Ти навіть й не думай погоджуватися на таке, адже такого навіть і допускати не можна заміжній жінці! – наголошують усі подруги моїй знайомій Валентині. – Адже, якщо ти погодишся на це, то це буде початком кінця! Сім’я має жити разом і крапка, іншого й бути не може.
Валентина в шлюбі вже майже 8 років, у неї двоє дітей: син-другокласник та п’ятирічна дочка, дуже добре заробляє чоловік, адже працює на гарній роботі та й батьки хороші, які завжди розуміють і допомагають, чим лише можуть.
Перед народженням другої дитини Валентина зі своїм чоловіком переїхали з столичної маленької однокімнатної квартири в трикімнатну квартиру, яка знаходиться недалеко від столиці, там дуже хороший ремонт та гарна кухня з технікою.
Валентина й досі сама не вірить своєму щастю. В однокімнатній квартирі навіть з одною дитиною було дуже незручно і тісно.
Тому вони й купили трикімнатну квартиру – нехай вона трохи й віддалено від столиці знаходиться, зате дуже зручно там та просторо з двома дітьми, місця всім вистачає.
Тут і чисте повітря, зелене місто, привітні усміхнені люди, новий будинок, хороші і спокійні сусіди, з якими подружжя вже й подружитися встигло.
Все в місті – в пішій доступності: поліклініка, садочок, пляж, парк, торговий центр, будинок культури, дитячий клуб.
Діти з першого класу ходять по місту одні, грають у дворі з друзями, ходять один до одного в гості, як в старі добрі часи, й ніхто за них особливо не хвилюється, тут спокійно і тихо скрізь.
– А я ж ще й знайшла роботу мало не в сусідньому будинку! – хвалиться Валентина усім. – Не зі столичною зарплатою, звісно, зате гарний графік, дуже підходе мені, неважка роботі і поруч. Краса! Це дуже великий плюс.
Тепер Валентина дуже щаслива, що переїхала в маленьке містечко, і батьків вже вмовила перебиратися ближче.
Дихати чистим повітрям, прокидатися в тиші під спів птахів, бути ближче до своїх онуків, разом з родиною проводити час. Батьки теж перейнялися цим питанням й зараз швидко займаються обміном квартири.
У всьому цьому один лише мінус – чоловікові Валентини доводиться їздити на роботу аж в столицю, а це далеко, насправді.
Коли тільки переїжджали, все здавалося не так сумно. Пробок на дорозі – таких, як зараз – якось не було, і перший час чоловік їздив навіть на своїй машині.
Але з часом, з кожним роком ситуація все гірше. Чоловік Валентини давно вже пересів на громадський транспорт.
О шостій годині ранку Андрій сідає на маршрутку, потім їде в метро з однією пересадкою, і там ще або 4 зупинки на автобусі, або 20 хвилин пішки – він на місці, на роботі своїй.
Від роботи додому – майже дві години з хвостиком добиратися потрібно. А ввечері, після важкого робочого дня, знову ті ж дві години – в зворотному напрямку.
– Так у нас їздить все місто! – сумно про це говорить сама Валентина. – Всі, кому не пощастило знайти роботу тут, а працюють в столиці, мають вставати о шостій ранку, а повертатися додому ближче до ночі. А що робити? Робота зараз потрібна, адже ціни все вищі і вищі, часи зараз в усіх дуже складні.
Але спробуй так пожити – важко. Втома накопичується, роки минають, уже й відпустка не допомагає, і вік наступає на п’яти, і ясно, що попереду все тільки гірше.
І Андрій одного дня просто спокійно сказав, що йому вже так набридло.
Сил їздити у нього більше немає ледь не щодня. У той же час роботу міняти він не хоче, таку більше не знайдеш. У сорок років – вже не так просто влаштуватися на нову роботу. У фірмі своєї він на хорошому рахунку, робота цікава, зарплата теж хороша. Зараз залишити хорошу роботу з гарною зарплатою просто не розумно дуже і все.
На сьогоднішній день Андрій бачить лише один вихід – орендувати квартиру поруч з роботою і жити там з понеділка по п’ятницю, на вихідні приїжджаючи додому. Про те, щоб їздити далі – він і чути не хоче.
На всі заперечення й переконання відповідає одним аргументом – поїзди так хоч тиждень, я потім на тебе подивлюся, як ти заговориш тоді.
Валентина, звісно, засмучена дуже таким складом речей – і абсолютно не уявляє, що робити.
– Залишати обжиту квартиру, де у кожної дитини своя кімната, прекрасні школи-садки-гуртки, роботу, забирати дітей з їх мість – і їхати за чоловіком жити до столиці, в орендовану маленьку квартиру, де незрозуміло, що з поліклінікою, що зі школою? – говорить сумно Валентина. – А садочок? Влаштувалися так непросто, тільки почали ходити більш-менш – і знову сидіти вдома? А батьки – навіщо вони тоді перебираються у їх містечко, раз онуки їдуть в столицю? Та взагалі ця ідея якась зовсім нерозумна, як на мене. Як в голову може таке прийти – забрати отак сім’ю з хорошого місця тому, що так просто захотілося, просто заради роботи. Бач який – у нас все місто їздить так, а він бач, втомився. Заради сім’ї, заради дітей міг би, напевно, і поступитися?
Хоча, напевно, хто так не їздив роками – тому не зрозуміти. Такі рішення теж не від хорошого життя приймаються.
Андрій, який добре забезпечує всю свою сім’ю майже сам, адже у дружини маленька зарплата, має право хоча б на відпочинок? Прийти додому ледь не о сьомій вечора, не поспішаючи повечеряти, телевізор подивитися, потупити в інтернеті? І вранці встати не в шість, а о восьмій, а то і пізніше.
Відпустити чоловіка одного жити в столицю, нехай орендує там квартиру і робить що хоче? – всі кругом говорять, що це початок кінця їх сімейного життя. Два дня через п’ять – це не сім’я.
Скільки вони так проживуть? Рік, два? Розлучення, напевно, в таких випадках – питання часу.
Але Андрій ні про які компроміси чути не хоче.
– Я, – каже, – орендую квартиру, а ви як хочете. Приєднайтесь – буду радий. Ні – значить, буду приїжджати у вихідні до вас додому, іншого варіанту я не прийму, втомився я, вже немолодий давно, важко мені так справлятися. Але жити в маршрутках – це однозначно більше я не буду.
Тепер Валентина навіть не знає, як правильно вчинити. Бігти за чоловіком, чи мати гарне і спокійне життя з батьками в маленькому містечку? Яке рішення буде правильним, щоб і жити добре і сім’ю зберегти?
Фото ілюстративне.
