Мені 24 роки і я не бачила жодного разу свого батька. Знаю тільки, що цього чоловіка звали Олександр. Мама народила мене вже після розлучення, коли батько вирішив, що жити в Україні він не хоче, а хоче жити в США. Чомусь, моя мама була для нього перешкодою для переїзду в омріяну країну. Ймовірно, найпростішим способом отримати громадянство він бачив одруження з американкою. Але складно одружитися, коли ти вже в шлюбі.
Про те, що мама чекає дитину, вона дізналася після розлучення. На повідомлення про це батько відреагував холодно. Та й яка дитина, коли однією ногою ти вже в іншій країні? Він поїхав. З деякими друзями Олександр підтримував зв’язок і до мами доходили чутки про нього. Коли я підросла, чула як подружки на кухні обговорюють з нею останні новини.
З розмов було відомо, що Олександр завів в США нову сім’ю, але справи йдуть не так вже радісно. Мені було дуже цікаво. Мама ніколи не приховувала від мене фотографії. Розповідала про нього, говорила, що я схожа на нього. Я дивилася на фото і прислухалася до себе. Але людина, що дивиться на мене з картинки, не викликала в мене ніяких емоцій. Мама спокійно реагувала на розповіді. Після того, як гості йшли додому, мама ходила трохи задумлива.
Мені ніколи не хотілося побачити свого рідного батька. Ніколи не хотілося подивитися йому в очі. Це була б абсолютно чужа людина. Пройшовши повз, не впізнала б його.
Я вже вчилася на останньому курсі університету, коли мама сказала мені: – Твій батько повернувся. Вчора він написав нашій спільній знайомій, питав про тебе. Запитав мій номер, а вона дала! Навіть не запитала! Думаю, він спробує тебе знайти і налагодити зв’язки.
– Але стільки років минуло, у мене в голові не вкладалося. Адже він не може і справді вважати, що ми його приймемо. Він чужа людина для нас.
– Будь обережна, раптом він тебе у університету буде чекати, – повчала мама. Вона знала, що їхня спільна знайома розповіла батькові, що у нього є донька, яка зараз вчиться в університеті.
Я бачила, що мама дуже хвилюється, і спробувала її заспокоїти.
– Мамо, та він же мене не знає, а в натовпі він мене навіть не впізнає. Складно впізнати того, кого жодного разу не бачив.
Але переживання мами виявилися марними. Відтоді пройшло два роки, а він так і не наважився просто зателефонувати мамі. І правильно зробив. Цікаво, він ще дасть про себе знати?
Я точно знаю, що батько весь цей час жив в місті, але так і не захотів побачити мене, свою рідну доньку. Я вперше в житті чую про таку бездушну людину, для мене така поведінка є дуже дивною.
Фото ілюстративне – shmyandeks.
