На сьогоднішній день мені вже 45 років і в мене є двоє діток, нерідних правда. Та завдяки їм, я дізналася, що таке істинне щастя, що таке справжнє материнство.
– Олю, зрозумій ти мене правильно, будь ласка. У мене немає іншого вибору. Совість не дозволяє залишити цих дітей. Якщо я їх не візьму до нас, вони ж живуть в дитячому будинку, коли мають рідного дядька. Я їх неодмінно заберу звідти, я по-іншому просто не можу! – багато років тому я почула це від свого чоловіка, коли його сестри не стало і діти її, племінники мого Андрія, залишилися одні.
Мирославі, рідній сестрі Андрія, було на той час всього лише 33 роки. У неї залишилося двоє діток, яких ростила вона сама, адже чоловік залишив їх ще багато років тому, коли вони були зовсім маленькі. Інших родичів у них не було, окрім дідуся. Але він був старенький, вже й сам потребував догляду.
Я дуже довго думала, все зважувала після того. як поговорила з Андрієм, старалася ввійти в положення свого чоловіка та зрозуміти його. Щиро кажучи, я сама дуже пишаюсь Андрієм, він робить все правильно. Проблема в тому, що я не була морально готова до материнства. Ще й відразу двох діток, для мене це було дуже відповідально, я це розуміла, ще й молодою була. Але інших варіантів ми й не розглядали. Вибору у нас не було.
Минуло 2 тижні після нашої розмови з чоловіком. Одного дня Андрій приїхав додому вдень та цього разу не сам, а з двома дітками, він привіз з собою племінників.
Спершу хлопчики соромилися, і навіть розмовляли з нами дуже рідко. Одна справа — мене, а от Андрія чому вони боялися було не зрозуміло. Діти його добре знали, раніше проводили багато часу разом, гостювали у нас.
– Олю, все добре. Надіюсь, з часом вони більше звикнуть до нас. Дамо їм час, адже зовсім недавно пішла їх мама. Будь ласка, наберися терпіння, — спокійно завжди говорив мені чоловік і старався мене заспокоїти.
Спочатку хлопці постійно погоджувалися зі мною, щоб я їм не сказала чи не запропонувала. Це їх навчили в тому будинку, щоб вони з усім погоджувалися, інакше їх повернуть. А я пообіцяла їм, що тепер ніхто їх нікуди не поверне, адже ми тепер одна сім’я. З цього моменту мої стосунки з дітьми стали кращими і душевними.
Ясна річ, коли в сім’ї з’являються діти, то витрачається дуже багато грошей, а хлопчикам потрібно було купити буквально все. Тому Андрій став шукати ще одну роботу для себе. Адже хлопчики ростуть, потрібний одяг, взуття, іграшки, в школу різні речі.
Мене тішило, що діти ставилися один до одного дуже добре. Я ніколи не бачила, аби вони сперечалися між собою, вони постійно стоять один за одного горою і до нас завжди ставилися з повагою і величезною вдячністю, це було видно.
Пройшло відтоді чимало часу, ми жили дружно. Потім я дізналася, що сама чекаю дитину.
Наше подружжя було таке щасливе цій звістці. Щастю не було меж. Пройшло ще чотири місяці, до нас надійшов лист, в якому йшлося про те, що дідусь подарував хлопцям трикімнатну квартиру. Це була чудова новина, ми усі зраділи. Ми відразу виставили ту квартиру на продаж, а з коштів від продажу, купили простору квартиру у нашому місті.
Згодом у нас народилася донечка. Мене тішило, що хлопчики дуже полюбили Соломійку, так гарно ставилися до неї, піклувалися, в усьому мені допомагали. Вони постійно допомагали у догляді за нею. Робили це з великим бажанням і радістю. Найбільше хлопці любили гуляти з Соломійкою в парку. Згодом навіть навчилися переодягати її. Мені було легко залишати на них донечку, довіряла їм.
Я по-справжньому щаслива мама прекрасних трьох діток. І шкода звісно, що так склалося, але загалом я дуже вдячна долі, що колись мені подарувала двох синочків і я не відмовилася від них.
Відтоді минуло багато років. На сьогодні ми з Андрієм щасливі бабуся та дідусь чудових шістьох внуків. Радіємо, що в нас за столом часто збирається вся наша велика родина.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
