Я пішла від чоловіка, і зараз живу у своїх батьків, але не знаю, чи правильно я зробила.
Як кажуть – бачили очі, що брали. Та я сподівалася, що все буде трохи не так.
Мені 30 років. З Павлом ми прожили три роки.
Батьки мене дуже відмовляли від цього шлюбу.
Справа в тому, що Павло розлучений, у нього двоє дітей.
Я розуміла, що це велика відповідальність, адже він має щодо них велику кількість зобов’язань.
Діти хоч і залишилися жити з дружиною, але про них треба дбати – купувати одяг, платити аліменти.
Я і сама сумнівалася, чи варто виходити за нього заміж, адже все це буде в якійсь мірі стосуватися і мене, але Павло мене запевнив, що його перша сім’я та діти – лише його справа і до нашої сім’ї це не буде мати жодного відношення.
У результаті я дала згоду і ми відгуляли весілля.
І спочатку жили справді добре, душа в душу. Павло був дбайливим та уважним, прислухався до моєї думки і виконував усі мої бажання.
Через рік у нас народився син, Павло як батько виявив себе з найкращого боку. І купав, і гуляв з коляскою, і вставав до дитини вночі.
Усі проблеми з першою сім’єю та дітьми від того шлюбу Павло справді вирішував сам: платив аліменти, вітав дочок зі святами, їздив у садок на ранки та у музичну школу на концерти, не посвячуючи у всі ці справи мене.
А нещодавно все змінилося. Павло прийшов додому і сказав, що нам треба серйозно поговорити.
Його колишня дружина вирішила їхати за кордон на заробітки, тому діти поки поживуть у нас.
Ситуація складається так, що, окрім Павла, забирати дівчат нікому.
Бабусі з обох боків з різних причин допомогти нічим не можуть.
Старшій дочці Павла нещодавно виповнилося 12, молодшій – 7, у вересні має піти в школу.
Само собою зрозуміло, першокласник доведеться всюди водити за руку, забирати зі школи, сидіти з уроками, годувати і розважати.
У мене маленька дитина, якій двох років нема. Я не впораюся ще з двома! Та я й не збираюся з цим справлятися. Ми домовлялися, що діти – не моя справа!
– Ну, а мені як бути? – сподівається на мою підтримку чоловік. – Ти сидиш у декреті. Гуляти все одно ходиш і готуєш теж. Хіба важко посмажити кілька зайвих котлет, а вдень дійти до школи у дворі, забрати дитину? Виходу іншого все одно немає!
Але я знайшла вихід – зібрала речі і поїхала з сином до своїх батьків.
На наступний день мені зателефонувала свекруха, казала, що так не можна, просила повернутися до Павла, адже він один не впорається, а я знала, на що йшла, коли виходила за нього заміж.
Я прийняла рішення, але не впевнена до кінця, чи роблю я все правильно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.