Мені 28 років, вже 5 років я заміжня, і в сім’ї росте донька Іринка, якій нещодавно виповнилося 3 роки. Але у мене з чоловіком зараз настільки все складно, що я не витримую, і думаю про розлучення.
Всі в один голос твердять, мовляв, потерпи, у вас же дитина, як же їй потім рости без батька, а я просто не можу вже так. Живемо, як на гойдалці: то вгору, то вниз. То все добре, то погано, щодня я вислуховую купу докорів.
Я віддала доньку в садок трохи раніше 3-х років, вийшла на роботу, заробляю нарівні з чоловіком. А каменем спотикання стала квартира в якій ми живемо. Це квартира чоловіка.
Коли ми тільки одружилися, ми знімали житло. У нього мама і однокімнатна квартира, у мене і батько, і мати, і квартира у них двокімнатна, але в неї прийшла жити з дитиною моя старша сестра. Вона спочатку виїхала заміж далеко, а 3 роки тому повернулася – не склалося. Я на той час заміжня вже була, не жила з батьками.
Ми знімали житло 3 довгих роки, відкладали потроху грошей, сподіваючись на те, що будемо брати житло в кредит. А 2 роки тому дуже несподівано чоловікові залишив у спадок квартиру його дядько, у якого не було дітей.
Останню квартиру ми знімали неподалік, ось і заходили іноді провідати старого. Я прибирала там раз в тиждень, приносила йому суп в контейнері, могла збігати в магазин. Мій чоловік заходив щось полагодити, поправити, без будь-якої надії на квартиру. Ми думали, що дід залишить квартиру сестрі свекрухи, та кілька років «обробляла» дідуся. А він зробив інакше. Тепер мій чоловік – повноправний власник двокімнатної квартири і кредит нашій сім’ї брати начебто і немає потреби.
Тільки тітка, коли почула, що квартира залишається не їй, сказала мені на прощання: – Не буде тобі тут щастя, згадай моє слово! Бач, втерлася в довіру, з животом ходила підлоги мила, від дитини бігала до чужого діда.
Насправді я все це не через квартиру робила, просто шкода його було. Але життя у нас дійсно розладналося. Спочатку все йшло нормально, раділи переїзду в своє гніздечко, накопичення пішли на ремонт, почали замислюватися про придбання машини після того, як я вийду з декрету.
Але все частіше чоловік міг мені дорікнути: – Це моя квартира, що хочу, те в ній і роблю. Як хочу, так себе і веду. Тобі щось не подобається? А всього лиш попросила прибрати за собою розкидані речі.
Такі вислови чоловіка стали все частішими. Він в комп’ютері сидить, чай п’є, крихти всюди, чашка потім так у компа і залишається, а скажеш, так відразу: моя квартира, чого командуєш, ти тут ніхто, а я роблю все, що захочу. І виникали перепалки буквально на рівному місці. Я вже почала відчувати себе прислугою у власній родині
Дуже образливо, чоловік мало не через день підкреслює так чи інакше: моя квартира, а ти тут – ніхто. Я не те, що про другу дитину вже не думаю, я готова до розлучення. Тільки куди йти? У батьків сестра з дитиною, а їй-то куди? На знімну квартиру? А на що знімати, адже треба Іринку ще ростити.
– Ну і дорікнув, – каже свекруха, – він же не серйозно, а в запалі. Подумаєш, чого в сімейному житті не буває. Помиріться і знову у вас все добре. А куди ти підеш? Тут хоч своє житло! Ну і що, що чоловіка. Можна і потерпіти і зробити вигляд, що ти нічого не чула.
А мені вже набридло «робити вигляд»? Мені хочеться піти з цих відносин, в яких я через день «ніхто».
Фото ілюстративне – mudroslov.
