Ми з моїм чоловіком Дмитром живемо в невеличкій однокімнатній квартирі панельного будинку на окраїні нашого міста.
Поверхом вище проживає моя сусідка Ольга.
Не назву її своєю найкращою подругою, але у нас дітки майже однолітки, тому ми часто гуляли з нею разом.
Ми багато спілкувалися, розповідали одна одній про своє життя.
Так ми з нею і познайомилися і, так обставини склалися, що багато спілкувалися.
Та згодом Ольга стала спілкуватися зі мною ще більше.
Я була не проти, адже у самої не так багато друзів, тим паче ми гуляли з малими дітьми і час проходив швидше і цікавіше.
Щиро кажучи, добре коли є людина з якою можна вийти і погуляти з коляскою, поспілкуватися, так цікавіше обом.
Ми говорили майже завжди про дітей, вона мені і одяг приносила, з якої її син вже виріс, він трішки старший за мого.
Щоправда, одяг я потім повернула, бо ж навіщо він мені.
З часом наші прогулянки стали якимись дивними.
Коли виходиш на вулицю гуляти з дитиною у тебе в сумці завжди є печиво чи сік, або ще щось таке, щоб дитина змогла з’їсти щось смачненьке, адже дітки люблять поїсти на вулиці, постійно просять щось смачненьке.
Так от, тепер у сумці я повинна мала мати їжу для двох дітей.
Ольга постійно просила в мене щось для свого сина, коли бачила, що я щось даю своєму.
І, якби дивно це не було, але така поведінка спостерігалася не лише на вулиці.
Їй постійно було щось потрібно, завжди зверталася до мене з якимось проханнями.
То каву чи чай вона забула купити – позич трішки, адже в тебе є, то пральний порошок закінчився – відсип пів кіло, потім віддав.
Згодом я вже не хотіла, щоб вона приходила до нас в квартиру.
Там Ольга роздивлялась всі речі сина, зокрема іграшки: лего, машинки, динозаври, конструктори та роботи — це все вона просила у мене для свого, так би мовити, на кілька днів погратись, але Ольга жодного разу ті іграшки нам не повернула, робила вигляд, що просто забула.
До себе в гості вона ніколи нас не кликала, мовляв з ними живе її старенька бабуся.
Крім того, ця жінка вирішила, що у мене є склад.
Коли її син занедужує, вона ніколи не ходила в аптеку, просто відразу знаходить зовсім інший вихід.
Ольга знову все просила у мене.
Мені було жаль її дитини, тому я купляла і давала її все необхідне, коли вона просила для дитини.
А просила щось для свого сина вона в нас постійно.
Дійшло до того, що Ольга може прийти до мене і без докору совісті прямо запитати, чи маю я їжу вдома, щоб погодувати її сина.
А ще, вона користується нашою коляскою та самокатом сина, адже їй вони зручні у користуванні.
Я була ніби між двома сторонами: з одного боку я розуміла, що вона просто хоче кращого для своєї дитини, бо сама їй цього дати не може, адже живе дуже скромно і мені шкода їх, а з іншого — мені набридло, що ми ще маємо працювати на цю сім’ю, та й просила вона з таким тоном, наче я зобов’язана їй.
А одного дня мені взагалі було дивно.
Якось Ольга до нас прийшла гратися з сином, діти довго були в дитячій разом, ми гарно посиділи, пили чай, діти гулялися, а потім вона каже:
– Добре, я піду додому, по потрібно синочкові зміряти температуру, він ще з вчорашнього дня такий.
Сказати, що я була здивована – нічого не сказати.
Ми тоді усі занедужали після таких гостей.
І чоловік сказав, щоб більше сусідка до нас не ходила.
Ольга тепер мені телефонує, але я не беру телефон, дзвонить – я двері не відкриваю.
Але ми зустрінемося на вулиці, а я поки ще не знаю, як їй правильно все пояснити.
Фото ілюстративне.