Марина зупинилася на порозі, відчуваючи, як важкі пакети з продуктами відтягують пальці.
Ключі ледь чутно звякнули, залишившись у замковій щілині — вона навіть не встигла їх витягнути, бо погляд наткнувся на чуже взуття.
У їхньому вузькому коридорі, де зазвичай панував мінімалізм, тепер панував хаос.
Поруч із лакованими черевиками чоловіка лежали старі розтоптані капці з овечої вовни та стояли масивні жіночі туфлі на «прощання з молодістю» — класика, яку так любила її свекруха.
Повітря в квартирі змінилося.
Замість звичного аромату кави та ванільного кондиціонера для білизни, у ніс вдарив різкий, задушливий запах дешевого одеколону та важкий дух старих речей.
— Маринко, ти вже вдома? А ми тут сюрприз готуємо! — з кухні визирнув Дмитро.
На його обличчі блукала дивна, майже винувата посмішка, а очі бігали, наче він щойно розбив її улюблену вазу і намагався сховати уламки під килим.
— Сюрприз? — Марина повільно поставила пакети на підлогу. — Дмитре, зараз восьма вечора. Я після десятигодинного робочого дня мріяла про тишу. А натомість бачу у нас вдома виставку взуття пенсійного фонду. Що тут відбувається?
З-за спини чоловіка, наче корабель у гавань, велично випливла Ганна Йосипівна.
На ній був яскравий домашній халат, який вона, судячи з усього, вже встигла витягнути зі своєї валізи.
— Доброго вечора, невісточко, — промовила вона гучним, поставленим голосом колишнього завуча школи. — Не хвилюйся, ми тут трохи лад навели. Я дивлюся, у тебе в шафках на кухні справжній безлад: крупи стоять поруч із побутовою хімією. Я все переставила, підписала баночки, викинула те, що мені здалося зайвим. Тепер будеш як справжня господиня.
— Викидаєте мої речі без дозволу? — Марина відчула, як у скронях починає пульсувати гнів. — Дмитре, можеш пояснити, чому твої батьки господарюють у моїй кухні?
— Сонечко, ну не кип’ятися, — Дмитро зробив крок до неї, але вона виставила руку вперед, зупиняючи його. — Розумієш, у тата з мамою обставини змінилися. Вони приїхали до нас пожити.
З вітальні почувся гучний звук телевізора — там транслювали вечірні новини на максимальній гучності. Між паузами проривався хрипкий кашель Степана Дмитровича, свекра.
Марина пройшла до вітальні. Її новенький диван, за який вони ще минулого місяця віддавали кредит, був застелений старою вовняною ковдрою, яка бачила ще часи перебудови.
На журнальному столику, поруч із її книгою, лежала газета з кросвордами та стояла попільничка — звичайна консервна банка, вщент забита недопалками.
— Степане Дмитровичу, у нас у квартирі категорично заборонено розпалювати дим, — Марина сказала це тихо, але кожне слово було наче удар молота.
Свекор навіть не повернув голови.
— Та ладно тобі, Маринко. Я в кватирку димлю, воно все вивітрюється. Не будь такою прискіпливою до старого чоловіка.
У кімнаті стояв такий дим, що очі починали сльозитися.
Марина повернулася до Дмитра, який боязко тулився біля стіни.
— Ми купували цю квартиру в кредит на п’ятнадцять років не для того, щоб вона перетворилася хлів. Це мій дім. І я не хочу тут дихати димом.
— Ой, яка ми пані! — почувся голос Ганни Йосипівни з коридору. — Приїхали батьки, хочуть допомогти, а вона одразу права качає. Дмитрику, ти бачиш, яку змію ти до хати ввів?
— Досить! — Марина розвернулася до свекрухи. — Ганно Йосипівно, гості — це коли приїжджають з попередженням на вихідні. А коли люди в’їжджають зі своїми попільничками та ковдрами в чужу іпотечну квартиру — це захоплення її. Дмитре, чому я дізнаюся про це останньою?
— Марино, — Дмитро зітхнув, уникаючи її погляду. — У них проблеми з квартирою в райцентрі. Вони її продали.
— Продали? — Марина відчула, як земля під ногами стає хиткою. — І куди поділи гроші?
— Віддали Оксані, моїй сестрі, — неохоче буркнув Дмитро. — Їй на будівництво хати під Києвом не вистачало. А батьки вирішили, що раз у нас дві кімнати, то ми помістимося. Ми ж родина.
Марина засміялася.
Це був гіркий сміх, що переходив у майже істеричне тремтіння.
— Тобто, ви забезпечили житлом доньку, а жити прийшли до сина та невістки, яку ви терпіти не можете? І при цьому я маю продовжувати оплачувати іпотеку, готувати на чотирьох і терпіти дим у вітальні?
— Ти зобов’язана поважати старість! — вигукнула свекруха, виставивши вперед вказівний палець. — Ми сина виростили! Ми йому на весілля п’ятдесят тисяч подарували!
— Ці гроші пішли на ваш бенкет для родичів, яких я бачила перший і останній раз у житті! — відрізала Марина. — За цю квартиру гроші банку віддаю я і Дмитро. І моїх вкладень там більше, бо я працюю на двох роботах.
Вона взяла Дмитра за сорочку і потягнула на балкон, зачинивши за собою двері.
— У тебе є рівно сім діб, — прошипіла вона. — Сім днів, щоб знайти їм житло. Хоч гуртожиток, хоч орендовану кімнату на околиці. Мені байдуже. Якщо через тиждень вони все ще будуть тут — я збираю речі, забираю свою частку через суд і ти сам пояснюватимеш банку, чому в тебе немає грошей на внесок. Вибирай: або ми з тобою, або твій сімейний підряд.
Наступні дні перетворилися на справжнє пекло.
Марина обрала тактику «тихого опору». Вона перестала вітатися, заходила до вітальні лише для того, щоб відчинити всі вікна на провітрювання, і замикалася в спальні.
Свекруха, відчуваючи слабкість сина, почала справжню маніпуляцію.
— Дмитрику, — голосно говорила вона на кухні, щоб Марина чула через стіну. — Що ж це за дружина у тебе, що навіть тарілку супу свекру на наллє? Все сама, все під себе. А худа яка! Напевно, і дітей не буде.
Марина не могла це чути.
Вона принципово не куштувала нічого, що готувала Ганна Йосипівна. Купувала їжу лише для себе, зберігаючи її в сумці-холодильнику в спальні.
На третій день сталася подія, яка вивела конфлікт на новий рівень.
Марина повернулася з роботи і виявила, що її робочий комп’ютер увімкнений.
За столом сидів Степан Дмитрович.
— Степане Дмитровичу, відійдіть від мого столу! — крикнула вона.
— Та я тільки в новини глянув, — пробурмотів він. — Дмитро мені показав, як заходити. Тут у тебе якісь графіки, цифри. Нудно все.
Марина відчула, як холодна ярость заливає свідомість.
Вона підійшла до чоловіка.
— Ти дав йому мій пароль? Там конфіденційні дані фірми! Якщо хтось дізнається, що сторонні люди мають доступ до моєї робочої мережі, мене звільнять без виплат!
— Марин, ну він же батько, — виправдовувався Дмитро. — Він просто хотів глянути погоду. Не роби з мухи слона.
— Ти зрадив мою довіру, — тихо сказала вона. — Більше ти не отримаєш доступу до моїх пристроїв. І запам’ятай: залишилося чотири дні.
На п’ятий день Марина прийшла додому раніше.
У квартирі пахло смаженою цибулею та чимось кислим.
Дмитро сидів на кухні, обхопивши голову руками.
Ганна Йосипівна та Степан Дмитрович влаштувалися у вітальні перед телевізором, наче власники маєтку.
— Марино, треба поговорити, — Дмитро підвів очі. Вони були червоні, наче він не спав усю ніч.
— Сподіваюся, ти знайшов їм квартиру?
— Марино. Вони не можуть поїхати. Справа в тому, що, гроші за їхню квартиру вже витрачені. Оксана купила матеріали, заклала фундамент. Батькам нікуди повертатися. У них немає заощаджень. Взагалі.
Марина повільно сіла на стілець навпроти.
— Тобто, план був такий: вони віддають усе майно улюбленій донечці, а самі стають тягарем для «поганої» невістки? Дмитре, ти розумієш, що нас просто використали?
— Вони мої батьки! — раптом вибухнув він. — Я не можу виставити їх на вулицю! Вони старі!
— А я твоя дружина! Я та людина, з якою ти обіцяв бути і в горі, і в радості. Чому ж зараз ти обираєш їхній комфорт ціною мого психічного здоров’я?
З кімнати вилетіла свекруха.
— Що ти на нього кричиш? Тобі пощастило, що такий хлопець на тобі одружився! Ми тут будемо жити, бо маємо право на спокійну старість біля сина! А якщо тобі щось не подобається — двері там!
Марина подивилася на Дмитра.
Вона чекала, що він хоч зараз скаже матері поважати її.
Але він лише опустив голову ще нижче.
— Я зрозуміла, — спокійно сказала Марина. — Ти зробив свій вибір.
Наступного ранку Марина не пішла на роботу.
Вона дочекалася, поки Дмитро піде, а потім викликала майстра.
До обіду на дверях її спальні з’явився надійний врізний замок.
Вона занесла туди свій ноутбук, кавомашину, маленький холодильник, який купила вранці, та всі свої особисті речі, включно з косметикою та засобами гігієни.
Коли ввечері сім’я зібралася на вечерю, Марина вийшла з кімнати лише для того, щоб набрати води.
— Маринко, а де мої рушники? — спитала Ганна Йосипівна. — Я хотіла в душ сходити.
— Усі рушники, які купувала я — у моїй кімнаті. Також там моє мило, шампунь та папір. Тепер кожен користується своїм, — холодно відповіла вона.
— Ти що, з глузду з’їхала? — вигукнув свекор. — Ми що, маємо зі своїм милом у туалет ходити?
— Саме так. Я оплачую лише свою частку комунальних послуг. Інтернет я переоформила на себе і змінила пароль. Якщо хочете користуватися — платіть мені готівкою щомісяця. Також я перестала купувати продукти на всіх. У холодильнику лише те, що купив Дмитро на свою зарплату. Удачі.
Через два дні в квартирі почався справжній хаос.
Грошей Дмитра, які раніше йшли на особисті потреби, тепер не вистачало навіть на тиждень нормального харчування для чотирьох дорослих людей.
Степан Дмитрович нервував без інтернету та можливості дивитися фільми.
Ганна Йосипівна плакала, бо не мала чим прати білизну — Марина забрала свій порошок.
Дмитро намагався стукати двері спальні.
— Марино, це нестерпно! Припини цей цирк! Мама в істериці, батько каже, що хоче виїхати в село до знайомих у сарай!
— То хай їде, — відгукнулася вона з-за дверей. — Там йому буде зручно диміти.
— Ти стала черствою! — кричав Дмитро.
— Ні, Дмитре. Я просто перестала бути зручною підстилкою для твоїх егоїстичних родичів. Я захищаю свій простір.
Так і жили кожен своїм життям.
Через десять днів Марина вийшла з кімнати з великою валізою.
Вона виглядала відпочилою та спокійною.
У вітальні була гнітюча атмосфера: свекруха сиділа в старому халаті, на кухні стояла гора немитого посуду, а свекор понуро дивився в порожнечу.
— Я йду, — сказала Марина.
Дмитро підхопився з дивана.
— Куди? Ти ж казала, що це твій дім!
— Це стіни, за які я плачу гроші. Але це більше не мій дім. Дім — це там, де тебе поважають і захищають. Ти не зміг стати для мене захистом. Ти обрав роль синочка, а не чоловіка.
— Маринко, ну зачекай, — почала була Ганна Йосипівна, злякавшись, що тепер усі фінансові проблеми впадуть на її сина.
— Не треба, — Марина зупинила її поглядом. — Ключі я залишаю. Завтра мій адвокат надішле Дмитру документи щодо поділу майна. Квартиру доведеться продати, щоб виплатити мені мою частку. Іпотеку ви доплачуватимете самі або банк забере помешкання. Думаю, Оксана буде рада прийняти вас у своєму новому недобудованому домі.
Вона зачинила двері.
На сходовому майданчику вона вперше за довгий час глибоко вдихнула.
Повітря було чистим, свіжим і пахло свободою.
Попереду був складний шлях, суди та пошуки нового житла, але вона знала головне: вона більше нікому не дозволить палити в своїй душі.
Але чи вірно вчинила Марина?
Хіба не можна було якось по-іншому вчинити, щоб і батьків виселити і сім’ю зберегти?
Невже квартира варта того, щоб залишитися без чоловіка?
Фото ілюстративне.
