Довго не могла наважитися звернутися за порадою до чужих мені людей, але зараз все дуже складно та непросто виходить все в моєму житті.
Рідні люди всі мої зараз далеко, ніхто не може ні допомогти, ні зарадити мені.
Справа в тому, що мій чоловік в Чехії вже 4 роки на заробітках. Андрій тут добре влаштувався, гарну роботу має.
Я до чоловіка приїхала сюди майже 2 роки тому, коли у нас було дуже неспокійно і залишатися вдома мені було не зовсім добре, я дуже хвилювалася.
Тоді чоловік відразу наполіг, щоб я приїхала додому, сказав, що роботодавець теж хвилюється за мене і готовий на якийсь час навіть квартиру невеличку нам орендувати, поки ми влаштуємося в Чехії, або поки в Україні стане спокійніше і я зможу додому повернутися.
Загалом, влаштувалися ми добре, якщо так можна сказати, коли ти вимушено поїхав зі свого дому і живеш на чужині. Але ми мали житло, чоловік добру роботу і я підробляла трохи, поки могла.
Вже скоро ми дізналися, що я чекаю дитину і наше життя дуже змінилося.
Я ще трохи працювала, правда роботу брала не важку, на складі, невелику кількість годин. Платилося, правда, відповідно – не дуже багато. Але на життя гроші якісь були, ще й собі з зарплати трохи могла відкласти своєї, чоловік був не проти.
Згодом у нас з’явилася донечка, дуже важко в чужій країні мені було пройти через усе, адже я люблю свою країну, тому ніколи й не думала, що вітер мене занесе за кордон і я тут стану мамою, але вже як склалося життя, та й я не могла натішитися своєму щастю – своїй маленькій світлій дитині.
Андрій теж дуже радів батьківству разом зі мною, але дуже швидко, таке склалося враження, що йому набридло те все.
Чоловік став змінюватися на очах. Він звик до життя, коли він стільки часу жив сам, робив, що хотів, відпочивав, як хотів і де хотів, а тут я, а тепер – ще й дитина маля поряд.
Андрій став говорити, що йому вдома важко з нами, він багато працює, втомлюється, а вдома ні відпочити, ні виспатися нормально не може, тому сказав, що буде в гуртожитку ночувати, як раніше, до того як приїхала я, там, мовляв, всі робочі ночують, там він відпочине краще, адже вдома не має такої нагоди.
Мені, звісно, було сумно через те, бо я хотіла, щоб ми разом були, та й мені одній цілодобово важко з дитям, теж хотілося виспатися і хоч трохи часу знайти на себе. Але Андрій зовсім мене не розумів, він вважає, що я сиджу вдома з дитиною, мені легше, а важко йому, бо він один заробляє важкою працею на будівництві нам на життя в чужій країні, тому має право добре відпочити, поїсти і поспати.
Я розуміла його, десь глибоко в дужі, бо знала, що він втомлюється. Я сподівалася, що це тимчасово, згодом чоловік звикне до батьківства і ми житимемо разом.
Та чоловік все рідше став з’являтися додому, коли приходить – лише докоряє мені, постійно не задоволений, каже, що я винна в тому, що у нас не складається гарна сім’я, бо я мовляв не справляюся з усім і він змушений жити окремо.
Я помічаю, що Андрій зовсім не має до мене тих почуттів, що мав раніше, видно, що я йому стала байдужа і чужа людина, а коли він приходить додому ночувати, хоча це зрідка зараз буває, то постійно уникає мене, каже, що втомлений дуже.
Найгірше, що я підозрюю, що в нього є інша і він робить навмисно усе, щоб я сама пішла від нього, ніби усю вину покласти на мене, адже ніяк не може сказати мені, що сам хоче розлучитися.
Багато маю сумнівів, хоча правди не знаю – чоловік мовчить.
Я вже хочу розлучитися, адже не хочу такого життя. Хіба це нормальна сім’я?
Але не знаю, що мені робити. Я сама родом з Херсону, у нас там дуже неспокійно, маю літніх батьків, вони нічим не допоможуть мені. Та й яке життя зараз мене там чекає? Хіба варто повертатися туди зараз з малим дитям?
Та й тут я не зможу сама забезпечити себе з дитиною ні продуктами, ні житлом. В Україні маю родину, але в кожного свої турботи та проблеми, людям точно не до мене з малим дитям.
Як мені бути? Як правильно вчинити? Чи просто мовчати зараз чоловікові і жити вже як є?
Фото ілюстративне.
