Мої мама й тато все своє життя жили в невеличкому селі, мама дуже важко працювала, батько теж все життя крім свого колгоспу нічого не бачив зовсім.
Я у них одна донька, хоча на той час в селі, це була рідкість, адже в багатьох сім’ях було багато діток, та через важку працю більше діточок у моєї мами не могло бути, на жаль.
Все, що я пам’ятаю з власного дитинства, що батьки дійсно постійно багато працювали, відкладали гроші на моє майбутнє.
Я згодом поїхала навчатися в місто, там вийшла заміж, в мене вже тут сім’я.
Житло у мого чоловіка було своє ще до нашого одруження, а потім ще й батьки мені дали гроші й ми продали квартиру чоловіка, доклали цю суму й купили трикімнатну квартиру.
З чоловіком мені дуже пощастило, можна сказати, адже він хороша і порядна людина. Ми дуже часто приїжджали до моїх батьків зі своїми двома дітьми: сином і донькою, які дуже любили своїх дідуся і бабусю, як і вони їх, насправді.
Роки минали дуже швидко, наші діти росли, а батьки непомітно старіли, але все ще тримали велике господарство, адже звикли до роботи за все життя.
Згодом батька не стало й щовихідних ми відкладали усі свої справи та їхали до мами, адже вона сумувала одна.
Я усе допомагала в її хатині, а чоловік мій працював з мамою по господарству. Діти підросли й теж залюбки допомагали вже старенькій бабусі.
Я весь час вмовляла маму продати власне господарство, адже їй було важко, я пояснювала, що ми вже забезпечені люди, у нас все є для нормального життя, звала її до себе, адже діти наші навчалися, і одна кімната була вільною завжди, в ній спокійно могла жити мама.
Та мама не хотіла зовсім погоджуватися на нашу пропозицію, до останнього вона на своєму стояла, вона звикла до життя в своєму селі, до роботи й навіть чути не хотіла про те, в чому я її переконувала.
А якось мама занедужала, лежала в стаціонарі вона майже два тижні. Ми з чоловіком приїхали до мами, я щодня їздила до неї, а чоловік тим часом продав все господарство, ми вирішили, що заберемо її до себе, адже у нас робота там і сидіти з мамою в селі ми не можемо, адже нам все потрібно залишити і повністю перелаштувати своє життя.
Ми цього не стали робити, адже наші діти теж потребують нашої допомоги, вони хоч і виросли, але ще зовсім не самостійні в житті.
Коли ми маму виписали додому зі стаціонару, по дорозі, коли ми їхали в авто, я все мамі пояснила, спокійно розказала, що свиней, качок та курей, чоловік продав, городину зберуть сусіди, а ми заберемо маму в місто.
Чоловік моїй мамі пообіцяв ще тоді відразу, що хату її ми продавати ми не будемо, поки мвона буде жити з нами, щоб ми усі разом могли приїжджати в село і вона могла побути в своїй хатині, адже ми розуміли на скільки вона дорога їй.
Мама ніби зрозуміла мене, ні в чому не перечила, адже сама вона вже не могла працювати.
Ми приїхали в місто, їй у нас ніби добре, адже в нас гарні умови, набагато кращі, ніж в мами в селі, я смачно готую, в усьому догоджаю мамі своїй, але радості в маминих очах я не бачу, лише смуток.
Мама у нас на очах швидко старіє. Неохоче розмовляє зі мною і з чоловіком моїм, а якщо й говорить, то лише про своє село, хату, сусідів, лише й мови про те.
Я не знаю, що мені робити, правду кажучи. Я не можу кинути все й сидіти в селі, адже в мене сім’я, а мама без своєї маленької батьківщини теж не може. Як правильно вчинити не знаю я. Можливо, мені хтось щось підкаже, адже дуже шкода маму! Як бути в ситуації моїй?
Фото ілюстративне.
