Моє сімейне життя з першим чоловіком не склалося, ми розлучилися. Відтоді минуло вже 15 років.
Свекруха відразу ж викреслила мене з свого життя, навіть з рідним онуком спілкуватися не хотіла.
А тепер, раптом, вона про нас згадала. Хоче, щоб я за свої гроші колишньому чоловікові пам’ятник зробила.
Не стало його рік тому, вона навіть нічого нам з сином не сказала, то ж ми нічого не знали.
Знайшла свекруха мене для того, щоб я оплатила витрати на пам’ятник. Вона переконана, що це маю зробити саме я, адже у мене є син від мого колишнього чоловіка.
І то нічого, що колишній теж весь цей час не дуже намагався дбати про свого сина.
Розлучення було неминучим, бо я просто не могла так більше жити. Потрібно було раніше прийняти це рішення. Просто це був ранній шлюб і я тоді ще погано розуміла.
Чоловік дуже недобре ставився до мене, мені навіть важко згадувати все, що мені довелося з ним пережити, і так було з самого початку.
Я відразу ж вирішила розлучатися, вигнавши чоловіка зі свого будинку. Він благав пробачити його, вибачався, прибігла і його матуся, казала, що в сім’ях різне трапляється.
Я тоді пробачила, бо дитину чекала. Вірила, що може і справді все зміниться.
Але коли через кілька місяців все знову повторилося, я подала на розлучення.
Чоловік вирішив забрати із собою після розлучення все, що купував для нас і те, що було подаровано його матір’ю. Навіть кухонні рушники та ложки забрав.
Після чого свекруха ще дошкуляла мені тим, що не вистачає кількох тарілок із сервізу. Прийшла до мене додому їх шукати.
Одним словом, в мене що сімейне життя, що розлучення були такими, що і згадувати не хочеться.
З того часу вони мені жодного разу не зателефонували. Минуло 14 років. Син підріс, у нас з ним добрі стосунки. Я розповіла йому, що в нього десь є батько з бабусею, адже місто у нас маленьке, все одно дізнався б від доброзичливців.
На мій подив син не захотів бачити ні рідного тата, ні рідну бабусю. Він прийняв доросле рішення: якщо вони ним не цікавляться, то і йому вони не потрібні.
Коли раптом ні з того, ні з сього, мені зателефонувала колишня свекруха, я щиро здивувалася. Вона почала говорити, що її сина більше немає, потім натякнула, що якби я тоді не психанула, то він міг би залишитися живим.
Я проігнорувала її натяк. Причина її дзвінка була в тому, що вона хоче поставити синові пам’ятник. І вважає, що все оплатити маю я.
– У тебе син від нього! Якби не він, то й сина не було б. Тож ти маєш купити йому пам’ятник, – поставила вона мене перед фактом.
Та я категорично відмовилася, бо не вважаю, що я щось винна цим людям. Чоловік мені нічим не допомагав, і знати нас не хотів.
Ну хіба не так? Чому я маю платити за цей пам’ятник? Лише тому, що він – батько моєї дитини?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.