Ніна Аркадіївна звикла розмовляти з чайником.
Його заспокійливе пихкання було єдиним живим звуком у квартирі, де стіни, здавалося, вбирали в себе роки мовчання.
Вона часто сідала біля вікна, спостерігаючи, як сонце повільно котиться за дахи багатоповерхівок, і думала про те, як іронічно влаштована доля.
— Я завжди боялася тиші, — зізналася вона якось сусідці, яка зайшла позичити солі. — Боялася, що під старість не буде кому подати склянку води або просто запитати: «Як ти?». А тепер ця тиша — мій постійний супутник. Вона оселилася тут того дня, коли Олексій зібрав валізи та поїхав за океан.
Ніна Аркадіївна залишилася наодинці зі своєю пам’яттю.
Її самотність не була випадковою — вона була результатом одного-єдиного рішення, прийнятого багато років тому.
Її історія як самотньої матері почалася, коли їй було ледве за тридцять.
Чоловік, якого вона вважала своєю опорою, знайшов «нове кохання» і зник з обрію, залишивши Ніні лише свідоцтво про розлучення та маленького сина на руках.
Він жодного разу не поцікавився долею дитини, не допоміг фінансово.
Для Олексія батько став просто блідою плямою на старій фотографії.
Ніна працювала на двох роботах, віддаючи синові все: найкращі шматки хліба, останній час і всю свою нерозтрачену ніжність.
Вона виховувала його як центр свого всесвіту, не помічаючи, як навколо цього всесвіту виростає невидима стіна.
Коли Олексію було десять, у житті Ніни з’явився Сергій.
Це був чоловік, про якого пишуть у книгах: спокійний, надійний, із теплими руками та щирим сміхом.
Той рік, що вони провели разом, Ніна згадувала як спалах світла серед сірих буднів.
— Ми хотіли створити сім’ю, — розповідала Ніна Аркадіївна, і її очі на мить теплішали. — Сергій намагався стати Олексію другом. Купував йому конструктори, кликав на прогулянки в ліс, терпляче пояснював завдання з математики. Але мій син виставив голки, як дикобраз.
Олексій бачив у Сергієві не друга, а навпаки, недруга, який прийшов захопити територію, що належала тільки йому та матері.
Криза настала, коли Сергій офіційно запропонував жити разом.
Десятирічний хлопчик, відчувши загрозу своєму ексклюзивному праву на матір, влаштував справжній бунт.
— Мені не потрібен чужий дядько! — плакав він. — Тобі хто дорожчий: я чи він? Якщо він залишиться, я піду з дому!
Ніна опинилася між двох вогнів.
Вона намагалася примирити їх, пояснити синові, що любові вистачить на обох, але Олексій був невблаганний.
У його дитячому серці вже тоді проростали зерна егоїзму, які Ніна сприймала за «велику любов до мами».
Вона обрала сина, як і будь-яка хороша матір.
Сергій пішов, не оглядаючись, розуміючи, що в цій сім’ї для третього немає місця.
Сергій згодом знайшов свою долю.
У нього з’явилася дружина, народилися сини.
Ніна часто бачила їх на дачах — вони були сусідами по ділянках.
Вона здалеку спостерігала, як він бавиться з онуками, як ніжно розмовляє з дружиною.
Це була та старість, яку вона могла б розділити з ним, якби тоді не піддалася на маніпуляцію дитини.
А в Ніни почалися суворі дев’яності. Було вже не до побачень.
Вона тягнула сина крізь злидні, відмовляючи собі в особистому щасті.
Олексій виріс, змінив двох дружин і врешті-решт поїхав жити до Європи з останньою обраницею та донькою.
Тепер її телефон дзвонить рідко.
Короткі розмови про погоду та здоров’я раз на кілька тижнів — ось і все, що залишилося від «великої любові», заради якої Ніна колись принесла в жертву своє майбутнє.
— Він там щасливий, — каже Ніна Аркадіївна, поправляючи хустку. — У нього своє життя. А я тут доживаю. Ніхто не приїде, я це відчуваю шкірою. Помилка моя в тому, що я дозволила дитині вирішувати, як мені жити. Я думала, що рятую його дитинство, а насправді я будувала сумну і одиноку старість для себе.
Сусідка мовчки киває, не знаючи, чим розрадити жінку, чиє життя стало пам’ятником невірному вибору.
А ви як вважаєте, кого потрібно, в такому випадку, обирати матері: рідну дитину, чи своє особисте життя?
Фото ілюстративне.
