Я щаслива мама, бо маю аж трьох дітей. Вони мої рідні, моя опора, моя підтримка. У найважчі часи заради них я трималася. Життя у мене було непростим, чоловік мені зраджував і ми в підсумку розійшлися, але у мене були мої діти, які тримали мене на плаву. Я вірила, що я їх виховаю гідними людьми і мені завжди буде до кого звернутися. А якщо щось трапиться і мене не стане завчасно, то вони будуть один в одного і завжди допоможуть один одному.
Це я так думала. І в дитинстві все було добре – два сини і дочка, росли дуже доброзичливими, милими, вихованими. А як вони любили один одного, завжди стояли горою один за одного. Різниця у віці у них у всіх не велика, а тому і ходили завжди в одній компанії. Я ніколи натішитися не могла. Пам’ятаю, інші жінки тільки питали, як це мої діти так легко мову знаходять один з одним. Заздрили навіть.
Але так було тільки до того часу, поки вони не стали повністю дорослими людьми. Зараз їм усім за 30, у всіх свої сім’ї, і миру між дітьми немає. Вони дуже рідко спілкуються між собою, а зустрічаються лише в мене вдома на свята. І то прийдуть, мовчать за столом, наче чужі.
Найсумніше те, що немає навіть видимої причини на це все. Скільки я їх не питала в чому справа, вичерпної відповіді мені не дав жоден з них. Я часто себе питаю, може в усьому винна саме я. Але в чому моя вина? Я ж усіх однаково любила, всім однаково допомогла в житті чим могла. Всі діти живуть окремо, а свій будинок я колись збираюся записати їм трьом в рівних частках.
Я не розумію нічого, чому раптом діти, які завжди були дружніми між собою, стали зовсім чужими. Може, просто вони мені чогось не розповідають. Але і я не можу налагодити з ними спілкування таким чином, щоб у всьому розібратися.
Я вже думала, якщо я їх народила, ростила, то повинна своїх дітей найкраще. А виявилося, що ні. Як так, що я, рідна мати, і не можу зрозуміти своїх дітей? Що мені робити в такій ситуації? Чи можна їх якось гуртувати знову? У мене душа болить, коли я бачу, як вони один до одного зараз ставляться.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
