Нещодавно ми з моїм чоловіком Андрієм відзначили 35 років спільного життя. У нас дві дочки, у яких теж є свої сім’ї: у старшої доньки два наших онука, а у молодшої – внучка. Все начебто у всіх добре, але в сучасному житті є свої запити: у старшої доньки з зятем житло взяте в кредит, у молодшої – автомобіль взятий в кредит і ще дрібні кредити є, які вони брали на різні життєві потреби.
Всім складно зараз, за все доводиться платити. Хоча молодша донька Світлана зі своєю сім’єю живе в нашій квартирі, і доходи у нас зараз загальні, але з виходом чоловіка на пенсію стало нам зовсім непросто жити. Та й я вже пенсіонерка. Ми з Андрієм досить пізно одружилися.
Але у чоловіка відмінна будівельна спеціальність, у нього своя бригада, вони будують будинки. Такі працівники зазвичай користуються попитом.
Його друг їздить по Україні і будує людям будинки. Спочатку їздив місяць через місяць, а тепер їздить у довгі відрядження – на пів року і кличе мого чоловіка. Заробітки там дуже хороші, в три рази більше, ніж чоловік тут отримував, і це, звичайно ж, не може не подобатися.
Я відразу дуже зраділа, що в Андрія з’явиться хороша робота, він горно зароблятиме, але чоловік сказав так: «Як хочеш, але збирайся зі мною, бо без тебе я нікуди не поїду. Ми з тобою всі 35 років нерозлучні, я без тебе вже й кроку не можу зробити, нічого страшного немає в тому, що ти зі мною будеш поруч навіть там». Я тут і сіла!
Пояснюю йому, що це неможливо. Вдома мені потрібно молодшій доньці допомагати – внучка ще зовсім маленька, одній бути важко, поки її чоловік на роботі. Іноді допомагаю старшій доньці Оксани, їжджу вдень до неї, щоб онуків по гуртках зі школи розвести, додому привезти і нагодувати. Це якщо у батьків хлопчаків зміни збігаються, то хто їм ще допоможе?
Так я і не можу залишити своїх дочок – я без спілкування з ними не зможу, я звикла бути завжди поруч з дітьми та онуками, тут мій дім, мені вони як повітря потрібні. Але і дочки чомусь стали проти мене: їдь мамо, ми самі впораємося, якщо що – няню наймемо для гуртків. А найменша взагалі рада: мовляв, ура – пів року одні, своєю сім’єю проживемо. Але я стою на своєму.
Чоловік уже зібрав всі документи на виїзд, скоро готуватися потрібно до поїздки. Я бачу, як він засмучений, на мене ображений, і мені його шкода. Він розповідає: з ним же збирається їхати ще і його друг, так його дружина спеціально звільняється зі своєї роботи, щоб їхати з ним – ось вона надійна людина і вірна подруга. А я, виходить, погана дружина. Та не чужого краю я боюся, а дітей і онуків кинути самих не хочу зовсім. А жінка друга зовсім нерозумна людина: навіщо звільнятися з роботи, щоб просто їхати з чоловіком, всього лише на шість місяців?! Чоловік від моїх слів ще більше посмутнів.
Але ось залишається всього кілька днів до його від’їзду, і мені вже стає самій сумно. Ми дійсно з ним 35 років не розлучалися на такий тривалий час, один тільки раз два тижні були в різних відпустках, так і то гарно так скучили одне за одним.
Як Андрій буде там без моєї турботи – адже він навіть пельмені собі нормальні зварити не може?! Прання, готування, прибирання – все це було тільки на мені, чоловік наполегливо працював, хатньої роботи він зовсім не знає. Йому вже за 60 років, він не зовсім здоровий і я, ніби як, дуже потрібна йому там, тим більше є місце для проживання вдвох, я медсестра, може, влаштуюся десь там. Але й сумно стає від того, як тільки подумаю, що дочки тут одні залишаться, мені стає ще гірше. Ось що мені тепер робити? Порадьте, будь ласка.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – ivona.
