Мій чоловік, напевно, завжди мені зраджував, але вперше я дізналася про його зраду аж через тринадцять років спільного життя. На той час у нас підростало двоє дітей – синові було дванадцять, а доньці десять. Першою моєю думкою було пробачити йому все заради дітей. Думала, ми сядемо, поговоримо.
Але замість вибачень, я почула в свою сторону гору звинувачень.
– Кому ти потрібна, – кричав чоловік. – Подивись на себе, на кого ти схожа. З тобою не цікаво.
Я слухала його і розуміла, яка ж я дурепа. До мене нарешті дійшло – а навіщо він мені? Що, взагалі, ця людина робить в моєму житті?
Я завжди заробляла більше за чоловіка, він ніколи не давав грошей на сім’ю, та й не знала я ніколи скільки він заробляє. Правда, одного разу мені вдалося всіма правдами-неправдами, створити загальну сімейну касу. Але мені це і вийшло боком. Чоловік туди гроші не вносив або щось вносив, але потім мені діставалася порожня скринька з відмовками. «Терміново потрібні були. Друг в борг попросив. Потім віддам».
Доходило до того, що у мене не було грошей на їжу і транспорт, довелося знову ховати гроші. В цей час знайомі мені розповідали, як бачили мого чоловіка в ресторані, де він бенкетував з коханкою. Я починала ненавидіти його. Мені це так набридло.
Одного разу я запитала чоловіка, за що він зі мною так. Невже я не гідна нормальних відносин.
– Якби мене все влаштовувало в сім’ї, я б не шукав інших жінок, – цинічно відповів він. – Спочатку я тебе жалів, але тепер бачу, що не варто.
Тоді я від такого нахабства оніміла. Чоловік жив в моїй квартирі, за мої гроші. Ще й останніх пів року з нами жила свекруха, яка хворіла, і за нею був потрібний догляд. Тому я не стала тримати чоловіка:
– Іди, – попросила я, – і маму свою забирай.
Чоловік йшов від мене зі словами:
– Піду, але ти потім на колінах приповзеш, благатимеш, щоб я повернувся.
Але через п’ятнадцять років все відбулося з точністю до навпаки. Чоловік повернувся і на колінах благав прийняти його назад. Я до цього часу залишилася одна. Діти давно виросли і покинули будинок. Я не збиралася чоловіка приймати назад, за всі ці роки я звикла бути одна. Але виявилося, що він серйозно хворий. Дочка і родичі вмовили мене взяти його. Я довго думала. Не хотілось. Люди не змінюються. Але ситуація була критичною, йому і справді потрібна була допомога, тому я погодилася.
Тепер я не знаю я як мені поступити. Донька просить знову його пробачити. Але стільки можна? Він просто все життя знущається з мене. А коли жити? Мені скоро п’ятдесят, діти дорослі, а я особистого щастя так і не бачила.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
