Все життя ми з чоловіком мріяли про власний будинок, а тепер в ньому розкошує мама моєї невістки, що я вважаю, є дуже несправедливим.
Як я уже сказала, будинок ми будували багато років для себе, витратили на це немало часу і зусиль.
Та коли мій син одружився, ми віддала йому будинок, вирішили, що для рідної дитини нам не шкода.
Будинок цей дався нам дорогою ціною. Нам з чоловіком майже не доводилося були разом, бо він постійно їздив на заробітки.
Додому приїжджав два рази на рік, і всього на кілька днів. Ну що це за життя, коли найкращі молоді роки проходять не разом?
Але я терпіла, мирилася з цим, тому що потрібні були гроші, знову ж таки – на будинок!
Будувалися ми більше десяти років, а потім ще меблі купували, техніку, і коли вже все було майже готове, син сказав, що хоче одружуватися.
Прийшли в гості наші майбутні свати весілля обговорювати, ну і планувати, де молоді жити будуть.
Ми сказали, що ми з чоловіком плануємо переходити в новий будинок, тому залишаємо молодим нашу квартиру.
Свасі і майбутній невістці це не сподобалося, було помітно, як у них за столом змінився настрій.
Коли вони пішли, я все добре обдумала, і вирішила, що ми, як справжні люблячі батьки, можемо віддати своїй дитині наш будинок, адже заради щастя сина я готова на все.
От я сама і запропонувала чоловікові, щоб молодих пустити в нашу новобудову.
Тобто, це була моя ініціатива, я хотіла догодити сватам, та й не хотілося, щоб у молодих з самого початку були якісь непорозуміння.
Відразу скажу, що мене чоловік не підтримав, він вважав, що ми ще самі не пожили, все життя працювали, то чому ми маємо це віддавати?
Але любов до сина перемогла і я настояла на своєму – після весілля син з невісткою почали жити в нашому будинку, а ми залишилися в своїй квартирі.
Будинок знаходився недалеко від нас, то я часто забігала до молодят в гості, поки невістка мені не зробила зауваження – у них тепер окрема сім’я, і треба приходити в гості лише за запрошенням.
Хоч мені було прикро, але я це ковтнула, не стала сперечатися, і знову ж – заради щастя сина.
І яким же було моє здивування, коли я зрозуміла, що це правило стосується лише мене, бо моя сваха почала приходити до своєї дочки чи не щодня.
Це саме і стосувалося родинних свят – невістка в гості своїх батьків кличе, а нас – ні.
І найприкріше, що і син почав ставати на неї схожим, про нас він просто періодично забував.
А зараз взагалі сваха там поселилася – як приїхала ще в кінці осені, так досі там і живе.
Вона ніде не працює, так що виходить – живе на всьому готовому і за кошт наших дітей.
В результаті мій чоловік не витримав, і каже, збирайся, йдем до сина в гості.
Ми прийшли на подвір’я, сваха нас зустріла першою, ще у дворі, і питає нас, що сталося, чого ми завітали до них.
Тут мій чоловік вже не витримав, нагадав, що він двадцять років по заробітках мотався, щоб цей будинок збудувати.
А тепер йому не можна і в гості зайти?
Я таким злим свого чоловіка ще не бачила, він стояв на подвір’ї, і ледь не плакав.
Мама невістки зрозуміла, що перегнула палицю, тому замовкла і більше нічого нас не питала.
Чоловік покликав сина на двір на розмову, а невістка зробила нам чай.
На наступний день сваха поїхала, а невістка на нас образилася, зовсім з нами не спілкується.
Син теж якийсь похмурий ходить. Чоловік не хоче розповідати, що він йому тоді сказав.
Я тепер дуже картаю себе, думаю, що неправильно я зробила, коли вирішила наш будинок дітям віддати.
Якби вони самі до цього йшли, то може б більше все цінували!
Чи може не варто було чоловікові так робити – якщо вже віддали будинок, то треба було приймати їхні правила?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.