Коли я виходила заміж, планувала прожити з чоловіком все життя в любові і злагоді. І щоб не сталося, залишатися разом. В принципі, до недавнього часу саме так і було. А тепер я взагалі не знаю, що робити.
Ми з чоловіком взагалі ніколи не сварилися, завжди вміли все вирішити мирно та знайти компроміс. Ми любили один одного та були ладні піти на уступки один одному. Часто я стримувалася, не висловлювала свою думку, щоб не посваритися. І це працювало. Джерело
В той день я навіть не пам’ятаю, з чого все почалося. Ми почали доводити один одному правоту з дуже «принципового» питання. Зачепилося одне за інше, я не знаю як, та наша злість повиходила назовні. Так ми вперше за три роки посварилися. Посварилися так сильно, що він ввечері зібрався та пішов з дому… Це була найдовша ніч у моєму житті. Де він? Що з ним? Мобільний був поза зоною, я не знаходила собі місця, була готова просити в нього пробачення та все забути — тільки б повернувся…
Повернувся він під вечір наступного дня. Вигляд у чоловіка був жахливий, він наче постарів, став переді мною на коліна та почав шепотіти: «Прости мене, прости», «Ні, це ти мені прости, все нормально…» — казала я. Ми плакали, як дурні, і я подумки обіцяла собі, що більше ніколи такого не повториться і що все буде, як раніше. Ні, все було краще, ніж раніше, але лише кілька днів, поки не сталася та розмова…
– Мені потрібно тобі у дечому зізнатися. Я більше не можу тримати це в собі. Тієї ночі я тебе зрадив … У мене є знайома, вона давно мене кликала…. Я спочатку напився, а потім пішов до неї, від злості, від відчаю, з розпачу. Такого раніше ніколи не було і ніколи не буде, і мені дуже кепсько від того…
Я не була готова таке почути. Відверто, я була шокована, адже ми дуже любили один одного. Як може зрадити людина, яка любить, навіть зі злості, мені в голові не вкладалося.
Чоловік сказав ще багато слів у своє виправдання. І я повірила, що такого більше не буде. Я вірила, що він був у розпачі і що й досі любить мене, навіть сильніше, ніж любив. Я сказала чоловікові, що пробачаю його і що ми раз і назавжди забудемо про це. Але сказати і зробити – виявляється, це різні речі. Думка про зраду засіла в моїй голові і я ніяк не можу її позбутися.
От навіщо було мені все це розповідати? Навіщо було карати цим вчинком нас обох? Навіщо перекладати відповідальність за нього, цей біль на обох?.. Тепер я впевнена – я б не хотіла знати цю правду. І якби таке трапилося зі мною, ніколи б не зізналася, бо не пережила б, якщо він мені не пробачив, бо знала, що через це йому буде боляче. А якщо пробачить, то обов’язково згадуватиме мені цей вчинок…
Я готова пробачити йому, але… мені погано від тієї правди — вона як ложка дьогтю у нашому житті. Вона переслідує мене і вдень, і вночі. Коханим не можна казати правду. Не потрібно брехати, просто мовчати. Бо правда, так само, як і брехня, може зруйнувати сім’ю. Я справді не знаю, як мені тепер з цим жити.
За матеріалами Марія ПОДІЛЬСЬКА
Фото ілюстративне – successintouch.com.
