fbpx
Життєві історії
Чоловік поїхав на заробітки в місто, та там і залишився. Знайшов собі нову дружину, а Олену залишив одну з трьома дітьми. Допомагав грошима, але не приїхав жодного разу. Олена постійно працювала, вдень у магазині, а ввечері допізна, на своєму городі. Добре, що хоч діти виросли помічниками, у всьому матері допомагали. А якось прийшов до Олени свататися місцевий вдівець і вона відповіла йому згодою. Діти прийняли Івана Михайловича добре. Були раді за матір. Та й всі в селі були за них раді, бо щастя – воно людям дуже потрібне

Олена працювала продавцем в місцевому магазині. Життя навчило її самій давати у всьому раду. Залишилася вона одна з трьома дітьми, коли молодшій було всього чотири роки. Чоловік поїхав на заробітки в місто, та там і залишився. Знайшов собі нову дружину, а Олені написав лист. «Мовляв прости, покохав іншу. Дітям буду допомагати, а ти живи як знаєш».

Олена не жаліла себе, не бігала по подругах, не скаржилася. Зібрала дітей, старшому тоді тільки 12 виповнилося і сказала, що батька у них тепер немає. Що якщо хочуть з папкою спілкуватися, вона опирається не буде, але де-небудь на нейтральній території. У свій будинок, вона його не пустить нізащо.

Середня дочка Настя, засмутилася. Дуже вже батька любила, дівчинці тоді було 8 років. Олена притиснула доньку до себе, поряд бігала молодша Антоніна. «Ну хоч цієї, нічого пояснювати не треба, не розуміє ще нічого, маленька», – розраджувала себе жінка.

Андрійко, син відразу сказав, що батька бачити не хоче, не потрібен йому такий батько. Зрадник. Мати переконувати не стала, але і налаштовувати проти батька вона не буде. Ні зараз, ні коли-небудь в подальшому.

Батько допомагав грошима, але не приїхав жодного разу. Незабаром, навіть Настя, стала все рідше і рідше згадувати батька, а Олені довелося стати для своїх діток тепер ще й татом. І сина проблеми вирішувала і дочок, що підростали. А ще постійно працювала, вдень у магазині, а ввечері допізна, на своєму городі. Спасибі діти виросли помічниками, у всьому матері допомагали.

Олену в селі поважали усі, бо бачили її старання. Останнім часом стали люди помічати, що якось змінилася Олена. Он, навіть зачіску змінила, але ж останні років п’ять, завжди ходила з незмінним пучком.

А тут в місто з’їздила, підстриглася. Кілька суконь нових прикупила, а чому найбільше здивувалися місцеві кумасі, так це того, що тепер на роботу Олена ходила з легким макіяжем.

Місцеві бабусі, які завжди сиділи на лавочці навпроти магазину, помітили, що в магазин зачастив Іван Михайлович, місцевий лісник, пасічник та й взагалі дуже шанована людина в селі.

Був він вдівцем, дружини давно не стало, а він більше так і не одружився. Працював, мав свою пасіку. За його медом з міста їхали. А потім ще й в лісники пішов, ліс знав як свої п’ять пальців. Був чоловіком строгим, але справедливим. Так і жив один. Дітей у нього не було. Часом їхав в місто, може і був там у нього хто, про це ніхто не знав, але повертався незмінно один.

Так ось, помітили жіночки, що вже дуже часто, став він навідуватися в їх магазинчик. Раніше то рідко коли його побачать, а тут прям кожен день, а то й не раз.

Вирішили, що потрібно запитати у Олени безпосередньо. Жити в невіданні вже не було сил. Дочекалися коли спаде потік покупців, так вирушили до Олени.

– Олено, ти послухай, – почала здалеку Петрівна – чого це до тебе наш Михайлович зачастив?

Але Олена нічого не відповіла, хоча рум’янець на щоках все сказав сам за себе.

Все на тій же лавочці, подружки чекали Петрівну. Знаючи круту вдачу Олени, очікувати можна було, що завгодно. До магазину під’їхала машина в якій сидів Іван Михайлович. Він вийшов з машини і жінки ахнули від його виду.

Михайлович був одягнений, як справжній наречений. В костюмі трійці, білій сорочці, та ще й з букетом квітів. Михайлович виглядав шикарно.

Він зайшов в магазин, а жінки стояли в повному невіданні і тихо заздрили Петрівні, яка зараз була в самому епіцентрі подій.

Минуло хвилин десять і з магазину вийшла Петрівна, з переможним виразом обличчя. Вона гордо і дуже повільно йшла до своїх подружок, тим самим помстившись їм за те, що вони кинули її там одну, але бажання розповісти все, що знає пересилило гордість і вона прискорила крок.

Потім півгодини Петрівна, насолоджуючись тріумфом розповідала, як Михайлович зайшов в магазин і подарував Олені квіти, а потім нікого не соромлячись, запропонував Олені вийти за нього заміж.

Ще розповідала Петрівна, що Олена тепер щаслива і вона, Петрівна дуже навіть за неї рада. Багато натерпілася жіночка, нехай і їй тепер буде щастя.

А Олена і дійсно була дуже щаслива. Діти прийняли Івана Михайловича добре. Були раді за матір. Та й всі в селі були за них раді, що вже говорити.

– Наздогнати щастя! – як казала Петрівна, – а воно і правильно. Щастя – воно людям дуже потрібно!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page