– Розлучатися в 57 років, ти добре подумала, мамо? – каже мені донька, яка явно не в захваті від моїх планів.
Останні 17 років я в Італії була, а тепер повернулася і вирішила круто своє життя змінити. Моя історія схожа на історії багатьох заробітчанок, але я одна з небагатьох, хто наважився на зміни.
Життя за кордоном мене змінило, а донька цього не розуміє, як і не розуміє того, що мені довелося пережити в чужій хаті. Я ж в невістках 20 років прожила, і з свекрухою у мене склалися не найкращі стосунки.
Жили ми в їхньому заміському будинку, у нас з чоловіком і дітьми була лише одна окрема кімната, а господарство ми вели спільне разом з свекрами.
Газдувати на одній кухні з свекрухою, якій просто неможливо було вгодити, було для мене дуже складно. Вона постійно робила мені зауваження, і не для того, щоб допомогти, а просто так, бо їй так хочеться. Вона вважала, що я все роблю не так.
Поки діти були малими, я заради них змушена була все це терпіти, але коли вони виросли і роз’їхалися на навчання, я зрозуміла, що і для мене настав час змінювати щось.
Тоді жінки з нашого села почали їздити закордон на заробітки – хто в Італію, хто в Іспанію, хто в Грецію. У мене була можливість виїхати в Італію, бо подруга першою туди поїхала і все розвідала. І коли вона стала і мене кликати, я без вагань погодилася.
Чоловік і свекруха відпустили мене на заробітки лише з однією умовою – я повинна зароблені гроші їм висилати. А вони планували ремонт в нашому будинку зробити. У мене варіантів не було, я погодилася на їхні умови.
І перших років 5 я розбудовувала за свої гроші хату свекрухи, в якій мені нічого не належало. Потім я дві квартири, двом донькам, купила – забезпечила житлом дітей.
У дочок зараз все добре, вони ті квартири, що я їм на старті купила, вже продали, і більші собі придбали. Але мені і з зятями пощастило, вони молодці – крутяться, працюють, не чекають на мої гроші, а самі непогано заробляють.
В життя дітей я не втручаюся, не хочу бути схожою на свою свекруху, нехай живуть, як самі знають, а я чим можу, тим допоможу.
А далі я стала думати про себе, про те, як я хочу провести наступні роки свого життя? І зрозуміла, що в хату свекрухи я не повернуся нізащо, більше того, і до чоловіка я теж не хочу повертатися! Тому я вирішила розлучатися.
За ці 17 років, які я прожила в Італії, я багато чого переосмислила. Все просто – якщо я зараз повернуся додому, то мені через рік-два доведеться доглядати свекруху, яка зараз погано почувається. А воно мені треба? Нехай мій чоловік доглядає, то ж його мама! Вважаю, що це буде справедливо.
А я розлучуся з чоловіком, куплю собі квартиру і буду в ній жити. Сама. І буду жити так, як хочу, а не за правилами свекрухи.
Та доньки настільки не зрозуміли мого рішення, що заявили мені, що якщо я так зроблю, то вони приймуть сторону батька, а зі мною перестануть спілкуватися.
– Мамо, у тебе в Італії хтось є? – з недовірою питає мене старша донька.
– Нікого нема, – чесно відповідаю. – І не було.
– Тоді навіщо розлучатися? Тато хоче жити з тобою, – каже вона.
– Ваш тато розуміє, що бабусю треба доглядати, – кажу. – Так що я добре розумію, що мене чекає, коли я додому повернуся.
– А хто ж тоді бабусю доглядатиме? – здивовано питає донька.
– Не знаю, але думаю, що це вже не мої проблеми. Зрештою є ваш батько, є ви, так що разом справитеся. А я в своєму житті вже напрацювалася, тепер можу собі дозволити і відпочити.
Доньки образилися, але за що? Невже я не маю права жити так, як я хочу, особливо після того, як я стільки вже зробила для своїх родичів?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
