Я зараз дуже засмучена вчинком своєї мами, адже ніколи й не думала, що подібне може статися в її родині, для мене це великий подив і розчарування.
Справа в тому, що мама моя вже давно залишилася одна, її чоловіка, мого батька, немає багато років.
Мій тато був не дуже доброю людиною, але мама і не збиралася розлучатися, вона завжди говорила: “В нашому роді розлучень не було”. І вони й далі так жили.
Мені, щиро кажучи, чоловік зустрівся дуже хороший, працьовитий, зі спокійним характером. Мама її ним і сама натішитися не могла. Ми з Анатолієм змогли відкладати гроші і згодом з’їхали з маминої двокімнатної квартири і купили собі двокімнатну, хоча й меншу, з однією прохідною кімнатою.
Згодом у нас народилася донечка. Роки минали, згодом і моя донька вийшла заміж. З чоловіком вони стали жити на орендованій квартирі.
Якось так склалося, що в усіх розмовах моя мама постійно говорила, що вона переїде жити до мене, а її квартира дістанеться внучці.
Вже й я збиралася забрати маму до себе, та стала помічати, що у моєї доньки Вікторії з чоловіком не все ладиться. Коли не запитає де зять, донька лише сумно посміхається. Згодом вже вся родина знала, що чоловік залишив мою доньку, він знайшов собі іншу і проміняв сім’ю на ту пані.
Моя мама відразу сказала мені, щоб я пояснила своїй доньці, щоб вона на розлучення не подавала, адже в їх родині розлучень не було. Онучка має чекати, поки чоловік повернеться в сім’ю, а якщо ні, то сама його просити, щоб він не робив помилки.
Та Вікторія й слухати бабусю не стала, вона розлучилася і повернулася з дитиною жити до батьків.
А згодом мати подзвонила мені і сказала, що її квартира моїй доньці не дістанеться, адже вона розлучилася, бабуся оформила дарчу на свого племінника, сина своєї рідної сестри.
Моя донька сказала, що в неї тепер бабусі немає, вона й бачити її не хоче.
А я розуміла, що мама старенька, її потрібно доглядати, племінник цього робити не буде, але у мене душа не камінь і мені шкода маму свою.
Я тепер не знаю кого обрати: маму – тоді донька відвернеться від мене, адже вважатиме це не справедливим, або доньку свою – тоді мама зустрічатиме свою старість сама? Як мені правильно вчинити по совісті, щоб потім не шкодувати все своє життя?
Фото ілюстративне.
