Ми з чоловіком живемо в однокімнатній квартирі панельного будинку на окраїні нашого міста. Поверхом вище проживає моя сусідка Тетяна. Не назву її своєю подругою, але у нас дітки майже однолітки, тому ми часто гуляли разом, спілкувалися, розповідали одна одній про своє життя. Так ми з нею і познайомилися.
Та згодом Тетяна стала спілкуватися зі мною ще більше. Я була не проти, добре коли є людина з якою можна вийти і погуляти з коляскою, поспілкуватися, так цікавіше обом. Ми говорили майже завжди про дітей, вона мені і одяг приносила, з якої її син вже виріс, він трішки старший за мого. Щоправда, одяг я потім повернула, бо ж навіщо він мені.
З часом наші прогулянки стали якимись дивними. Коли виходиш на вулицю гуляти з дитиною у тебе в сумці завжди є печиво чи сік, або ще щось таке, щоб дитина змогла з’їсти щось смачненьке, адже дітки люблять поїсти на вулиці, постійно просять щось смачненьке. Так от, тепер у сумці я повинна мала мати їжу для двох дітей. Тетяна постійно просила в мене щось для свого сина, коли бачила, що я щось даю своєму.
І, якби дивно це не було, але така поведінка спостерігалася не лише на вулиці. Їй постійно було щось потрібно, завжди зверталася до мене з якимось проханнями. То каву чи чай вона забула купити – позич трішки, адже в тебе є, то пральний порошок закічився – відсип пів кіло. Згодом я вже не хотіла, щоб вона приходила до нас в квартиру. Там вона роздивлялась всі речі сина, зокрема іграшки: лего, машинки, динозаври, конструктори та роботи — це все вона просила у мене для свого, так би мовити, на кілька днів погратись, але Тетяна жодного разу ті іграшки нам не повернула, робила вигляд, що забула.
До себе в гості вона ніколи нас не кликала, мовляв з ними живе її старенька бабуся. Крім того, ця жінка вирішила, що у мене є склад. Коли її син занедужує, вона ніколи не ходила в аптеку. Тетяна знову все просила у мене. Мені було жаль дитини, тому я купляла і давала її все необхідне, коли вона просила для дитини. А просила щось для свого сина вона в нас постійно.
Дійшло до того, що Тетяна може прийти до мене і без докору совісті прямо запитати, чи маю я їжу вдома, щоб погодувати її сина. А ще, вона користується нашою коляскою та самокатом сина, адже їй вони зручні у користуванні. Я була ніби між двома сторонами: з одного боку я розуміла, що вона просто хоче кращого для своєї дитини, бо сама їй цього дати не може, адже живе дуже скромно і мені шкода їх, а з іншого — мені набридло, що ми ще маємо працювати на цю сім’ю. А одного дня мені взагалі було дивно.
Якось Тетяна до нас прийшла гратися з сином, ми гарно посиділи, пили чай, діти гулялися, а потім вона каже:
– Добре, я піду додому, по потрібно синочкові зміряти температуру, він ще з вчорашнього дня такий.
Сказати, що я була здивована – нічого не сказати. Ми тоді усі занедужали після таких гостей. І чоловік сказав, щоб більше сусідка до нас не ходила. Тетяна мені телефонує, але я не беру телефон, дзвонить – я двері не відкриваю. Але ми зустрінемося на вулиці, а я поки ще не знаю, як їй правильно все пояснити.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
