Я вийшла заміж і поїхала жити до чоловіка в село. Коли мені було 20 років, я була впевнена, що зможу подолати всі труднощі. В селі жити я не дуже хотіла, але спочатку у нас інших варіантів не було. Крім того, я постійно переконувала себе в тому, що це тимчасово. Мріяла, що наступить час, ми назбираємо необхідну суму і купимо собі квартиру.
Але живемо в шлюбі ми вже 10 років і поки ніяких змін не передбачається. У нас народилося двоє дітей, чоловік працює, я теж. У чоловіка середня освіта, а у мене вища. Старшій доньці дев’ять років, синові шість. На даний момент я працюю вчителем в школі. Чоловік заробляє непогано, я трохи менше, живемо як всі – не багато ну і не бідно.
Як я уже сказала, живемо ми в приміському селищі. Я сама народилася і виросла в місті. Може через це у мене повно амбіцій і є цілі в житті. Чоловік навпаки любить тишу і не хоче нічого змінювати у своєму житті. Я не кажу, щоб він зірки з неба діставав. Але у людини повинно ж бути бажання жити добре і краще. Він навіть ремонт у будинку ледве-ледве робить, можна сказати тільки через те, що я постійно наполягала на цьому.
Коли бачу сусідів, у яких вдома і дворики відремонтовані, пофарбовані і все так акуратно зроблено, аж на душі боляче. Ну чому мій чоловік не такий? Чому він не прагне вперед, щоб жити краще? Не думаю, що це лінь, просто у нього такий характер – йому завжди усього вистачає. Чоловік каже мені, що я повинна бути вдячна тому, що маю. Робота є. Дах над головою є. А що ще треба?
Не знаю, як йому, а мені треба. Я хотіла б жити у гарно облаштованому будинку. Ну хоча б огорожу можна було пофарбувати? Коли я зрозуміла, що не допрошуся чоловіка це зробити, то взяла фарбу і сама помалювала, витратила на це весь день. А чоловік навіть не помітив, що щось змінилося у нас на подвір’ї.
В ідеальному варіанті я б хотіла жити у власній квартирі, але поки я не бачу шляхів, як переїхати з села в місто, будинок продавати чоловік не погодиться, але і робити нічого не хоче.
Я вже навіть думала лишити йому дітей і на кілька років поїхати на заробітки в Італію, моя сусідка так зробила, то за п’ять років переїхала в свою квартиру. Правда, у неї діти трохи старші, ніж у мене. Якби не вік дітей, я б поїхала не роздумуючи, а так я ще вагаюся.
Чоловік про мої заробітки навіть чути нічого не хоче – каже, їжа є, будинок є, а головне діти здорові. На думку чоловіка, я повинна бути задоволена своїм життям, так як є люди, які живуть гірше за нас. Хто з нас правий? Треба прагнути більшого чи дякувати за те, що є.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
