fbpx
Життєві історії
Чоловік пішов від мене. А через рік мені прийшов лист від сестри, Людмили. Ми ж росли в різних дитбудинках, я намагалася шукати рідних, але інформації не давали. Малюків майже відразу усиновили, тільки ми з Людмилою і залишилися в інтернатах. А Люда мене знайшла. Я відразу поїхала до неї. Приїжджаю – а вона при надії. Чоловік її кинув, як мене колись, тому я вирішила допомогти сестрі

Моя подруга Оксана виросла в дитячому будинку. Оксана раніше була моєю сусідкою, ми були знайомі, напевно, з народження. У її мами було шестеро дітей. Оксана була в родині старшою, і коли ми виходили гуляти у двір, вона завжди брала з собою малюків. Пам’ятаю, я дуже переживала, коли мої батьки розлучилися. Стою у дворі, сльози котяться градом. Підходить Оксана і каже:

– Чого плачеш? Цей тато пішов – новий скоро буде. Може, навіть кращий. У нас он зараз який новий тато хороший!

Вона знала, про що говорить. Новий тато в сім’ї з’являвся щонайменше раз на два роки. Потім кудись зникав, залишивши на згадку про себе чергове немовля. Мати сімейства Варвара, здавалося, не дуже через це переживала.

– Де четверта – там і п’ята дитина! – говорила вона, повертаючись додому з черговим немовлям. А через якийсь час змінювала приказку:

– Де п’ята, там і шоста, прогодуємо вже як-небудь!

І прогодувала б: дітей Варвара любила і по можливості забезпечувала їх. Ось тільки одного разу ввечері, коли багатодітна мати поверталася додому, вона необачно переходила дорогу… Сиротами залишилися шестеро дітей.

Так дванадцятирічна Оксана потрапила в дитбудинок. У нашому місті її чомусь не залишили: відправили кудись у район. Кілька років ми листувалися, а потім подруга перестала відповідати на мої листи. Та й у мене клопоту вистачало: наближався випускний і вступ до вузу.

Потім я вийшла заміж, у мене з’явилися нові турботи. І ось минуло вже років двадцять відтоді, як я закінчила школу. Одного разу мене відправили на два тижні у відрядження в інший регіон. Вдень я займалася роботою, а вечорами гуляла по місту. Одного разу помітила афішу з анонсом виступу місцевої співачки. Виконувала вона романси. Мені в той вихідний було відчайдушно нудно, і я купила квиток до клубу.

Виконавицею виявилася моя подруга дитинства Оксана. Ми відразу впізнали одна одну. Концерт незабаром закінчився. Оксана запросила мене до себе і розповіла, як склалося її життя.

– В дитбудинку до мене ставилися добре, – говорила вона. – Мене дуже полюбила Марина Петрівна, вчителька музики в місцевій школі. Вона сказала, що я обов’язково повинна розвивати свій талант. Вчитися грати на якомусь інструменті було вже, напевно, пізно. А ось вокалом Марина Петрівна почала зі мною займатися. Одного разу вона подзвонила своїй подрузі. Та – самотня викладачка музичного училища. Вона не тільки влаштувала мене в музучилище, але й поселила мене у себе.

Оксана планувала вступати до консерваторії. Ніхто не сумнівався, що все у неї вийде. Але у долі були інші плани.

– Перед самим випускним я закохалася в чоловіка, – продовжила розповідь Оксана. – Він був набагато старший за мене. Займався організацією концертів. Цей чоловік сказав: навіщо тобі консерваторія, я знаю, як заробити більше і швидше. Я почала співати в ресторанах.

З мрією про консерваторію Оксана розлучилася швидко – як тільки зрозуміла, що чекає дитину. Чоловік повідомив, що не планує мати дітей і їй не не радить, бо фігура зіпсується і голос, мовляв, пропаде.

– Дитину я не народила, – говорила Оксана. – Якось уві сні маму. Вона лаяла мене і стверджувала, що я пошкодую про своє рішення.

І я справді дуже скоро пошкодувала. Коли вже не сила було терпіти голос совісті, я вирішила втекти в інше місто. Прийшла до місцевого клубу, запитала, чи не потрібний музичний керівник. Так я знайшла роботу, отримала кімнату в гуртожитку. Через кілька років і квартиру це ось дали.

– А заміж ти не вийшла? – не втрималася я.

– Я була заміжня, – відповіла подруга. – Ми чекали дитини багато років. Потім з’ясувалося, що через ту ситуацію дітей у мене бути не може, і чоловік пішов до іншої.

Раптово хтось відкрив двері ключем. У будинок ввалився рум’яний підліток:

– Мамо, привіт! У нас гості? Я так хотів встигнути на твій концерт, але автобус зламався!

Оксана засміялася, дивлячись на моє здивоване обличчя.

– Це мій син Олег, – повідомила вона.

– Так, чоловік пішов від мене. А через рік мені прийшов лист від сестри, Людмили. Ми ж росли в різних дитбудинках, я намагалася шукати рідних, але інформації не давали. Малюків майже відразу усиновили, тільки ми з Людмилою і залишилися в інтернатах. А Люда мене знайшла. Я відразу поїхала до неї. Приїжджаю – а вона при надії. Чоловік її кинув, як мене колись кинув той негідник.

Жила Люда в якийсь халупі. Я її до себе забрала, звичайно. Почали ми разом готуватися до народження малюка. Але так сталося, що при народженні дитини сестри не стало. Я в той час вже була не останньою людиною в місті, підняла всі зв’язки. І усиновила Олежика. Так у мене з’явилася дитина.

Колишній чоловік, дізнавшись, що я стала мамою, хотів було повернутися, але я його не пустила. Так і живемо вдвох уже п’ятнадцять років. Олег музикою не цікавиться, він у мене спортсмен. На змагання їздив в сусідню область. Знаєш, я часто думаю, як все склалося! Доля забрала у мене чоловіка і сестру, але подарувала найкращого сина на світі.

Фото ілюстративне – goodhouse.

You cannot copy content of this page