагається нас дивувати. То притягне раптом сумку делікатесів, отримавши пенсію – фрукти, м’ясо, хороші шоколадні цукерки, ще який-небудь делікатес. А потім скаржиться родичам, що на їжі економить, тому що всі гроші витратила на їжу для сім’ї сина – їм, мовляв, потрібніше. Чоловікові доводиться збирати таку ж сумку їжі і везти матері, щоб не відчувати себе нехорошою людиною.
– Я вам все життя допомагаю, а ви невдячні! – постійно повторює нам свекруха.
А я щиро дивуюся – в чому її допомога? Може я і справді чогось не розумію?
Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.
