Я вийшла заміж в 19 років. Моєї мами рано не стало, а батька свого я не пам’ятаю, виховувала мене бабуся. Своїй майбутній свекрусі я не сподобалася.
Вона заявила, що весілля у нас не буде, раз вкладатися в торжество з мого боку просто нема кому. Розписалися ми в РАЦСі та прийшли жити у квартиру бабусі чоловіка. Так вийшло, що від свекрухи це помешкання розташовувалося через під’їзд.
Дмитру було 26 років, він працював, мав за плечима вищу освіту, а мені вчитися не довелося, я пішла працювати касиром в супермаркет. Через два роки після початку нашого сімейного життя народилася донька. До онуки особливого інтересу свекруха не проявляла.
Дмитро залишився без роботи, його фірма розпалася, він хотів знайти щось підходяще, але нічого не було. Не за фахом він працювати не хотів. Олена Вікторівна сина підтримувала, а гроші у нашій родині танули на очах.
Чоловік сидів без роботи вже пів року, коли свекруха ввечері принесла контейнер із їжею, там були пюре та відбивні котлети. А ще, в півлітровій баночці борщу.
– Я годуватиму тебе, а твою дружину нехай годує її рідня, раз у вас грошей немає.
І знаєте, мій чоловік почав їсти. Похапцем, ховаючи очі. А я стояла і дивилася і не могла повірити в те, що бачу. А наступного дня Дмитро пішов до мами на обід.
Спочатку Дмитро не зумів бути господарем та годувальником, а потім просто зрадив мене. Я зібрала речі та зателефонувала подрузі, її чоловік на машині відвіз мене до бабусі. Через два роки ми розлучилися.
Бабуся моя жила на околиці міста, у своєму будинку, її пенсія і наш город – ось що допомогло вистояти. Минуло понад 20 років. За цей час не стало моєї бабусі, дядьки не почали вступати у спадок. Свого другого чоловіка я привела до свого будинку, який за ці роки ми перебудували та поновили.
А ще я змогла вивчитися в інституті, займаю добру посаду. Я працюю начальником відділу соціального захисту. Якось до мене на прийом прийшла жінка похилого віку. Вона просила знайти їй місце в будинку-інтернаті для людей похилого віку.
Вислухавши історію, я вдивилась у документи і не повірила своїм очам: переді мною сиділа моя колишня свекруха, Олена Вікторівна. Мене вона не впізнала. А я не стала нагадувати. Невісточку та внучку вона втратила сама, проміняла на відбивні котлети. А тепер трапився закономірний результат. Потрапити до будинку для людей похилого віку я їй допомогла.
Тепер вона живе спокійно. Побачити колишнього чоловіка і подивитися йому у вічі я не намагалася, а навіщо? Кожен вибрав своє. А підлість ще нікому не приносила щастя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
